Наука і її роль у сучасному світі

5. Зміна характеру об’єкта дослідження та посилення ролі міждисциплінарних, комплексних підходів у його вивченні. Об'єктом постнекласичної науки є складні системи, що  з  часом формують усе нові й нові рівні організації. Такими система є, перш за все,   системи, у яких присутня людина.

6. Поєднання об’єктивного світу і світу людини,  ліквідація розриву між об’єктом і суб’єктом.

7. Усе більш широке використання філософії та її методів у всіх науках.

8. Посилення математизації наукових теорій і збільшення їх рівня складності й абстрактності.

9. Методологічний плюралізм.

Сучасна наука. Основні концепції.

Сучасна наука виникла в Європі в період XV-XVII ст. Будучи особливою формою пізнання світу і його перетворення, наука сформувала розуміння того, що є світ, природа, як можна і треба ставитися людині до них. Цілком очевидно, що наукове погляд на світ могло утвердитися в суспільстві тільки тому, що воно було вже готове прийняти цей погляд як щось само собою зрозуміле. Отже, в період руйнування системи феодального виробництва в суспільстві формується нове, порівняно з середньовічним, погляд на світ, природу, за своєю суттю збігається з науковим.

Сучасна наука в основному істотно, кардинально відрізняється від тієї науки, яка існувала сторіччя або навіть півстоліття тому. Змінився весь її вигляд і характер її взаємозв'язків із суспільством.

Треба зауважити, що все ж таки існують три основні концепції науки: наука як знання, наука як діяльність, наука як соціальний інститут. Сучасна наука являє собою органічну єдність цих трьох моментів. Тут діяльність - її основа, своєрідна "субстанція", знання - системоутворюючий фактор, а соціальний інститут - спосіб об'єднання вчених і організації їх спільної діяльності. І ці три моменти і складають повне визначення сучасної науки.

Перша концепція, наука як знання, з багатовіковою традицією розглядається як особлива форма суспільної свідомості і являє собою деяку систему знань. Так розуміли науку ще Арістотель і Кант. Подібне розуміння наук довгий час було, мало не єдиним.

Логіко-гносеологічна трактування науки обумовлюється як суспільно-історичними умовами, так і рівнем розвитку самої науки. Фактично тут абсолютизувалися ті боку науки, які виявилися в минулому, на ранніх етапах її існування, коли наукове знання уявлялося плодом чисто духовних зусиль мислячого індивіда, а соціальна детермінація наукової діяльності ще не могла бути виявлена ​​з достатньою повнотою.

Ця концепція не може у своїй самотності розкрити повне визначення сучасної науки. Якщо науку розглядати тільки як систему знань, то виникають деякі недоліки. А справа все в тому, що такий напрям у науці (опора лише на достовірні, перевірені факти, знання) досить одноманітно і обмежено. Від дослідників вислизає її соціальна природа, творці, матеріально-технічна база, обмежуються можливості для більш глибокого і всебічного дослідження специфіки, структури, місця, соціальної ролі та функцій науки. Все це призвело до необхідності розробки іншої концепції науки, до посилення вивчення діяльнісних і соціальних аспектів цього суспільного феномену.

Якщо ми розглянемо науку як діяльність, то нам сьогодні її функції представляються не тільки найбільш очевидними, а й першими і початковими. І це зрозуміло, якщо враховувати безпрецедентні масштаби і темпи сучасного науково-технічного прогресу, результати якого відчутно виявляються у всіх галузях життя і у всіх сферах діяльності людини. Наприклад, недавно іноземні вчені висунули одну, досить сильну і різку гіпотезу про причини вірування людей у ​​божество. Після багатьох досліджень вони прийшли до думки, що в будову людського ДНК знаходиться такий ген, який і дає різні команди мозку про існування божества.

Важливою стороною перетворення науки в безпосередню продуктивну силу є створення і зміцнення сталих каналів для практичного використання наукових знань, поява таких галузей діяльності, як прикладні дослідження і розробки, створення мереж науково-технічної інформації та ін Причому слідом за промисловістю такі канали навіть за його межами . Все це тягне за собою значні наслідки і для науки, і для практики.

Однак при історичному розгляді картина постає в іншому світлі.  Процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу вперше був зафіксований і проаналізовано К. Марксом у середині минулого століття, коли синтез науки, техніки і виробництва був не стільки реальністю, яких було розроблено діяльнісний підхід до науки, в результаті чого вона стала трактуватися не тільки і не стільки як знання саме по собі, а перш за все як особлива сфера професійно - спеціалізованої діяльності, своєрідний вид духовного виробництва. Трохи пізніше наука стала розумітися і як соціальний інститут.

Наука як соціальний інститут - це соціальний спосіб організації спільної діяльності вчених, які є особливою соціально-професійною групою, певною спільнотою.

Інституціоналізація науки досягається за допомогою відомих форм організації, конкретних установ, традицій, норм, цінностей, ідеалів і т.п.

Мета і призначення науки як соціального інституту - виробництво і розповсюдження наукового знання, розробка засобів і методів дослідження, відтворення вчених і забезпечення виконання ними своїх соціальних функцій.

У період становлення науки як соціального інституту визрівали матеріальні передумови, створювався необхідний для цього інтелектуальний клімат, вироблявся відповідний лад мислення. Звичайно, наукове знання і тоді не було ізольовано від швидко розвивалася техніки, але зв'язок між ними носила однобічний характер. Деякі проблеми, що виникали в ході розвитку техніки, ставали предметом наукового дослідження і навіть давали початок новим науковим дисциплінам. Так було, наприклад, з гідравлікою і термодинамікою. Сама ж наука мало, що давала практичної діяльності - промисловості, сільського господарства, медицини. І справа була не тільки в тої, що сама практика, як правило, не вміла, та й відчувала потреби спиратися на завоювання науки чи хоча б просто систематично враховувати їх.

Сьогодні, в умовах науково-технічної революції, у науки все більш виразно виявляється ще одна концепція, вона виступає в якості соціальної сили. Найбільш яскраво це виявляється в тих численних в наші дні ситуаціях, коли дані і методи науки використовуються для розробки масштабних планів і програм соціального економічного розвитку. При складанні кожної такої програми, яка визначає, як правило, цілі діяльності багатьох підприємств, установ і організацій, принципово необхідно безпосередню участь вчених як носіїв спеціальних знань і методів з різних областей. Істотно також, що зважаючи на комплексний характеру подібних планів і програм їх розробка і здійснення припускають взаємодію громадських, природничих і технічних наук.

КУЛЬТУРА - сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей - та частина дійсності, яка перетворена людиною, але в якій людські творчі можливості проявились із найбільшим ступенем повноти, досконалості та виразності, внаслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ- стан функціонування суспільства, що виникає на основі певних досягнень в розвитку культури; цивілізація пов язана із будуванням міст, із виникненням письма та держави, із виготовленням та використанням металів, тому вона суттєво стабілізує суспільну історію; але внаслідок неспівпадіння вихідних спрямувань цивілізаційних та культурних процесів, між: культурою та цивілізацією можливі не лише взаємні впливи та стимулювання, а й конфлікти.

Суттєві ознаки культури

Все, що ми називаємо людським началом буття, постає перед нами як певне протистояння та збалансування стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Цей момент є принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури. У XX ст. ця проблема постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. З чим це пов'язано?

Перш за все, це було зумовлене значним ускладненням соціально-історичних процесів наприкінці XIX ст., коли через інтенсифікацію економічного життя відбулося зростання соціального спілкування; можна навіть говорити про певну інтернаціоналізацію історії. Фактично на Землі зникли відокремлені та ізольовані регіони, все людство опинилося втягнутим в єдиний процес всесвітньої історії.

По-друге, внаслідок інтенсифікації соціально-історичних процесів відбулось певне змішування різних культур, народів та етносів, результатом чого постала криза позиції європоцентризму. До того часу європейці вважали свою культуру єдино гідною визнання, найбільш правильною та розвиненою Відповідно, будь-яка інша культура заслуговувала на увагу лише тою мірою, якою вона була подібною до європейської культури. Але виявилось, що існують культури, зовсім не схожі на європейську, проте такі, що чудово виконують свою людиноформуючу функцію; більше того, ці культури інколи виглядають навіть привабливіше за європейську. Адже серед їх носіїв немає злочинів, пияцтва, самогубств та інших "плодів" "європейської суперкультури".

По-третє, саме у XX ст. виявилось: те, що вважалось видатними досягненнями європейської культури, може бути оберненим проти людини. Йшлося про досягнення європейської науки, що небезпідставно вважалася досягненням європейської культури, які були втілені у військову техніку та спрямовані на небувале раніше масове знищення людини. Ще більш жахливих виявлень цей момент набув під час другої світової війни, коли офіцери, що пройшли навчання в найкращих європейських університетах, могли відправляти на смерть десятки й тисячі ні в чому не повинних людей. В цю війну, як відомо, винищувались не лише вояки, а й мирне населення, а певні етноси взагалі були поставлені на межу повного знищення (євреї, цигани).

По-четверте, в другий половині XIX ст. почалися процеси формування некласичної культури, що яскраво виявилися та запанували у XX ст. Не-класична - масова або авангардна - культура досить разюче відрізнялась від класичної і тому породила болюче питання про саму сутність культури. На тлі усіх цих процесів людина у XX ст., за словами німецького філософа М. Шелера, остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися як основа людського способу буття та провідного людиноутворюючого чинника.

Це значить, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.

Загострений інтерес до культури почав виявлятися ще на початку XX ст., і вже у шістдесяті роки спеціальні дослідження нараховували та аналізували біля трьохсот визначень культури, що засвідчувало надзвичайну складність цього явища, його численні зв'язки із різними сторонами та сферами суспільного життя.

Наприкінці XX ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, що воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідження. Сьогодні вважається за важливе не стільки намагатися остаточно визначити культуру, скільки окреслити її суттєві (в певному плані) ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже, розглянемо суттєві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на перший план.

1. Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або як "друга природа", створена людиною. За цією ознакою культура окреслюється як світ артефактів - штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Саме слово "культура" в своєму початковому значенні фіксує цей момент, бо воно позначало оброблення землі. По сьогоднішній день це значення збереглось, наприклад, в сільському господарстві, де існує інструмент під назвою "культиватор"; відомий також термін "сільськогосподарські культури".

Отже, при розгляді культури наша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших істот, споріднених нам за способом буття).

Виділяючи цю першу ознаку, ми потрапляємо у складну систему відношень між природним та свідомо зміненим, природним та соціальним. Ці відношення, як відомо, можуть бути злагодженими, а можуть бути і досить конфліктними. В найкращому варіанті культуротворча діяльність повинна виявляти, використовувати та яскраво демонструвати глибинні потенції природного.

Суттєві ознаки культури

- те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність ( "друга природа", створена людиною);

- способи, технології, методи творення культурних явищ (куль-туротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури;

- сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінностей;

- те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились максимально повно, досконало та виразно;

- способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей;

- внутрішній та зовнішній діалогізм;

- правила, норми, звичаї та стереотипи людської поведінки.

Названа перша ознака культури є важливою, проте не вирішальною.

2. Дослідники культури давно дійшли висновку, що для осмислення культури зовсім не обов'язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, методи творення культурних явищ постають ключем до їх осмислення та умовою прилучення до процесів культуротворення. Коли ми звертаємося саме до способів культурної діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури навіть шляхом обчислення: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття сталі, що характеризуються високою економічною ефективністю, те, що в сімдесятих роках XX ст. у Китаї запроваджували її виготовлення за допомогою примітивних домашніх плавильних печей було, безумовно, явищем некультурним.

Дана ознака культури - способи культуротворчої діяльності - вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому технологія розуміється в найширшому плані - як всі необхідні умови продукування предметів культури. За цією ознакою ми можемо вести розмову про зростання культури, про культури передові та відсталі, ефективні та неефективні, індустріальні та доіндустріальні, розвинені та примітивні. Ця ознака дозволяє враховувати також: і те, яким саме чином люди включаються у культуротворчий процес: чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише характеристики технології, а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності.