Розвиток науки управління

УКРАЇНА

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

 

Факультет економіки та управління

Кафедра менеджменту

 

 

 

 

Аналітичний (критичний) огляд наукових публікацій

за  темою «Розвиток науки управління»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготував:

студ. гр. ЕМО-306 ФЕтаУ

Халабов Юрій

Перевірила:

ас. Лазаренко  Ю.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2013 

1. Кредісов А.І. «Менеджмент: історичні тенденції розвитку та риси можливих змін у ХХІ ст.» / Кредісов А.І. / Збірник наукових праць КНУ, - 2011.

 

Проблематика: усвідомлення і розуміння нової ролі менеджера в сучасному соціально-економічному просторі потребує знання нових підходів у теорії та практиці менеджменту як науки про оптимізацію та підвищення ефективності управління соціально-економічними системами, а також скорочення розриву між практикою та теорією менеджменту в навчальних курсах відповідних університетів для якісного покращення рівня підготовки управлінців.

Актуальність  та новизна поглядів: розкриття суті поняття ‘‘джунглі менеджменту’’ як різноманітності новітніх теорій та підходів до вивчення науки менеджменту; врахування певних історичних тенденцій та недоліків методологій менеджменту ХХ століття для створення ділового портрета бізнес-менеджера ХХІ століття.

Характеристика  основних положень: Незважаючи на загалом негативну оцінку “джунглів” , в загальному запропонований підхід має допомогти зробити науку управління більш практичною і сучасною, що принесе користь у навчанні менеджерів. Але при цьому необхідно враховувати певні історичні тенденції розвитку і становлення менеджменту як виду професійної діяльності.

Перша тенденція передбачає певне повернення до минулого, тобто усвідомлення ролі ефективного використання матеріальної, технічної бази сучасного виробництва і послуг. Сучасний менеджмент має виходити з того, що головний вплив на окремі компанії і на всю галузь здійснюють саме технології, які перебувають за межами останньої, і при цьому вони розвиваються не паралельно, не відокремлено, а перетинаються і взаємно впливають одна на одну.

Друга тенденція передбачає, посилиться увага до організаційної культури, а також різноманітних форм демократизації, участі пересічних працівників у здійсненні управлінських функцій та прибутках. Це означає, що грань між начальником і підлеглими на всіх рівнях управлінської ієрархії знівелюється. Оскільки все це відбуватиметься в ситуації поглиблення знань, спеціалізації їх між різними категоріями працівників, коли начальник не зможе знати абсолютно все, то підлеглі стануть партнерами. За цих умов особисте “я” проявляється, як передбачала М. Фоллет у своїх працях, лише через “Я” групи, компанії, суспільства.

Третя тенденція передбачає, що кількісно і якісно стане значнішою соціальна складова менеджменту, зросте його спільна з бізнесом соціальна відповідальність. Цей факт, а також помітне зменшення зайнятості в бізнесі працездатного населення, що пов’язано з поступовим входженням країн світу в добу постіндустріального розвитку, зумовить не тільки остаточне визнання необхідності менеджменту в держсекторі, науці, освіті, медицині, а й підвищення його соціальної відповідальності в “некомерційних” сферах діяльності.

Четверта тенденція пов’язана з глобалізацією економіки, з прискоренням інтернаціоналізації виробництва і, відповідно, розподілом, обміном, споживанням товарів та послуг. При цьому новий етап інтернаціоналізації господарського життя позначений запровадженням інформаційно-комунікаційних технологій. Як наслідок, раціональний менеджмент почав поступатися місцем менеджменту на основі інформатики. На відміну від традиційно твердої функціональної спеціалізації, організаційна побудова компаній у XXI ст., можливо, матиме форму матриці, оскільки жодне важливе рішення не буде прийнято, коли воно не передбачить інтеграції та координації цілої низки функцій. Орієнтовно, кожна компанія матиме вдвічі меншу кількість рівнів менеджменту, ніж сьогодні.

Основними недоліками менеджерів ХХ ст. були нехтування довгостроковими цілями заради негайної вигоди; нездатність швидко втілювати свіжі ідеї, що можуть принести прибуток; локалізація діяльності у вузьких географічних межах, як правило, національних; нехтування досвідом управлінської діяльності в інших країнах, фірмах тощо; небажання підвищувати рівень знань і посилювати мотивацію працівників. Зважаючи на них, а також аналітичні роботи науковців, менеджер ХХІ століття має бути одночасно: стратегом; громадським діячем; лідером-мотиватором; далекоглядним організатором; діалектиком(у розумінні того, що зміни і стабільність не суперечать одне одному); уважним дослідником не тільки менеджерських, а й маркетингових функцій; творцем власної інформаційної системи; активним контрагентом незалежних консультаційних служб з маркетингу, оподаткування і права.

Можливість практичного  застосування пропозицій автора в практиці українських підприємств: оскільки у статті наведено аналіз існуючих тенденцій, а також запропоновано склад ділового портрету менеджера ХХІ століття із змістовним поясненням його складових та наведенням прикладів, то пропозиції автора вважаю цілком придатними для якомога швидшого та ґрунтовнішого застосування в практиці українських підприємств.

Наскільки доцільними, на Вашу думку, є рекомендації автора стосовно розв’язання зазначеної проблеми: у даній статті автор досить коротко, зрозуміло і структуровано дав характеристику існуючих тенденцій розвитку менеджменту, недоліки попередніх підходів до навчання менеджерів, і на основі цієї інформації запропонував набір якостей, якими мають володіти сучасні менеджери для проведення ефективної та високоприбуткової діяльності на основі отриманих високоякісних знань у спеціалізованих університетах. Зважаючи на це, рекомендації автора вважаю доцільними і корисними для подальших досліджень.

 

2. Сімченко Н.О. «Парадигми розвитку сучасної науки управління» / Сімченко Н.О. / Актуальні проблеми економіки, №10(124) - 2011.

 

Проблематика: розвиток сучасної науки управління супроводжується послідовними змінами наукових парадигм, у процесі яких здійснюється перегляд базових теоретичних понять. При цьому теоретичні моделі управління конкретними соціально-економічними системами відповідають певним етапам становлення й розвитку парадигм, зміна яких пов'язана зі зміною формацій. Зростання ступеня невизначеності ринкового середовища, безпрецедентна поява викликів і загроз економічного, політичного, соціокультурного, екологічного характеру створюють необхідність проведення аналізу подальшого розвитку науки управління на основі зміни парадигм.

Актуальність  та новизна поглядів: важливими і поки що достатньою мірою не представленими у наукових публікаціях є аспекти еволюціоналізації парадигм управління соціально-економічними системами та виокремлення їх парадигмальних особливостей з урахуванням інноваційної спрямованості реформ у забезпеченні сталого розвитку суспільства. У статті узагальнено й обґрунтовано змістовні характеристики парадигм управління соціально-економічними системами з урахуванням реалій розвитку економіки.

Характеристика  основних положень: наукова парадигма включає базові передумови, методи дослідження, прийняті в тій чи іншій науці, а також уявлення вчених про способи вирішення наукових проблем.

У сучасних економічних дослідженнях, здійснюваних у межах неокласичної методології, широко використовуються класичні постулати про раціональність й оптимальну поведінку суб'єктів  господарювання. При цьому сучасні  моделі формально враховують неповноту  інформації про нестабільне зовнішнє середовище, а також невизначеність потенційних здібностей підприємства. Також у неокласичній економічний  теорії управління не зовсім адекватно  відображені такі характеристики економічної  реальності, як невизначеність сукупності виробничих можливостей, економічна ефективність нових технологій, відмінності у  здібностях суб'єктів господарювання засвоювати нововведення, отримувати й трансформувати ринкову інформацію.

Враховуючи всі недоліки неокласичної методології, виникла еволюційна теорія управління, введена у 1982 р. Р. Нельсоном то С. Вінтером. У фундаментальній праці «Еволюційна теорія економічних змін» в основу нової парадигми розвитку економічної науки ці вчені поклали ідею економічного «природного відбору», який формує певний «організаційний генотип», що відображає сукупність властивостей і характеристик, які дозволяють виживати та розвиватися фірмі в умовах нестабільного ринкового середовища за рахунок організації ефективного управління засобами, які існують в межах даної парадигми.

У межах еволюційної парадигми  виділяють дві основні концепції  еволюції суспільства: формаційну теорію К. Маркса і теорію стадій економічного зростання У. Ростоу. К. Маркс досліджував сукупність інститутів як у просторовому аспекті, так і в аспекті їхньої змінності, тобто часовому аспекті. Якщо історичний розвиток розглядається ним як природно-історичний процес, що характеризується певним ступенем універсальності, то інституційне різноманіття економічних систем національних держав характеризує прояв нерівномірності проходження цими країнами типових фаз процесу історичного розвитку.

На противагу формаційній теорії К. Маркса, наприкінці 50-х рр. ХХ ст. американським  економістом У. Ростоу було запропоновано  теорію стадій економічного зростання. У. Ростоу не пов'язував історичну еволюцію суспільства безпосередньо з  поєднанням продуктивних сил і виробничими  відносинами, він намагався створити теорію історичної еволюції економіки  і суспільства в цілому.

Суттєвий поштовх розвитку еволюційної  парадигми надала теорія економічного розвитку М. Туган-Барановського. Ідеї М. Туган-Барановського щодо теорії економічного циклу фактично стали  підґрунтям генезису інноваційних теорій економічного розвитку, які парадигмально  сформувалися в контексті теорії економічного розвитку Й. Шумпетера. Саме в межах інноваційної теорії Й. Шумпетера й отримала розвиток еволюційна парадигма економічного розвитку суспільства.

Таким чином, системна парадигма, поряд із парадигмою сталого розвитку та інноваційною парадигмою, є прогресивною парадигмою пізнання й сприйняття світу. При цьому, саме системна парадигма є альтернативою для сучасних парадигм суспільного розвитку.

Можливість практичного застосування пропозицій автора в практиці українських  підприємств: дана стаття носить суто теоретичний характер, основним її призначенням є узагальнення існуючих парадигм управлінських теорій у контексті загальноекономічних парадигм. Тому практично вона застосовуватися може тільки в якості навчально-методичної літератури для навчальних підрозділів підприємств та профільних ВНЗ.

Наскільки доцільними, на Вашу думку, є рекомендації автора стосовно розв’язання  зазначеної проблеми: так як стаття носить суто теоретичний характер, то і рекомендації щодо вирішення проблем відсутні. В статті наведено лише класифікацію та характеристику існуючих основних та альтернативних парадигм розвитку сучасної умови управління. Автор згадує про розробку нової парадигми, але при цьому не наводить жодних її положень і методик розробки та впровадження.

 

3. Літовченко Б.І. «Розвиток теорії та практики менеджменту: метафізика vs фізика» / Літовченко Б.І. / Журнал європейської економіки, №4 - Грудень 2012.

 

Проблематика: необхідність вдосконалення теорії управління у відповідності до сучасних тенденцій розвитку економіки зумовлює пошук найбільш оптимальних та структурно підходящих принципів та моделей вдосконалення самого процесу управління. Порівнюючи історію розвитку науки управління та фізики як споріднених методологічно наук, робиться спроба пояснити розвиток менеджменту як науки управління на основі термінологічного апарату фізики, а також розробити національну модель підготовки управлінців на основі системного аналізу та порівняння фізики і метафізики менеджменту як абсолютно протилежних напрямків його розвитку.

Актуальність та новизна поглядів: на основі подібності розвитку фізики та менеджменту зроблено спробу визначити можливості розвитку науки управління в сучасних умовах з точки зору подолання застарілих підходів і неефективності в національній системі управління.

Характеристика основних положень: більшість учених вважає, що управління існувало з тих часів, коли людина за допомогою «батога і пряника» примусила іншу людину зробити щось заздалегідь передбачене. Недаремно одне з класичних визначень менеджменту звучить як «забезпечення виконання роботи за допомогою інших людей». Отже, професію менеджера теж можна вважати однією з найдавніших.

Таким чином, на відміну від загальноприйнятих  підходів до визначень, метафізика менеджменту виникла задовго до його фізики – становлення як галузі наукових досліджень та практики організаційної діяльності.

З іншого боку, розвиток «фізики» менеджменту тісно пов’язаний із самою фізикою як наукою та галуззю досліджень. Так, наприклад, три відомі закони механіки І. Ньютона – системи координат, прискорення, протидії – було перекладено на мову менеджменту, а саме – ідея організаційного виживання в довгостроковій перспективі, принцип синергії; модель побудови комунікаційного процесу. Тому доволі цікавим може бути порівняння розвитку цих двох галузей в історичній ретроспективі.

Подібно до поділу розвитку фізики на епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Нову й Новітню історії, класики менеджменту подружжя Френк і Ліліан Гілбрет визначили три етапи розвитку менеджменту: традиційний, перехідний(систематичний) і науковий.

Традиційний етап еволюції менеджменту найтриваліший – від державотворення до промислової революції(XVI–XVII ст.). У ці часи практика управлінської діяльності передавалась у спадок від покоління до покоління шляхом збереження кращих зразків менеджменту й уникнення непродуктивних інструментів управління.