Форми об’єднання підприємств

       Принципи  підприємницької  діяльності 

       Згідно  зі ст. 44 ГК України підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

       1) вільного вибору підприємцем  видів підприємницької діяльності. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з огляду на обмеження, встановлені чинним законодавством (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ "Про підприємництво" — єдиною статтею, що є чинною у цьому Законі — діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

       2) самостійного формування підприємцем  програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

       3) вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціального законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства — ст. 8 Закону України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ "Про зайнятість населення" передбачена необхідність отримання дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України (див. також Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 4);

       4) комерційного розрахунку та власного  комерційного ризику (див. ознаку  № 4 підприємницької діяльності);

       5) вільного розпорядження прибутком,  що залишається у підприємця  після сплати податків, зборів  та інших платежів, передбачених законом. На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.;

       6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Цей принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", ст. 1 якого встановлені правила щодо обов'язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується. 
 

       Характеристика  посередницької діяльності

       Господарсько-торговельна  діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, має різні форми. Однією з них є комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності.

       Господарський Кодекс України (ст. 295) так визначає його сутність:

       «Комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він представляє».

       Основною  діючою особою цієї діяльності є посередник. У зарубіжній ринковій термінології існує багато термінів, які можна перекласти як посередник. Але в усіх випадках серцевиною цього поняття є слово «середній».

       Посередник — це такий суб’єкт господарювання, який перебуває посередині між двома іншими й виконує функцію зведення їх з приводу обміну товарами в матеріально-речовій формі чи в формі послуг.

       Таким чином, комерційне посередництво відрізняється  від 

       інших форм господарсько-торговельної діяльності тим, що посередник не здійснює продаж товару від власного імені й виконує обмежену кількість функцій в інтересах та під контролем клієнта.

       Він організовує зустріч продавця та покупця й бере участь у переговорах  з приводу умов договору купівлі-продажу  товару.

       Комерційні  посередники, так само як і ті, що займаються оптовою торгівлею чи перепродажем товарів, спеціалізуються чи то на певному асортименті, чи то на різних групах клієнтів. Це дає їм змогу виконувати значний обсяг робіт з підготовки до зустрічі сторін і проведення переговорів. Вони інформують виробника (продавця) про:

       - кон’юнктуру ринку, технічні, валютні  та митні правила; діяльність  на своєму ринку конкурентів,  їхні ціни, умови поставки та  платежу, технічні й споживчі  характеристики їхніх товарів;  правові обмеження та інші обставини, що мають значення для реалізації товарів на визначеній у договорі території;

       - інформують потенційних покупців  про споживчі характеристики  пропонованого товару, проводять  активну рекламну компанію;

       - вживають заходів щодо формування  належної репутації та привабливого іміджу продавця;

       - організовують ділові контакти  виробника (продавця) із перспективними  покупцями, представниками ділових  кіл, управлінських структур та  інших організацій, від яких  залежить прийняття рішень з  укладання угоди купівлі-продажу.

       Посередник  може також сприяти належному  здійсненню угоди, забезпечувати своєчасне  і точне виконання договірних зобов’язань сторонами.

       У 1996 році Міжнародна торговельна палата розробила Типовий комерційний  агентський контракт, згідно з яким головним обов’язком комерційного агента є пошук покупців і збирання замовлень для виробника на виготовлення та постачання пропонованого ним товару.

       До  операцій комерційного посередництва  належать також брокерські операції. Вони здійснюються професійними посередниками, які сприяють укладанню угод між зацікавленими сторонами-клієнтами. Такі посередники виступають як організатори товарного обігу, вони не є сторонами угоди купівлі або продажу, а лише надають необхідну інформацію про умови угоди сторонам, які й беруть на себе зобов’язання за угодою. Брокери працюють, як правило, на підставі окремих доручень клієнта. Головне завдання брокера, відповідно до доручення клієнта, — знайти найвигіднішого покупця на пропонований ним товар (і навпаки) й створити сприятливі умови для підписання контракту між сторонами. Операції посередника з підготовки угоди передбачають надання замовникові комерційної інформації про пропонований обсяг товару та його ціну, технічні та споживчі характеристики, стан ринку; пошуку контрагента та ведення з ним переговорів на основі отриманих від клієнта технічних і рекламних матеріалів; підготовки проекту угоди, доставки сторонам інформації, що сприяє укладенню й здійсненню договору.

       Посередник  може взяти на себе зобов’язання:

       - контролювати виконання угоди та висування рекламацій;

       - надавати гарантію платоспроможності  покупця (обов’язки делькредере);

       - добір партії товару певного  асортименту;

       - постійне інформування клієнтів  щодо кон’юнктури й тенденцій  розвитку певного сегмента ринку.

       В угодах, що їх укладають клієнти  із посередниками, можуть бути розширені  зобов’язання останніх, або укладатися окремі угоди на виконання певних операцій. В усіх випадках угода передбачає розмір та порядок виплати винагороди посереднику за вчинені дії.

       Предметом діяльності комерційних посередників, крім організації обігу продукції  виробничо-технічного призначення  та виробів широкого вжитку, є також  сприяння товаровиробникам в ефективному використанні виробничих потужностей, розширенні й удосконаленні виробничої кооперації.

       Посередники, як правило, мають тривалі та довірчі  відносини з виробниками та володіють  інформацією про наявність в  останніх унікального обладнання та рівень його завантаженості. За дорученням власника такого майна вони ведуть пошук виробників, які мають потребу у виконанні певних робіт на такому обладнанні, та створюють умови для укладання угоди про кооперацію, або на виконання певного обсягу робіт в узгоджений строк за відповідну плату.

       Посередник  надає замовникові вичерпну інформацію про технічний стан і характеристику виробничого обладнання, умови його використання, порядок та умови розрахунків  за виконану роботу, бере участь у проведенні переговорів, укладанні та здійсненні угоди.

       Варто зазначити, що розглянуті види посередництва  в чистому вигляді трапляються  доволі рідко. Більшість посередників виконують різні види посередницьких операцій або репрезентують інтереси клієнта за багатьма видами товарів.

       3. Основні фонди  підприємства:

       класифікація, структура, оцінка 

       Класифікація  і структура

       Необхідною  умовою правильного обліку й планування відтворення основних фондів підприємств  є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види.

       У практиці господарювання з метою  спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання й вартості.

       Зображена на рис. видова класифікація основних фондів використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи основних фондів:

       перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої;

       друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи  ЕОМ, інші машини для автоматичного  оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання;

       третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

       Оскільки  елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких  на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини.

       Співвідношення  окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів є то прогресивнішою та ефективнішою, що більшою є в їхньому складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєві з них такі:

       виробничо-технологічні особливості підприємства;

       науково-технічний  прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

       ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

       відтворювальна  структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

       вартість  будівництва виробничих об'єктів  і рівень цін на технологічне устаткування;

       територіальне розміщення підприємства.