Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго „Собор Паризької Богоматері”

„ - Немаю я  нічого,

Клянуся Богом  я!

Ні віри, ні святого,

Ні хати, ні кілля.

Ні Бога, ані  короля” 

На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор. Фасад храму, „за  словами його літописців, нагонить жах”; „храм набирав химерного, надприродного, жахливого вигляду. Тут і там роззявлялися пащеки, спалахували очі, чути було гавкіт, сичання і виття кам’яних псів, зміїв і драконів, які, витягнувши шиї і широко відкривши пащі, день і ніч стережуть суворий Собор”; „йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалась, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам’яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони”.

А ось описи протилежного характеру: „сама церква, цей величезний Собор, що з усіх боків їх обнімав, охороняв і зберігав, діяв цілюще. Величні  лінії його архітектури, релігійний характер усіх предметів, що оточували молоду дівчину, благочестиві й світлі думки, які ніби видихало це каміння з усіх пор, благотворно впливали на неї всупереч її волі. Звуки, що долинали з храму, мали в собі стільки благодаті, були такими урочистими, що заколисували її хвору душу”; „Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого і свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними вустами”; „Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади. Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує”.

Вулична танцюристка циганка Есмеральда, дитя паризького „дна” – „Двору чудес”, зачаровує городян граціозністю і витонченістю свого танцю, дивує їх показом „фокусів” кізочки-розумниці Джалі. Красуня Есмеральда стає об’єктом кохання двох чоловіків-антиподів: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря Квазімодо. Проте Есмеральда закохана в ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Ревнуючи циганку до Феба, архідиякон замислив згубити дівчину: він звинувачує її у чаклунстві, а „блюстителі правосуддя” засуджують Есмеральду на смерть. Квазімодо рятує Есмеральду від шибенеці й ховає в Соборі Паризької богоматері. Клод Фролло продовжує переслідувати дівчину, і вона гине через нього, лишаючи розбитим серце Квазімодо. Дзвонар помстився Клодові за смерть Есмеральди, але й сам умирає з туги й безвиході.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ. Ставлення героїв роману до Собору Паризької Богоматері

 

Без собору неможливо  уявити Квазімодо – „душу собору”, одну з його химер, яка ожила. Ця дивна  істота, „божество храму”, „людина-дзвін” також є невід’ємною від собору, як і черепаха від свого панцера, „він бачить собор” то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то всесвітом. Цей немічний глухий дух знаходить у соборі повноту сприйняття світу. Гюго порівнює його з невідомим кентавром: напівлюдина, напівдзвін.

Пов’язаний із собором  і Клод Фролло: „Дивна доля була у  Собору Богоматері – доля бути улюбленим  зовсім по-різному двома такими несхожими  істотами, як Клод і Квазімодо”. „Один  з них – напівлюдина, дикий, покірний лише інстинкту, любив собор за його красу і гармонію... Інший, збагачений знаннями, любив в соборі його внутрішнє значення, схований в ньому смисл, любив пов’язану із собором легенду, його символіку, що сховалась за скульптурними прикрасами фасаду, - любив ту загадку, якою і досі для людського розуму залишається Собор Паризької Богоматері”.

Собор живе своїм таємничим  життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних  – останньою надією врятуватись... Для Есмеральди та її матері собор  „злий”, для Гренгуара, який двічі  позбувся смерті, - „щасливий”, для Клода Фролло – Немезідою – неминучою помстою за жорстокість, за зло. Для Квазімодо – долею, яка дає бій всім заборонам: не люби краси, бо ти потвора; відступись, бо що може один проти 6 тисяч; поступись коханням смерті, бо вона смерть, а ти лише людина!

Усе бачив собор: народні  бунти, королівсьі примхи, усе відбилось  на його багатостраждальному обличчі. Собор – жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії. Але він ще і  книга, книга зодчества, дверей до світової культури.

 

3.1. Есмеральда. Трагічна доля дівчини в романі  В.Гюго

 

Есмеральда – головна  героїня роману „Собор Паризької  Богоматері”, долю якої письменник-романтик зображує піднесено і схвильвано. Дівчина в романі є символом краси, уособлює в собі стихійну радість і красу життя, гармонію прекрасного тіла і душі. Юна вулична танцюристка з’являється із гущени народного натовпу під час свята на площі перед Собором. Вона танцює і показує фокуси. Ніби дивовижна перлина, з’являється вона серед бруду і потворності Двору Чудес.

Есмеральда – молода смуглява циганка, бідна на гроші, але  багата на природну і душевну красу. Це втілення краси і молодості, душевної краси і доброти. І справді, краса  дівчини надзвичайна: невисокого зросту, тонкий гнучкий стан, ніжне смугляве обличчя... І чарівні очі чорні, мов вуголь, блискучі, які разили відразу, як блискавка. Одягалась Есмеральда дуже скромно, та і в бідному одязі вона виглядала чудово: „Тоненька, тендітна, з оголеними плечима, маленькі стрункі ніжки, в яскравій сукні вона здавалась неземною істотою”. „Дівчина танцювала, літала, кружляла... Чи була ця юна дівчина людською істотою? Чи була вона феєю або ангелом...”

Есмеральда – справжнє дитя народу. Жорстоким злидарям Двору  Чудес вона уявлялась сонячним променем. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла. Вони про неї піклуються, ставляться до неї з глибокою шанобливісю. Своїми танцями вона приносить радість простим людям. І коли Есмеральді загрожує небезпека всі вони повстали і пішли на штурм неприступного Собору, аби її врятувати.

Важко жилося в світі  Есмеральді, вона не мала щасливого  дитинства. Ще маленькою її викрали  цигани у матері, про яку вона нічого не знає. Але серце дівчини  залишилось добрим і чуйним. Лише перед  смертю судилось Есмеральді зустрітись з матір’ю.

Смерть Есмеральди в  романі розкриває філософську думку  автора: світ існує для радості, щастя, добра,сонця.

3.2. Квазімодо.  Тяжка доля народного героя  в романі

 

Квазімодо – вигаданий  романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Уперше ми зустрічаємось із ним під час народного свята на площі перед Собором. Він король блазнів, король потвор. Скільки  ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим, кульгавим. „Він весь являв собою гримасу”, – пише В.Гюго. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула Квазімодо від людей, серед яких він відчуває себе затаврованим.

Підібрав і виховав  потворного підкинутого сироту архідиякон Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібен слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно. Так Квазімодо, скалічений та спотворений долею став дзвонарем Собору, його живою душею. Він живе самотньо під дахом споруди і нагадує мармурових химер, що прикрашають собор. Квазімодо краще за всіх розуміє музику дзвонів. За словами Гюго, „наповнював життям цю велику споруду ” Квазімодо.

Клод Фролло, який намагався  вбити душу Квазімодо, примушує його викрасти Есмеральду, дзвонаря за цю спробу катують біля стовпа ганьби. Але саме Есмеральда подає напитися. І тут вперше почала танути багатостраждальна душа, яка відгукнулася на добро.Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо – справжній ангел у душі.Під час страти Есмеральди Квазімодо зі швидкістю блискавки вихоплює дівчину з обійм смерті, рятує її від жорстокого „правосуддя”. І тут ми бачимо різкий контраст між потворністю героя і його внутрішньою душевною красою, яка виявилась у вірності, вдячності, та відданості Есмеральді.

 

 

Висновки

Віктор Гюго – великий  французький письменник – прожив довге життя, протягом якого багато і плідно працював і залишив велику творчу спадщину. За 70 років своєї  літературної діяльності він створив  чимало поем, віршів, драматичних творів. Гюго автор відомих романів: „Людина, яка сміється”, „Трудівники моря”,  „Дев’яносто третій” тощо.

„Собор Паризької  Богоматері” – один із найкращих  творів французького письменника. Він  змальовує картини життя Франції  кінця ХV ст. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Роман написано у кінці 20-х років ХІХ ст. в цей час  в Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується доба Середньовіччя, і людство починає нову епоху – Відродження. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні і суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні цінності. Тому теми добра і зла, прекрасного і потворного гостро поставленні в романі.

Собор Паризької Богоматері – це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору, як і поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віруваннями Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь – це данина її безмежної любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові, герої роману тісно пов’язані із собором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зображує Гюго, дуже далекі від ідеальних християнських стосунків. Люди не знають ні співчуття один до одного, ні терпимості, їхніми вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю своєю красою. Домагаючись її кохання Клод іде на злочин.

Квазімодо, потворний, глухий горбун, виявляється спроможний на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вана не може звикнути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчтну своїм потворством, він даї її свисток, звук якого  він може почути, він готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода з вежі, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив’язаний на цьому світі, що той засудив на   смерть Есмеральду. Його кохання самовіддане, він нічого не вимагає від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна  зовнішньо, але й обдарована чудовим  голосом, в якому звучить її ніжна  і пристрасна душа. ЇЇ кохання до молодого капітана Феба де Шатопер розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюго показує, що добро  і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити  прекрасного: ніхто  не розумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно.

Добро і зло тісно  поєднані, та інколи людині дуже важко  визначити межу між ними. Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного. Але Гюго вірить у переможну силу добра, людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.

„Собор Паризької  Богоматері ” має не лише пізнавальне значення. Він перш за все виховує високі почуття у юного покоління, здатність до зачудуваня красою, багатою фантазією, духовністю; презирство до міщанського, егоїстичного благополуччя і щасття, до лицемірства, легковажності в коханні. Разом з тим юні читачі будуть ширше розуміти дійсність, бачити за формою зміст, як би не були вони неадекватними між собою. Вивчення роману Гюго відповідає багатьом цілям виховання доброго громадянина, людини, що любить народ і його мистецтво (зокрема архітектуру) та зможе стати на захист своєї Батьківщини в той чи інший історичний період її розвитку. Не випадково Іван Якович Франко говорив, що „в „Соборі Паризької Богоматері”звучать „великі імпульси гуманності, милосердя, соціальної справедливості”.¹

Віктор Марі Гюго у своєму романі „Собор Паризької Богоматері” основним художнім засобом використовує гротеск. Гротеск завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Нібито ми бачимо певний образ не у денному, а у печерному або нічному освітленні, і це лякає і одночасно заінтриговує нас. Гротескним образом є образ Квазімодо.У нього божественна краса духу приховується в незвичайно потворному тілі.

Концентрація протилежних  рис, загострення пристрастей створюють  могутній живописний ефект і роблять  твір  Гюго одним із найяскравіших  в історії світової літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

______________________

¹ Франко І.Я. Твори в 20 т., Т.18.- К.,1955,с.419.

Список використаної літератури

1.Артемова Л. Доля, що вирішує все.// Зарубіжна література  в школахУкраїни, №3, лютий, С.6-9.

2.Баратова Т. Гюго  Віктор. Собор Паризької Богоматері., Харків,-2006 – 96 с.

3.Гюго А. Виктор  Гюго и его время. По его  запискам, воспоминаниям и рассказам близких, свидетелей его жизни – М., 1887.- С.321..

4.Колосова Н. „Что  может заключать в себе бутылка  чернил?”// Гюго. Собор Паризької  Богоматері в культорологічному  контексті // Всесвітня література  та культура, – 2000, № 6, С.39-44.