Зарубежная литература

                           Міністерство освіти і науки України

 

Філологічний  факультет

Кафедра: Історія мови та література

 

 

 

Своєрідність  конфлікту трагедії «Отелло»

      Реферат із дисципліни «Історія зарубіжної літератури»

 

Виконали:студентки 241 групи

Ляднєва Марина

Мохорт Катерина

Перевірив: Береза І.Ю.

 

 

Миколаїв

2010

 

 

План

1.Вільям Шекспір………………………………………………………………………………3

2.Історична основа трагедії «Отелло»……………………………………………..5

3. Своєрідність конфлікту трагедії «Отелло»……………………………………6

4.Висновок………………………………………………………………………………………..12

5.Література………………………………………………………………………………………13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Вільям Шекспір

"Душа нашого століття, чудо  нашої сцени, він належить не  одному віку, та всім часам", — писав про Шекспіра його  молодший сучасник, англійський  драматург Бен Джонсон. Шекспіра  називають найбільшим гуманістом  епохи Пізнього Відродження, одним  з видатних письменників світу,  гордістю всього людства.

Про життя Шекспіра і його особу  відомо не дуже багато. Народився він 23 квітня 1564 р. в Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився у місцевій граматичній школі, де головно вивчали класичні мови: грецьку і латинську, ймовірно, що після закінчення школи він був  помічником шкільного учителя. Вісімнадцятирічним юнаком Шекспір одружився і через  три роки після цього покинув  Стретфорд. Біографи припускають, що він  якийсь час був актором мандрівної трупи, перш ніж дістався до Лондона. З 1590 р. Шекспір працював у різних театрах Лондона. 1594 р. він вступив  у найкращу лондонську трупу Джеймса  Бербеджа. У 1599 р. Бербедж побудував  театр «Глобус», на сцені якого  і ставилися п'єси Шекспіра. Головні  ролі виконував у них син Джеймса, видатний актор Річард Бербедж. Шекспір  став пайщиком «Глобуса», і прибуток від вистав та гонорари за п'єси були джерелом існування його родини, яка  залишалася у Стретфорді. Шекспір  часто їздив туди і в 1612 р. назовсім залишився в рідному місті, припинивши діяльність у театрі. [343]

З перших років перебування в  Лондоні Шекспір розпочав свою поетичну й драматургічну діяльність, а  з 1594 р. вперше з'являються окремі'його п'єси в друкові. Твори Шекспіра відразу мали успіх, автор невдовзі здобув визнання сучасників, про що свідчать їхні відгуки. Наприклад, тогочасний учений Френсіс Мерез, подаючи огляд  англійської літератури у своїй  праці «Скарбниця розуму» (1598), неодноразово згадує в ній Шекспіра як поета  і драматурга, називає його «солодкозвучним  і медоточивим», визнає найкращим  з усіх англійських авторів комедій  і трагедій. Відомий драматург  Бен Джонсон у своїй поемі  про Шекспіра, доданій до першої збірки Шекспірових драм (1623), писав, що їх творець стоїть «вище порівняння з тим, що горда Греція й зарозумілий Рим залишили нам». З відзивів Джонсона дізнаємося також, що Шекспір був людиною чесною, відкритої й широкої вдачі, багатої уяви, «відзначався сміливістю думок і благородством вираження їх».

Сучасники Шекспіра не сумнівалися  в його авторстві, але скупість біографічних відомостей про нього згодом дала поштовх до припущень, що автором  знаменитих п'єс був не актор Шекспір, а якась [344] інша людина, котра з  певних причин не хотіла підписувати  п'єси своїм іменем, а домовилася з актором Шекспіром, щоб він  видавав ці твори за свої.

Прибічники цієї гіпотези виходили з того, що, мовляв, неук-провінціал, звичайний актор не міг написати геніальних творів. Тому на роль їхнього  автора висувались люди знатні і високоосвічені: Френсіс Бекон, лорд Ретленд, граф Дербі  та ін. Сумніви щодо авторства Шекспіра почали висловлюватися ще у XVIII ст., а  в XIX ст. існували уже цілі монографії, в яких розгорталися антишекспірівські  гіпотези; не перевелися антишекспіристи  і в сучасному зарубіжному  літературознавстві.

Наукове шекспірознавство ніколи не поділяло антишекспірівських теорій. Глибоке вивчення фактів, а головно  самої творчості Шекспіра і культури Ренесансу загалом дає змогу  виявити поверховий, дилетантський, а нерідко свідомо антидемократичний, спекулятивний характер антишекспірівських версій, їхню цілковиту антинауковість.

Літературна спадщина Шекспіра складається  з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс»  і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів. Уже в XX ст. на підставі незаперечних фактів учені встановили, що Шекспір  брав участь у написанні п'єси  «Томас Мор», яка була витвором групи  письменників - сучасників драматурга. Не всі твори публікувались за життя письменника. Перша збірка, до якої входило 36 п'єс, була видана його друзями, акторами Джоном Хемінгом і  Генрі Конделом тільки у 1623 р. Цю збірку з уваги на її формат (повний друкований аркуш) прийнято називати «фоліо».

Драматичні твори Шекспіра всіх періодів написані білим віршем, але  використовується в них і проза. Чергування вірша і прози продумане, зумовлене як характером життєвого  матеріалу, так і естетичними  завданнями.

 Феномен "безсмертя" творчої  спадщини Шекспіра можна пояснити   безперечно великим поетичним   даром, який заточував щонайгостріші  етичні конфлікти, приховані в  самій природі людських відносин, сприймається і переосмислюється  кожній наступною епохою в  новому, властивому лише даному  моменту аспекті, залишаючись  при цьому продуктом (якщо можна  так сказати) своєї епохи, що  ввібрав весь досвід попередніх  поколінь і що реалізував накопичений  ними творчий потенціал.

Найповніше геній Шекспіра проявився  у великих трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет».

2.Історична основа  трагедії «Отелло»

В основу сюжету «Отелло» покладено 7-му новелу III декади із збірки італійського письменника Джіральді Чінтіо «Гекатоміті» (вийшла 1565 p.), в якій у повчальному дусі розповідається нещаслива любовна історія, хоч питання про те, як ознайомився з нею Шекспір, досі не з'ясовано, оскільки англійською мовою ця збірка була перекладена лише у XVIII ст., а французький переклад, виданий у 1583-1584 pp., він навряд чи міг прочитати. Можливо, хтось переказав йому докладно її зміст, можливо, існувала якась не відома нам п'єса. В усякому разі, у передачі фабули Шекспір точно йде за новелою, вносячи зміни лише під кінець. Зрештою, це не має принципового значення, бо примітивне оповідання про заплутані пригоди трансформується, як завжди у Шекспіра, в яскраву картину життя його сучасників, а персонажі-схеми (в усіх дійових осіб новели Чінтіо, крім Дездемони, навіть нема імен - це «Мавр», «Капітан», «Прапорщик») перетворюються на багатогранні образи-характери, які в неповторно індивідуальній формі рельєфно втілюють великий і складний зміст перехідної доби. Цю трагедію «слуги його величності» показували в банкетному залі Уайтхолу 6 листопада 1604 р. Оскільки п'єси в ті часи ставилися зразу ж після написання, шекспірознавці датують «Отелло» тим же 1604 р. Немає відомостей і про прижиттєві публікації твору, перше його видання позначене 1622 p.

 О. А. Анікст має рацію,  відмічаючи, що «Отелло» не лише  найбільш реалістичний твір Шекспіра, позбавлений надприродних елементів,  привидів та символіки, а й  найбільш сучасний. Похід турецької  ескадри, що змушує Венеціанську  республіку послати Отелло на  захист Кіпру, справді мав місце  в 1570 р.

Та для розуміння трагедії потрібне ознайомлення не з життям Венеціанської  республіки XVI ст., а з політичною та духовною атмосферою Англії кінця XVI - початку XVII ст., Англії часу ломки феодальних відносин і переходу до нових, капіталістичних, часу загострення тих соціальних протиріч, що мали незабаром привести старий лад до краху внаслідок  буржуазної революції. В царині ідеології  це означало кризу гуманізму. В творчості  Шекспіра - болісний поворот від  життєрадісних творів раннього періоду  до «великих трагедій», де ставляться кардинальні проблеми життя і  змальовується безвихідь конфлікту  між героєм і дійсністю, конфлікту, в основі якого лежить не випадковий збіг обставин, а зіткнення різних світів, різних світоглядних систем. Те, що було в ній героїчного й благородного, втілене в образах Отелло і  Дездемони, її темні сили - в Яго.

3. Своєрідність конфлікту трагедії «Отелло»

Мавр Отелло - славетний генерал  Венеціанської республіки. Він пройшов  життєвий шлях, сповнений героїзму, романтики й тяжких випробувань, і лише своїми доблестями здобув пошану, почесті й визнання. Честолюбні прагнення  чужі Отелло. Необхідність корисної діяльності - це властивість його натури, він  відданий військовій справі, яку розуміє  як високий державний обов'язок. Приймаючи наказ сенату виступити  проти турецького флоту, він говорить:

Признаюсь вам, що у тяжкій роботі

Знаходжу я для себе щиру радість...

(І, 2)

Мужність, воля, ясний розум і  витримка дозволили темношкірому Отелло досягти у Венеціанській республіці високого поста і шани. Своїми подвигами  Отелло завоював серце юної венеціанки Дездемони. В домі її батька, сенатора Брабанціо, розповідав він про свої пригоди і злигодні на суші й на морях, про далекі мандрівки і  чудернацькі країни. Все це слухала  Дездемона, і не раз «в її очах бриніли  сльози».

Вона мене за муки покохала,

А я її - за співчуття до них...-

так пояснив Отелло на засіданні  сенату «чаклунство», в якому його обвинувачував Брабанціо. [370]Отелло і Дездемону поєднала духовна  близькість, тому кохання дало їм найвище  щастя. Заради нього Дездемона зламала  старі традиції, знехтувала батьківською забороною, відкинула упередження  свого середовища проти людини чорної раси.

Об тім, що мавра покохала я 

І з ним живу в любові, хай  на всесвіт 

Сурмить моя бурхлива доля; так,

йому тепер належить моє серце,

Люблю його, люблю, який він є.

Лице його - в душі його я бачу...

Я честі й подвигам його відважним 

Свою судьбу і серце присвятила.

(І, 2)

Отелло й Дездемона - цілісні  особистості Ренесансу. Це люди широкої  натури, безкорисливі, доброзичливі й  довірливі. Вони поводяться природно, вільні й відкриті у ставленні  до людей, не здатні на пристосовництво  і завжди вірні собі.

 

Любов Отелло до Дездемони - не просто звичайна любовна пристрасть. В Дездемоні  зосередилося для нього все те, чим він жив. Любов Дездемони  стала втіленням його ідеалу життя, утвердженням віри в людей, справедливість і розумність світу. «...В Дездемоні  Отелло знайшов душу свою... а з  нею - гармонію, лад, порядок, без яких він пропаща, нещасна людина»,- писав  О. Блок(1).

Справді - за що кохає Отелло Дездемону? За юність, красу? Ні, не це основне- він  любить її душу, любить людину, ідеал  жіночності і доброти. І так само людину любить Дездемона в уже  немолодому, негарному маврі. Отелло гідний цього почуття. Овіяний авантюрним духом того часу, сміливий і заповзятий, Отелло пройшов крізь найтяжчі випробування - полон, рабство, криваві січі, не раз дивився у вічі смерті. ! можна з певністю сказати, що вела його і підтримувала не лише мета здобути значне становище, а й характерна для доби Відродження жадоба пізнати світ, глянути на

«Краї печер великих і пустель

 Безмежних, неродючих серед  скель, 

Що досягають неба головами...» 

(І, 3).

Так постає в трагедії образ героя, гідного представника нової епохи", який здобуває увагу, а потім і  серце розумної, чуйної Дездемони, жінки  освіченої, внутрішньо незалежної, вільної  від станової обмеженості й расових  упереджень. Дездемона, крім того, також  відзначається мужністю і відвагою; слухаючи про подвиги Отелло, вона шкодує, що не народилася чоловіком. Коли ж мавра [654] призначають головнокомандувачем  і він вирушає в похід, Дездемона  їде за ним, заявивши, що не бажає  «зоставатися сама, немов та міль у  тихому кутку».

Між подружжям-глибока внутрішня  близькість, тобто найвища форма  кохання. Але це прекрасне почуття  кинуто в світ егоїзму і зла, завершеним утіленням якого виступає Яго. Серед  великих трагедій Шекспіра ця трагедія вирізняється тим, що в ній протагоністу чітко протиставлений антагоніст, який йому не поступається силою, але силою  злою, ницою, руйнівною, і основний зміст  твору розкривається у боротьбі між ними. В організації і розвитку сюжету, новелістичного за походженням, визначальна роль належить інтризі, яку підступно плете Яго, поклявшися згубити Отелло. Протагоніст потрапляє  в хитро поставлену пастку, до самої  розв'язки не підозрюючи, хто його ворог.

Шекспір не випадково розпочинає трагедію сценою, в якій знайомить глядача, сказати б, з морально-етичним  кодексом Яго - адже він, його ненависть  до Отелло виступають рушійною силою  драматичної дії. Яго клянеться  помститись Отелло, і його погрози - не пусті слова, він розумний, спритний, винахідливий. Хороший психолог і  ще кращий інтриган, він розбирається в людях і вміє пристосовуватись до їхнього рівня та вдачі: видає  себе за «доброго хлопця», спілкуючись  із Кассіо, перед Отелло грає роль найчеснішої  й найвідданішої людини. Він хоробрий, коли того вимагають обставини, відверто цинічний при нагоді. Це теж представник  доби Відродження, але виявляє інший її аспект: ренесансна віра в самоцінність людської особистості перетворюється у нього на жорстокий егоїзм, упевненість у безмежних можливостях людини -на переконання, що йому дозволено все. Як і інші «генії зла» із Шекспіровнх історичних хронік і трагедій, він не вірить ні в добро, ні в шляхетність людської природи, взагалі ні в які моральні принципи і цінності. Єдиними справжніми цінностями вважає високе становище в суспільстві та ще гроші - силу, що, на його думку, може подолати будь-які перешкоди. «Прихопи грошенят»,- радить він Родріго у відповідь на його намір втопитися через кохання до Дездемони. І далі Яго розвиває цілу філософську концепцію, основним постулатом якої є впевненість у «паскудності нашої натури», що стримується лише розумом та розрахунком і зводить нанівець усі високі людські почуття - любов, вірність, честь.

Що живить люту ненависть Яго  до Отелло? Це питання складне і  неодноразово поставало перед шекспірознавстіюм. Так, англійський дослідник Джон Метьюз у статті «Отелло і людська  гідність» обстоює думку, що Яго  ненавидить Отелло тому, що той негр, тобто вважає за основу трагедії расову проблему. Правда, «чорноту» Отелло Яго теж не обминає, паплюжачи  його, однак це не основне. Ще наївніша думка, що Яго бачить у маврі колишнього коханця своєї дружини і мстить йому за це. Суть значно глибша. Річ  у тім, що Отелло з його моральною  чистотою, високим поняттям честі, вірою  в красу людської природи самим  існуванням своїм спростовує ті підвалини, на яких засновується життя Яго. Вони антагоністи, представники двох ворожих  світів. Великий драматург вміє підняти  конкретне, особисте, до рівня філософських узагальнень, і зіткнення Яго  і Отелло набуває у нього характеру  боротьби двох світоглядів, двох систем цінностей.

У цій боротьбі Отелло заздалегідь  приречений на поразку, бо Яго вдається до своїх звичних засобів - наклепів, брехні, перед якими Отелло безсилий. Яго точно обирає найвразливіше  місце Отелло з тим, щоб завдати  смертельного удару,- його кохання до Дездемони, яке стало для мавра  сенсом життя, наріжним каменем його існування. До того ж мета Яго полягає  не просто в тому, щоб згубити  Отелло, а й у тому, щоб змусити  його деградувати як людину, засліпити  ревнощами, позбавити віри, своїми руками вбити кохану жінку. Яго повністю досягає своєї мети.