Принципы управления

План

Вступ …………………………………………………………………… 3

1. Правові аспекти управління у сфері господарювання……………. 4

1.1. Теоретичні основи правового регулювання у сфері підприємницької діяльності………………………………………….... 4

1.2. Головні засади державного контролю за господарською діяльністю………………………………………………………………. 7

2. Принципи підприємницької діяльності…………………………….10

2.1. Головні ознаки підприємницької діяльності……………………..10

2.2. Загальні принципи підприємницької діяльності………………....10

Висновки

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

       Ефективність та результативність управління сучасним підприємством значною мірою залежить від того, яких принципів дотримуються його керівництво при прийнятті управлінських рішень, і які методи вони застосовують для їх реалізації. Правильний вибір принципів управління забезпечить отримання бажаного результату найменшими зусиллями. Опора на систему об’єктивних закономірностей менеджменту здійснюється шляхом дотримання принципів ефективної менеджерської діяльності.

          Основні принципи визначають філософію та стратегію керівництва підприємством. На підставі сформованих принципів може змінюватися мета діяльності підприємства, уточнюються пріоритети, формулюється політика підприємства та розробляються відповідні методи. Реалізація принципів, цілей, пріоритетів і політики підприємства здійснюється за допомогою відповідних інструкцій, нормативних актів та положень.

       Принципи  управління відносяться до числа найважливіших категорій управління підприємством. Ці принципи відображують об'єктивну реальність, що існує незалежно від свідомості людини. Разом з тим, кожний із принципів є ідеєю, тобто суб’єктивна конструкція, суб'єктивна побудова, що подумки робить кожний керівник на рівні його пізнань загальної та професійної культури. Принципи управління належать суб’єктові, тому вони мають суб’єктний характер. Чим більше відображення принципу у свідомості людини наближається до закону, тим точніше знання, тим ефективніше діяльність керівника в сфері управління підприємством. 
 

1. Правові аспекти управління у сфері господарювання

1.1. Теоретичні основи  правового регулювання  у сфері підприємницької  діяльності

       Формування  ринкової системи господарювання –  це процес переходу до економіки підприємницького типу. Створення сприятливих умов для розвитку підприємництва є однією з найвагоміших складових перехідної економіки [1, с. 72]. У Законі України “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва” від 21 грудня 2000р. [2] правовий вплив конкретизується у цілій низці заходів, які базуються на всебічному стимулюванні малого та середнього бізнесу: встановлення пільгових ставок податків і процентів по державних кредитах; розроблення та запровадження ефективних кредитно-гарантійних механізмів мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва; надання цільових дотацій шляхом пільгових цін і правил ціноутворення; надання державного майна у лізинг; формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва та кредитно-гарантійних установ; створення та підтримка фінансових інститутів, які працюють на розвиток малого підприємництва; уможливлення виконання підприємцями робіт і поставок для державних потреб тощо. Кабінет Міністрів України та Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держпідприємництво) визначаються відповідальними за втілення в життя усіх вказаних заходів.

       У ст.3 Господарського кодексу України (далі – ГКУкраїни), який набрав чинності 1січня 2004р., визначено, що під господарською  діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері  суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. 

       Господарська  діяльність, що здійснюється для досягнення економічних та соціальних результатів  і з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

       Підприємство, створене чи компетентним органом державної влади, чи органом місцевого самоврядування, не може здійснювати свою господарську діяльність у повній відповідності до визначення підприємництва в ст.42 ГКУкраїни як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку[3].

       Державні  чи комунальні підприємства не мають  права вільного вибору видів підприємницької  діяльності, що гарантується підприємцям у ст.44 ГКУкраїни, оскільки створюються для здійснення чітко визначених їх статутними документами видів господарської діяльності, що зумовлено чи інтересами держави, чи територіальної громади, тобто – “публічними інтересами”; також вони не можуть без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом, що гарантується підприємцям нормою ст.43 ГКУкраїни.

       Теорія  і практика державного управління в  сфері економіки визнають наявність  прямого взаємозв’язку методів  державного управління з формою власності [4, с.296]. Так, у приватному (недержавному) секторі економіки органи виконавчої влади мають використовувати, як правило, економічні (непрямі) методи управління (регулювання); у державному секторі – допускається і є цілком правомірним застосування методів прямого управлінського (адміністративного) впливу. Разом з тим, як для приватного, так і для державного сектору підприємництва у певних межах характерним є застосування однакових засобів адміністративно-правового впливу на суб’єктів підприємницької діяльності.

       Тому  в контексті встановлення якісних  ознак підприємницької діяльності, що зумовлюють вибір методів державного управління ними, необхідно звернутися до питання щодо форм власності в  Україні. Конституція України не містить переліку форм власності, а лише визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності, усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ч.3 ст.13 Конституції України). Проте є підстави вважати, що конструкція права державної власності передбачена Конституцією України, оскільки про таку форму власності прямо згадується в ч.3 ст.41, пункті 36 ч.1 ст.85, пункті 5 ч.1 ст.116, ч.3 ст.143 Конституції України [5].

       Відповідно  до пункту 7 ч.1 ст.92 Конституції України, правовий режим власності визначається виключно законами України. Основним законодавчим актом, що присвячений комплексному врегулюванню відносин власності в Україні, є Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991р. [6].

       Пунктом 4 ст.2 Закону України “Про власність” передбачено, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. До державної власності (ст.31 Закону) в Україні відноситься: загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). У Цивільному кодексі України 2003р. законодавець виділяє: право власності Українського народу (ст.324), право приватної власності (ст.325), право державної власності (ст.326), право комунальної власності (ст.327) [7], не згадуючи при цьому право колективної власності. Іншим законодавчим актом, в якому згадуються форми власності стосовно видів підприємств (приватна, колективна, комунальна, державна, змішана) виступає Господарський кодекс України [3].

       Підприємницька  діяльність як об’єкт адміністративно-правового регулювання являє собою складну систему суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією компетентними органами держави функцій і повноважень щодо забезпечення можливості здійснення суб’єктами господарювання самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

       Характерні  особливості і змістовно-якісні ознаки даного об’єкту з огляду на вибір форм і методів державного управління і державного регулювання у сфері підприємницької діяльності зумовлюють:

       а)органічне  співвідношення економічних та прямих методів державно-управлінського впливу;

       б)визначення основних напрямків і функцій  держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність;

       в)створення  спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (Держпідприємництва), особливості змісту його управлінських  функцій та повноважень;

       г)встановлення відповідних правових засад усунення адміністративних перешкод у розвитку підприємництва, вдосконалення адміністративно-правових засобів регулювання та державного контролю у цій сфері. 

1.2. Головні засади державного контролю за господарською діяльністю

       Загальні  засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю встановлюються Нормами ст.19 Господарського кодексу України та полягають у наступному:

1. суб’єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству;
2. суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та Закону;
3. держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:
4. збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
5. фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
6. цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
7. монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
8. земельних відносин – за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
9. виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
10. споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
11. зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки;
12. органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами;
13. незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються;
14. органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання;
15. суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку;
16. усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом [3]

2. Принципи підприємницької  діяльності.

2.1. Головні ознаки підприємницької діяльності

     Виділяють наступні основні ознаки підприємницької  діяльності:

     1. Ініціативність та самостійність полягають у тому, що підприємці мають право самостійно приймати рішення й здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачені законодавством права державних органів по здійсненню контролю за підприємницькою діяльністю.

        2. Систематичність означає, що діяльність здійснюється безупинно, регулярно.

        3. Діяльність на власний ризик означає, що підприємець повинен передбачати несприятливі наслідки (наприклад, збитки й ін.) і вживати заходів по їхньому усуненню.

        4. Одержання прибутку є одним з основних ознак. Діяльність не може вважатися підприємницької, якщо її метою не є одержання прибутку. 

    2.2. Загальні принципи підприємницької діяльності

       До  головних принципів підприємницької діяльності, на яких базується підприємництво належать:

     1. Вільний вибір діяльності. Конституція  України вперше закріпила за  кожним право на підприємницьку  діяльність, не заборонену законом  (ст. 42 Конституції). Однак діяльність  з виготовлення та подальшої реалізації зброї та вибухових речовин, наркотичних засобів, виготовленню цінних паперів і грошових знаків здійснюється лише державними підприємствами. Для здійснення деяких інших видів діяльності потрібен спеціальний дозвіл (ліцензія), що видається Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом. Деяким особам ведення підприємницької діяльності прямо заборонено законом. До таких осіб відносяться: військовослужбовці, посадові особи прокуратури, суду, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, державної безпеки, що здійснюють контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким за рішенням суду заборонено займатися якою-небудь діяльністю, можуть бути зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності лише після закінчення строку заборони, визначеного у судовому порядку.

     2. Залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян.