Театр корифеїв

Марія Заньковецька 

Марія Костянтинівна  Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки

Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860

року. 

Дитинство Марії  минуло серед селян. Особливо багато пісень їй

переспівала і  казок переповіла баба Сукондиха, наче знаючи, що в

майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну

селянську долю і  заспіває не одну в дитинстві почуту народну пісню. 

Освіту Марія  одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже

любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче  грала ролі, але

батьки були категорично  проти вступу до театральної школи. 

Першу свою роль —  роль Наталки Полтавки — Марія  зіграла після закінчення

пансіонату в  ніжинському аматорському гуртку. 

Як дружина обиеженого артилерійського офіцера Хлистова, майбутня

артистка змушена  була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з

офіцером Миколою  Тобілевичем (на сцені Миколою Садовським), відчула

непереможний потяг  до мистецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все

життя присвятила сценічному мистецтву. 

Блискуче зіграла центральні ролі в "Назарі Стодолі" Т.

Шевченка, в "Безталанній", "Не судилось", "Лимерівні", однак  найбільше

любила образ  Олени з драми М. Кропивницького "Глитай, або ж Павук" і

грала цю роль настільки  правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: "Терпне

тіло і стискає  дихання, коли Олена Заньковецька, мов  несамовита, вбігає

на сцену. Очі  її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і

вириваються у  неї слова: "Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив,

милий!.." 

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К.Станіславський і дав

її грі найвищу  оцінку: "Талант винятковий, свій, національний. Я сказав

би —істинно народний". 

У комедійних ролях  М. Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю.

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала

його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів.

До останніх днів велика українська артистка піклувалася про талановиту

молодь, її вважали  своєю порадницею і наставницею В. Василько, Г. Юра,

Н. Ужвій. 

Не покидала сцени  М. Заньковецька і в радянські  часи, хоча знала, що

слідкують за кожним кроком і що й вона під недремним наглядом чекістів.

Працювала тоді вона в Державному Народному Театрі в  Києві разом з П.

Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М.

Заньковецької. 

Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі "Остап Бандура" в

1923 році. Померла  М. Заньковецька в Ніжині у  1934 році. Похована в

Києві на Байковому кладовищі. 

Микола Садовський 

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6

березня 1856 року в  селі Костуватому Бобринецького  повіту Херсонської

губернії. У дитинстві  Миколка дуже близько сходився із селянськими

дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія

Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського,

знала напам'ять  п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався

виставами, які  у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та

Марко Кропивницький. 

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола

пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в

боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку

1888 року вони  заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років,

влившись трохи  пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів

під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і

трупа М. Кропивницького. 

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької  розпочалася в липні

1900 року в Полтаві  виставою "Глитай, або ж Павук". Через півроку ними ж

була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого

"Хазяїн". 

У 1906 році Марія  Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві

перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік

уряд віддав Троїцький  народний дім як приміщення для праці. 

Трупа Садовського  ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а

сам керівник був  неперевершеним майстром трагічних  ролей. 

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль

гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв

— булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився  він у

козацькому вбранні  зовсім вільно, невимушено, немов то був його

звичайний повсякденний одяг". 

Найулюбленішою  роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в

однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ

освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім ревного

служителя польської  шляхти, вдавався М. Садовському особливо. 

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана

Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи

("Мазепа" Ю.  Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана  Карпенка-Карого),

городничого ("Ревізор" М. Гоголя). 
 

Разом із Саксаганським  і Садовським театральна трупа здійснила у

1927-1930 роках гастрольні  подорожі і мала неабиякий успіх, головним

чином через присутність  корифеїв.

У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс

інфаркт, слабнув  на очах. Помер Микола Карпович Садовський

сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований  на головній

алеї Байкового  кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали

Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і  на сцені. 
 

 

Панас Саксаганський 

Панас Саксаганський  був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи

Садовського. Народився  він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні,

що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись

виставами, часто  пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм

відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися  на гальорку. 

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого

українського театру під керівництвом М. Старицького та М.

Кропивницького. 

Актор швидко засвоїв  золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої

праці: "Я все  більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в

праці криється талант". В епізодичних комічних ролях  актор показував

себе з такою  силою, що для глядачів грані ним  дійові особи здавалися

мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний

Герасим, про якого  В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби

щойно вилізла  з соломи, збиті вихром вуса і  борода, рештки якоїсь одежі,

що ледве вкриває  многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя,

але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному

мозкові блудять  уривки якихось слів, уламки якихось  думок". 

Прекрасно грав Панас  Саксаганський роль Шпоньки у  водевілі М.

Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у

виставі Івана  Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич

згадувала: "У  чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у

тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів  наділити образ Пеньонки

цікавими рисами, запозиченими в самому житті". 

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана

Карпенка-Карого. 

У своєму житті  артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні

поради про створення  сценічного образу у статті "Моя робота над роллю"

театральній молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат

Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши  всього дві драми

такого жанру  — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року.

Похований у Києві на Байковому кладовищі.