Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго „Собор Паризької Богоматері”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго „Собор Паризької Богоматері”

 

ВСТУП

Славетний представник  французького романтизму, поет, драматург, романiст Вiктор Марi Гюго (1802-1885) написав  багато чудових творiв. Сам Гюго стверджував, що людство пройшло три етапи розвитку. Перший - первiсний, коли людина милується величчю Всесвiту. З цим Гюго пов'язує лiрику. Другий етап - античний, коли починається соцiальна iсторiя людства. З цим перiодом Гюго пов'язує епос. Третiй етап - християнська ера. З ним, на думку Гюго, пов'язана драма.

Гюго написав такi твори, як "Собор Паризької Богоматерi", "Знедоленi", "Трудiвники моря", "Людина, яка смiється", "Дев'яносто третiй рiк" тощо.

1831 року Гюго написав  визначний твiр "Собор Паризької Богоматерi". Дiя вiдбувається в ХV столiттi. Завданням письменника-патрiота було створити величезний епос, присвячений нацiональнiй культурi французького народу. Тому так багато мiсця автор вiдводить опису пам'ятникiв середньовiчної архiтектури i насамперед Собору Паризької Богоматерi, бiля якого розгораються подiї роману.

Сюжет роману, як i трактування  окремих образiв, глибоко романтичний. Оповiдь розгортається динамiчно i драматично. Гюго використовує гротеск і контраст. А також гiперболу i емфазу в епiзодах зустрiчi божевiльної мешканки Щурячої нори iз загубленою дочкою бiля пiднiжжя шибеницi, на якiй та повинна загинути, в епiзодi смертi Фролло, якого скинув дзвонар з висоти Собору; в епiзодi, де описано скелет Есмеральди, знайдений в обiймах другого скелету з кривим спинним хребтом у склепi Монфокона.

Мотиви, якi покладено  в основу сюжету, пiдкреслюють романтичний  характер твору: це чисте кохання  потворного дзвонаря Квазімодо до прекрасної вуличної танцiвницi Есмеральди, злочинна пристрасть архiдиякона Клода Фролло, яка призводить до трагiчної загибелi Есмеральди. Образ Есмеральди - улюбленої героїнi народу - втiлив у собi в романтичнiй формi чудовi риси народного характеру: вона щира, правдива, спiвчутлива i людяна. В основi мотивiв роману знаходиться контраст прекрасного й потворного, свiтла й темряви як Квазімодо, так i Клода Фролло - романтичнi узагальнення: у Квазімодо божественна краса духу приховується в незвичайно потворному тiлi; жорстока й злобна душа Клода Фролло знаходиться в тiлi "божественної" краси. З iншого боку, за Гюго, аскет Клод i потвора Квазімодо - люди, якi вiдступили вiд законiв природи, природа мстить їм за це. Любов пробуджує в потворi людину, а у священика-аскета - звiра.

Клод Фролло, за уявленнями свого часу, - людина вчена, має природнi здiбностi, але виявився морально та iнтелектуально спотвореним тою схоластичною наукою, всi ступенi якої вiн пройшов у пошуках поживи для свого розуму. Все людське в ньому виявилося придушеним церквою. Трагiчна iсторiя дiвчини з народу Есмеральди, яку звинувачують в чаклунствi i яка стала жертвою релiгiйного фанатизму, який розпалює церква, передається в романтичному стилi, не суперечить середньовiчнiй дiйсностi.

Фiнал роману не має, на думку Гюго, песимiстичної iнтонацiї. Свiт для Гюго - арена боротьби двох початкiв - добра та зла, боротьби, яка штовхає зло на кiнцеву поразку.

Мета курсової роботи: дослідити використання гротеску, як основного художнього засобу у романі Віктора Гюго „Собор Паризької Богоматері”.

Завдання курсової роботи:дослідити походження та значення явища гротеску, його використання в романі В. Гюго; історію створення роману.

Об’єктом дослідження  курсової роботи є гротеск, як основний художній засіб.

Предметом дослідження  є роман В.Гюго “Собор Паризької  Богоматері”.

 

 

  

Розділ I. Роман  „Собор Паризької Богоматері”- шедевр світової літератури.

 

Роман „ Собор Паризької  Богоматері”- це шедевр романтичного твору не тільки в творчості великого французького письменника, а й в  усій світовій літературі. Цей твір ось уже більше півтора століття із захопленням читається у всіх кінцях землі.

Роман „Собор Паризької  Богоматері” був написаний Віктором Гюго під час Липневої революції, в 1831році. Історичні події не могли  не зробити важливого впливу на світогляд  художника. Звертаючись до історії, письменник не ставив перед собою цілі вивчити історичні процеси, їх закономірність, прослідити історичний розвиток характерів.

Роман вражає багатством і динамічністю дій. Створюється  враження, що автор переносить читача  з одного світу в абсолютно інший. Так гучну тишу собору раптово змінюватиме шум Гревської площі, де кипить життя, де так чудно з’єднюються жорстокість і веселість, трагічне і смішне. Але всі нитки дій неодмінно зводяться до собору , який і є головним героєм. Він управляє долею кожного, навіть другорядного персонажа.

Тема конфлікту любові і ненависті, краса і потворність, а так само проблема „відторгнутих  суспільством” людей, виникнення і  втрата нових ідей - все це дотепер  залишається актуальним, непідвладним часу...

Головним ідейно-композиційним стрижнем роману є любов циганки Есмеральди до двох героїв: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря собору Квазімодо. Ця любов виявляє два характери. Персонаж Клода Фролло викликає співчуття, жалість. Слід сказати, що життя у цієї людини не склалося із самого початку: мрія виявилася роздавленою обставинами. Собор став його будинком, місцем, де молода людина залишила душу і пристрасть. Так вийшло, що відчуття, які, як йому здавалося, були поховані у минулому, захопили його. Він починає боротися з своєю пристрастю, але програє.

У самому романі „ Собор  Паризької Богоматері” виділяється  безліч сюжетних ліній. Але найбільш трагічний момент гри долями людей.

Затворниця Ролландової  башти – Гудула, ненавидячи циганів, оскільки ті вкрали їїї дитину, проклинає Есмеральду, а у фіналі жінка впізнає у своєму заклятому ворогу втраченене дитя. Дочка гине на очах у матері.

Нарешті, потрібно відзначити майстерність в зображенні масових  народних сцен: представлення містерії, життя „ Двору Чудес”,  події  на Гревській площі.

Тяжіючи в своїй філософській концепції до ідеалістичних узагальнень, Віктор Гюго зумів у своєму романі передати калорит тієї епохи, до якої він звернувся.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Короткі відомості про автора

 

Життя Віктора Гюго охопило  майже ціле століття. Він народився 26 лютого 1802 року, коли ще не догоріла заграва Великої французької революції. Батько письменника, офіцер французької армії вийшов з народу, почав він кар’єру простим солдатом, а досягнув звання бригадного генерала. Маленький Віктор жив у цей час в Парижі з матір’ю і двома братами. В.Гюго з дев’ятирічного віку повністю знаходився під впливом матері. У п’ятнадцятирічному віці Гюго виступив у літературі зі своїми віршами.

У 1830-1840 р.р. Гюго пише багато поезій, виступає засновником романтичного напряму у французькій літературі. У цей час написані роман „Собор Паризької Богоматері ”, романтичні драми „Кромвель”, „Король розважається”, „Ернані”, „Марія Тюдор”. У 1841 році Гюго обирають членом Французької академії, у 1845 році присвоюють звання пера Франції.

Новим народженням письменника  називають 1850 рік. Гюго стає членом законодавчих зборів, він присутній на барикадах  революції 1848 року, умовляє робочих  скласти зброю. Але зі встановленням  диктатури Луї Бонапарта Гюго виступає на захист знедолених з промовою „Злидні”.

Уряд переслідує Гюго і він залишає Батьківщину. 19 років  провів письменник у вигнанні, але  не припинив своєї боротьби пером. Жив  Гюго на островах Антлантичного океану, він повернувся на Батьківщину вже  дуже старим.

Останні роки життя письменника сповнені важких втрат: помер другий син Франсуа-Віктор, молодша дочка Адель – в лікарні для душевно хворих, з якої вона не вийшла до самої смерті. У 1883 році помирає Джулєтта Друе – подруга майже 50-ти років життя. Про неї Гюго писав: „Під нашим сивим волоссям ми зберегли любов весни”.

Помер Гюго в 1885 році 22 травня; цього дня був оголошений національний траур. Похорон письменника, де брало  участь близько двох мільонів парижан, перетворився на демонстрацію визнання і вдячності французького народу своєму письменникові.

Неможливо уявити собі духовну  історію людства у ХІХ столітті без Віктора Гюго. Його особистість  і творчість залишили яскравий слід в умах сучасників і наступних  поколінь. Гюго був найяскравішою  постаттю  французького романтизму і залишився романтиком до кінця своїх днів. Невичерпна уява підказувала йому найвеличніші образи, найсліпучіші фарби, найрізкіші контрасти.

Українською мовою перекладено  значну частину літературної спадщини письменника. Багато зробив для популяризації його творчості в Україні І.Франко, який високо цінував соціальні повісті „Останній день смертника”, „Клод Ге”, переклав деякі поезії з різних збірок, уривок з роману „Знедолені.” Твори Гюго перекладали також Леся Українка, М.Старицький, П.Грабовський, М.Рильський, М.Бажан та ін. Творчість французького письменника досліджували О.Білецький, Д.Наливайко, Н.Модестова.

Якщо для англійського романіста В.Скотта було суттєвим показати, що історія в своєму розвитку, поряд  з відомими історичними діячами, захоплює в коловорот подій багато рядових, нікому невідомих людей..,  то французький романтик Віктор Гюго в „Соборі Паризької Богоматері” зближує жанр історичного роману і з романтичною поемою і драмою.¹ Своїх вигаданих героїв він високо піднімає над прозою життям, надавши їм символічної масштабності та глибокої поетичної виразності, бо цьму сприяє піднесеність романтичного світосприйняття самого письменника.

 

 

 

 

________________________

¹ Петрунина Н. Романы И.И. Лажечникова // Лажечников И.И. Соч. в двох томах, том 1.Последний Новик. – М., 1987.С.

1.2. Історія  створення роману

 

Було літо 1830 року. На вулицях Парижу проходила революція. Залишалося дуже мало часу, а робота не йшла. Вкінці-кінців, втративши терпіння, видавець поставив суворі умови: кожен  прострочений тиждень повинен коштувати автору тисячу франків.

Адель Гюго:

„... Термін був відкладений  до 1 лютого 1831 року, що давало Віктору  Гюго п’ять місяців з половиною.

Пізніше, звичайно, уже  не залишалося ніякої надії на подальше відтермінування, і доводилось виконати умови за будь-яку ціну. Він купив собі цілу пляшку чорнила і в’язаний сірий шерстяний балахон, який окутував його з голови до ніг, і щоб не було спокуси вийти куди-небудь з дому, закрив на замок увесь інший одяг і почав працювати як в тюрмі. На душі в нього було невесело.

З того часу він почав  писати, не відволікаючись з ранку  до пізньої ночі, відпочиваючи тільки під час їди та короткого сну. Друзі не переставали провідувати  його, але навіть, на розмови з  ними він приділяв не більше години після обіду, іноді читаючи їм сторінки написані за день. Так він прочитав П’єру Леру один із розділів під назвою “Музика дзвонів”, він відзначив, що такого роду мистецтво зовсім безкорисне.

З перших розділів його хвилювання пропало і творчість оволоділа  ним цілком; він не відчував втомленості, ні зимового холоду; грудень уже покрив снігом вулиці, а вікна його кабінету все ще були відкриті навстіж”.¹

 

 

________________________

¹ Цит. по кн.: Виктор Гюго и его время. По его запискам, воспоминаниям и рассказам близких, свидетелей его жизни – М., 1887.- С.321..

Андре Моруа:¹

“На початку січня 1831 року Гюго завершив роботу над “Собором Паризької Богоматері”. Цей роман  він написав за шість місяців, представив

рукопис в останній термін, призначений видавцем Госліном. В дійсності йому потрібно було тільки все записати і системазувати, а матеріал він збирав три роки; він прочитав багато історичних праць, хронік, хартій, грамот, вивчав Париж часів Людовіка ХІ, оглядав те, що збереглося від старих будинків тої епохи. І головне, він докладно знав собор, його таємничі камерні коморки, старовинні і сучасні документи. В цьму романі він надіявся, що все буде історично точним: обставини, люди, мова.  “Між іншим не це важливо в книзі. Якщо є в ній позитиви, то завдяки тому, що вона плід уяви, причуди і фантазії...” Насправді, якщо ерудиція автора була цілком реальна, то персонажі роману здаються нереальними. Архідиякон Клод Фролло – чудовище, Квазімодо, потворний великоголовий карлик, - один із гротескних образів, які були в уяві Гюго; Есмеральда – швидше всього видіння, ніж жінка”.

Адель Гюго:

„14 січня роман було закінчено, разом з тим закінчилася і куплена ним пляшка чорнила, так що останній рядок Віктор Гюго дописав останньою каплею. Це на хвилину наштовхнуло його на думку змінити назву його роману і назвати його так: Що може заключати в собі пляшка чорнила. Кілька років потому він якось розказав це в присутності Альфонсо Карра.

„Чудовий заголовок! – Сказав відомий письменник. –  Віддайте мені його, якщо він вам  не потрібен”

Через два роки під  цим заголовком вийшло в світ кілька романів Альфонсо Карра.

 

 

_______________________

¹ Моруа А.Олимпио или жизнь Виктора Гюго.- М.,1971.- С.163.

Розділ ІІ. Гротеск, як основний художній засіб  у романі В.Гюго

„Собор Паризької  Богоматері”

 

Роман створювався в  період підготовки і під час Липневої революції 1830 року, але Гюго звертається  до подій ХV століття. Чому? Безумовно  він наслідує принцип Скотта: від  історії до сучасності і обирає ХV ст. невипадково. ХV ст. у Франції  пройшло у боротьбі між старим і новим, між Середньовіччям і Ренесансом. Показуючи зміни у суспільстві на прикладі долі вигаданих особистостей Гюго звертається до скотівської моделі історичного роману, але інтерпретує її по-своєму. Його романтизм називають „живописним”, і не випадковим. Гюго – знавець Середновіччя, знавець старого Парижу, його архітектури, його побуту. Він показує Париж з висоти польоту птахів, розповідає про історію міста, і особливо зосереджує увагу на духовному центрі середньовічного Парижу, на Соборі Паризької Богоматері, який народ будував віками, і який колись, до появи друкарства висловлював його душу. Тому головним персонажем роману є Собор, вічний і нерухомий. Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об’єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це – жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо, і скоріш за все, ставиться до них байдуже. Собор втілює вічний закон „ананке”, вічний закон необхідності смерті одного і народження іншого. Невипадково грецьке слово є накреслене невідомою рукою на стіні однієї з його веж.