Педагогічне краєзнавство

Етнопедагогіка  показує, що у всіх народів, у тому числі і зникаючих, в стародавній самобутній культурі багато такого, що в стані збагатити світову цивілізацію. Дослідження педагогічних можливостей природи як чинника виховання представляє безмежний простір для діяльності етнопедагога.

Г. Сковорода  завжди був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, «хто серцем чистий і душею». Він показав нічим неперевершену виховну силу праці, на якій ґрунтується народна педагогіка. Його геніальна ідея про «сродний труд», на наш погляд теж виходить з української етнопедагогіки, зокрема з народного ідеалу про те, що кожна здорова людина повинна обов'язкові працювати й займатися тим, до чого має особливий нахил [14, с.17].

І. Котляревський  у своїх творах він змалював типові народні характери, кращі моральні якості народу, розкрив погляди на родинне і суспільне життя, у формуванні яких почесне місце займає родинна етнопедагогіка.

Засоби української  етнопедагогіки щедро представлені О. Духновичем у шкільних підручниках, букварях, книгах і календарях для народного читання. А в систему фізичного виховання дітей він включив обробіток ґрунту, народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, боротьбу, риболовство, збирання ягід і гриби, прогулянки в поле і лісі, а взимку – катання на санках, лижах, ковзанах, гру в сніжки, ліплення снігової "баби", тобто все те, щ близьке і рідне селянським дітям [14, с. 19].

Видатною подією у висвітленні української етнопедагогіки стала геніальна спадщина Тараса Шевченка, який щиро любив дітей. Він не раз малював дітей на своїх художніх полотнах. Глибоко зворушливою є, наприклад, відома картина "Байгуші", на якій зображено дітей-жебраків. За ними Шевченко намалював себе – захисника скривдженого дитинства. Картину написано з любов'ю і співчуттям до поневоленого самодержавною Росією казахського народу [14, с. 19].

Досить щедро  репрезентували українську етнопедагогіку на сторінках своїх творів С. Васильченко, С. Воробкевич, Л. Глібов, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, П. Куліш, П. Мирний, І. Нечуй-Левиицький, Ю. Федькович, Я. Щоголів, а також українські письменники наступних поколінь – А. Головко, О. Гончар, М. Стельмах, О. Довженко, В. Симоненко, І. Драч, Д. Павлячко, Є. Гуцало, С. Пушик, Г. Тютюнник, Б. Харчук, Р. Федорів та багато інших Майстрів художнього слова і діячів народної освіти та культури в Україні.

Про виховне  значення української етнопедагогіки дуже тепло відгукнулись Л. Толстой, М. Добролюбов, М. Гоголь. Так, у розмові зі студентом-украінцем Лев Толстой сказав: «Щасливі ви, що народились серед народу з такою багатою душею, серед народу, який уміє так відчувати свої радощі й так чудесно виявляти свої думи, свої мрії, свої завітні почуття. Хто має таку пісню, тому нема чого боятися за своє майбутнє…» [14, с. 23]. Ці слова підтверджують вплив етнопедагогіки на багатовимірний простір педагогічного краєзнавства.

Значний науковий інтерес для дослідників української  етнопедагогіки становлять праці Ф. Вовка «Український народ у його минулому й сучасному», В. Гнатюка «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», "Русини Пряшівської Епархії та їхні говори", «Ткацтво у Східній Галичині», «Кушнірство у Галичині», «Народна пожива на Бойківщині»; М. Сумцова «Українська хата», «Хліб в обрядах і піснях», «Нариси народного побуту», «Сучасна малоруська етнографія», П. Чубинського «Праці етно-графічно-статистичної    експедиції    в    Західно-Руський    край»; В. Шухевича «Гуцульщина» [14, с. 26].

Науковий інтерес  до етнопедагогічної проблематики відновився у кінці 60-х рр. XX ст. і нерозривно пов'язаний з іменем В. Сухомлинського.

«Народ – живе, вічне джерело педагогічної мудрості», – зазначав В. Сухомлинський [14, с. 27]. Сухомлинський умів черпати все краще з родинної етнопедагогіки і вдало застосовував у сучасній педагогічній практиці.

В етнопедагогіці звичай виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх по суті ідентичні – вони є засобом збереження і передачі досвіду народу, дотримання порядку Й форм життя. Народне, національне в українській етнопедагогіці трактується як вияв соціально-психологічної детермінації, що репрезентує адекватність виховної етнопедагогічної системи буттю і свідомості українців, особливостям їх національної родинно-побутової і громадської культури.

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал  її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.

Українська  етнопедагогіка зародилась і виросла  на властивому тільки їй національному  ґрунті, а тому й має самобутнє національне  вираження,  тобто своє  оригінальне  обличчя. Українська етнопедагогіка бореться за ставлення до людини як до найвищої цінності, захищає право кожного на свободу, щастя і вільний розвиток. Наш народ, як і інші народи світу, створив і має власну національну  систему  українського  виховання й навчання.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. КРАЄЗНАВСТВО ЯК ЗАСІБ ВИХОВАННЯ  ТА НАВЧАННЯ ШКОЛЯРІВ

 

 

2.1.  Роль краєзнавства в вихованні та розвитку особистості школяра

 

Наш час несе новий виток розвитку в системі  освіти та виховання, який відроджує цінність людини, утверджує духовні, морально-естетичні надбання національного характеру. Ідеалом виховання є національно свідома людина, з високими духовними якостями, патріотичними почуттями, яка є носієм кращих надбань національної та світової культур. Виховання та освіта мають сприяти розвитку творчо активної особистості, здатної сприймати прекрасне, гармонійне, досконале у житті, природі, мистецтві [2, с. 15].

Нині ми особливо відчуваємо, що неможливо виховувати повноцінне  покоління, здатне побудувати гуманне суспільство, без того, щоб діти засвоїли норми моральної культури [4, с. 38].

Краєзнавство  допомагає вчителеві у формуванні в учнів розумінь і почуттів, і  в першу чергу, розуміння до свого  народу, рідного краю, побачити оточуючий світ таким, який він є насправді, паростки нового, паростки майбутнього.

Для реформування школи, її гуманізації робиться чимало. Основні завдання майбутньої школи  – особистісний підхід педагога до учня. Тому розробляються різні системи виховання [2, с. 16].

Одним із важливих завдань виховання полягає в  тому, щоб навчити учнів розуміти, як народ, як людину-майстра свого  слова, любов до музики і малювання, научити дітей передавати через  прийоми малювання картин любов  до природи.

Величезне виховне значення мають екскурсії в музеї, в історичні місця, пов’язані з минулим і сучасним, зустріч з учасниками бойових дій, участь у збиранні історичних матеріалів. 

Краєзнавство  – є чудовим помічником в естетичному  вихованні учнів як на уроках, так  і в позашкільній роботі. Воно сприяє збагаченню учнів знаннями про літературу і мистецтво рідного краю, розширює спільні розуміння про мистецтво.

Краєзнавчий матеріал сприяє ідейному збагаченню і розумового виховання учнів.

Традиціям українського народу належить неабияка роль у вихованні моральних якостей кожної дитини. Важливо, щоб нинішнє покоління вивчало все, що зберегли ще в пам’яті бабусі, і передавало іншим. Тож важливу роль відводять позакласній виховній роботі. Багато уваги українській казці. Діти із задоволенням виконують композиції на теми народних казок, відтворюючи побут, зображенню національного огляду. Учні ознайомлюються з ландшафтом України, її краєвидами та рослинністю. Це сприяє вихованню любові до рідного краю, шани до свого народу, творчому зростанню кожного [11, с. 71].

Крім того, педагоги допомагають дітям усвідомити таку істину: вважати себе гідним спадкоємцем  культурних традицій, створених попередніми  поколіннями, передусім означає  глибоко їх вивчати, добре знати, шанувати і продовжувати впроваджувати їх у життя [11, с. 72].

Найважливіше, що учні здобувають знання про національну  культуру, побут, традиції, звичаї і  несуть ці знання в життя, організовують  заходи щодо збереження національних надбань. Вивчення традицій українського народу сприяє відродженню духовності, моральності підростаючого покоління [11, с. 75].

Що стосується зародження виховання в дитині з  малого, то можна казати про тематичну  різноманітність колискових пісень, котрі є свідченням духовного  та інтелектуального багатства нашого народу, моральної чистоти, педагогічної мудрості сімейного виховання. За словами Н. Матвієнко, колиска – це той етнічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя [10, с. 24].

Чим глибші і  змістовніші будуть знання учнів про рідний край, свою Вітчизну, про його видатних людей, тим більше буде можливості у формуванні благородного розумового почуття: прагнення краще пізнати свій край, глибока шана і повага до традицій земляків, а головне, - вони допоможуть іншим, на своїх прикладах зрозуміти суть і всю повноту патріотизму і почуття відповідальності перед своїм народом, перед Батьківщиною.

Краєзнавство  – це засіб розумового виховання  учнів до краси природи, до людини і воно повинно збагачувати інтелект пізнання краси життя людей – творців матеріальних і духовних благ.

В сучасних наукових дослідженнях досить детально й різноплавно  розглядаються сутність фольклору, його функції та значення у вихованні  особистості [10, с. 25].

Виходячи з  наукових положень теорії національного виховання, визначаються такі критерії виховання школярів засобами фольклору:

- мотиваційний (інтерес до фольклору та потреба співати чи слухати українські народні пісні);

- емоційно-оцінювальний (бесіди про фольклор та емоційне розкриття художнього образу пісні у висловлюваннях про неї);

- художньо-творчий  (оригінальність словесних висловлювань  щодо фольклору та прояв будь  якої форми художньої творчості  під час опанування фольклору) [10, с. 26].

Найважливішою педагогічною проблемою в сучасних умовах стає проблема найефективнішого використання потенціалу національних цінностей.

Шкільне виховання  визначається як фундаментальна ланка  виховання взагалі, оскільки найвідповідальніший  етап формування юної особистості якраз  припадає на шкільні роки. Крім того відомо, що цінностей без їхнього практичного використання не існує, тому і творення їх у подальшому житті буде певною мірою залежати від того, яке місце їм відводилося ц виховному процесі школи. Слід зауважити, що формування цінностей у вигляді системних надбань індивіда є результатом сукупного досвіду всієї його життєдіяльності. Воно не обмежується і не закінчується терміном перебування у школі, але значною мірою залежить від шкільного виховання і триває потім усе життя [6, c. 15].

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу і, насамперед, молоді. Дитина повинна постійно перебувати під впливом духовної культури свого народу. Її невід’ємним елементом є народне мистецтво, в якому розкриваються одвічні витоки духовного життя народу, його морально-етичні цінності, художні смаки та ідеали [10, с. 23].

Враховуючи  пізнавальне і виховне значення краєзнавства, в школах потрібно проводити  краєзнавчу роботу по здійсненню і  оформленню шкільної і позашкільної роботи місцевих матеріалів.

 

2.2.  Педагогічне краєзнавство як засіб навчання школярів

 

«Життя –  вічна наука» - гласить народна  мудрість. Реалії сьогодення  ще раз  підтверджують це. І завдання перед ним набувають нового змісту. Створити оптимальні умови для розвитку і навчання особистості, яка здатна втілювати оригінальні ідеї, критично мислити, приймати нестандартні рішення. Тому в центрі уваги – дитина, самобутня особистість з неповторною індивідуальністю [9, с. 27].

Засоби навчання це знаряддя діяльності вчителя й учнів; являють собою матеріальні й ідеальні об’єкти, які залучаються до освітнього процесу як носії інформації і як інструмент діяльності.

Дидактичне  краєзнавство передбачає вивчення місцевих географічних, екологічних, виробничих та інших особливостей за спеціально визначеною дидактичною метою для того, щоб місцеві об’єкти використовувалися у процесі навчання як засоби наочності і конкретизації загальних наукових положень, що повідомляються учням згідно з навчальними програмами.

Елемент дидактичної  системи, який відповідає на запитання «Чим, за допомогою чого вчити?» допомагає учителеві виділити і пред’явити учням для засвоєння предмет вивчення, і є засобом навчання.

За радянських часів краєзнавство розглядалося насамперед як засіб виховання, прищеплення любові до «малої Батьківщини». У загальній та прикладній дидактиках були сформульовані постулати використання краєзнавчих матеріалів.

Однак нова освітня  парадигма вимагає іншого підходу  до використання краєзнавства в практиці викладання дисциплін навчального плану, і насамперед іноземної мови.

Сьогоденні  дослідники розглядають використання краєзнавчих матеріалів в контексті  підготовки учнів до участі в реальному  міжкультурної комунікації.

Володіння краєзнавчою  інформацією – це необхідна умова  для взаємопроникнення, взаємодії культур, цього складного та багатогранного процесу, яким є міжкультурна комунікація.

Краєзнавство  як дидактичний засіб в процесі  навчання іноземної мови та культури виступає в ролі зв’язуючого елементу, що сприяє проникненню в культуру, що вивчається. Включення краєзнавчого компоненту у зміст навчання іноземної мови та культури підвищує не тільки якість освіти, а й благотворно впливає на мотивацію навчання учнів [12, с. 23].

Окрім того, знання людиною свого родоводу, історії, свого народу – це такий компонент цивілізації, який і робить людину власне людиною, тому саме краєзнавству в наш час належить важлива роль у навчанні учнів. Активна робота школярів у краєзнавчій роботі сприяє і духовному розвитку, формуванню інтелектуального потенціалу України. Вихідною умовою, що забезпечує ефективне використання краєзнавчого матеріалу на уроках у початковій школі є добір змісту матеріалу за сукупністю таких критеріїв як: науковість, доступність, багатофункціональність, емоційна насиченість та особиста значимість.