Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Февраля 2012 в 15:41, курсовая работа
На сьогодні основними гарантіями, які діють при розірванні трудового договору з ініціативи роботодавця, є:
1. гарантія-заборона звільняти працівників з підстав, що не передбачені у ст.ст. 40, 41 КЗпП [42];
2. обов’язок роботодавця отримати згоду профспілки на звільнення працівників за певними підставами;
3. заборона звільняти працівників за певних обставин.
Вступ 2
Розділ 1. Поняття та класифікація юридичних гарантій у трудовому праві 4
1.1. Поняття юридичних гарантій у трудовому праві 4
1.2. Класифікація юридичних гарантій у трудовому праві 8
Розділ 2. Юридичні гарантії права на працю за трудовим законодавством України 10
2.1. Поняття права на працю 10
2.2. Юридичні гарантії права на працю при виникненні трудових правовідносин. 16
Висновки 19
Список використаних джерел 20
Міністерство аграрної політики України
Василівський коледж
Таврійського
державного агротехнологічного університету
Кабінет
трудового права
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПРАВА НА ПРАЦЮ
Курсова робота
з дисципліни «Трудове право»
2012
Зміст
Конституція України закріплює за людиною низку основоположних соціально-економічних прав, серед яких особливе місце належить праву на працю (ст. 43) [1]. Найважливішою запорукою того, щоб проголошені права не перетворилися на декларативні, є їх надійне гарантування. Саме дієві юридичні гарантії можуть забезпечити безперешкодну реалізацію кожною людиною закріплених за нею прав, в тому числі й у сфері трудових відносин.
Перш
ніж розкривати значення терміна
„юридичні гарантії”, необхідно
визначити зміст поняття „
Поняття „гарантія” широко поширилось у різних сферах людської діяльності, зокрема в побутовому та непрофесійному мовленні. Така багатозначність терміна позначається на його застосуванні в юридичній науці, яка, в свою чергу, далеко не завжди оперує цим поняттям у винятково юридичному значенні.
Щодо визначення поняття „гарантія” в юридичній науці є різні точки зору. В. Ф. Сіренко визначає гарантії прав як сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на забезпечення фактичної реалізації прав громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного чи неналежного здійснення, захист прав від будь-яких порушень [4, c. 52]. На нашу думку (і ми в цьому підтримуємо Е. Є. Регушевського [5, c. 19] та К. Г. Волинку [6, c. 95]), коли йдеться про юридичні гарантії, замість терміна „фактори” доцільніше використовувати термін „умови”, так як термін „фактор” вказує на певну випадковість і більшою мірою відображає перехідний характер явищ та чинників. У свою чергу, умови – це правила, які є постійно або встановлені у певній галузі життя, діяльності й спрямовані насамперед на ефективне забезпечення та реалізацію прав і свобод людини та громадянина. Слід зазначити, що саме таку позицію щодо розуміння юридичних гарантій підтримує більшість авторів [7, c. 122; 8, c. 555; 9, c. 10; 10, c. 311].
Деякі учені до функцій юридичних гарантій відносять захист прав [22, c. 113; 28. c. 337; 43, c. 1], під яким слід розуміти усунення перешкод на шляху реалізації суб’єктами своїх прав, припинення правопорушення, а також поновлення становища, яке було до правопорушення [44, c. 8]. Захист трудових прав працівників забезпечують, зокрема, такі норми-гарантії КЗпП, як: право звертатися до суду для вирішення трудових спорів (ч. 2 ст. 2); обов’язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівнику середній заробіток за час вимушеного прогулу, який став можливим місце через неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці (ч. 3. ст. 235); обов’язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівнику середній заробіток або різницю в заробітку за час затримки, яка спричинена невиконанням рішення про поновлення незаконно звільненого працівника на роботі (ст. 236) [42].
Юридичні гарантії у трудовому праві – це система правових норм, передбачених трудовим законодавством, які спрямовані на забезпечення безперешкодної реалізації та захисту трудових прав.
Аби відокремити те чи інше поняття від суміжних йому, слід розкрити основні ознаки цього поняття, що характеризують і відображають його специфічні властивості. У теорії права виділяють такі ознаки юридичних гарантій:
У теорії права поширеною є точка зору, відповідно до якої юридичними гарантіями є заохочення та пільги [10, c. 315; 16, c. 14; 20, c. 185, 39, c. 19-22; 71, c. 207]. Щодо пільг, то в теорії права їх визначають як виняток із загальних правил, відхилення від єдиних вимог нормативного характеру, які є способом юридичної диференціації [68, c. 489]. Пільги є елементом,перш за все,спеціального правового статусу особи, механізмом доповнення основних прав і свобод суб’єкта специфічними можливостями юридичного характеру. Вони, по суті, є певними „додатковими” правами для уповноважених суб’єктів, і ці права спрямовані на забезпечення реального здійснення ними інших прав.
Серед науковців немає єдиної точки зору щодо того, чи відносити юридичні факти („конкретні життєві обставини, які викликають відповідно до норм права настання тих чи інших правових наслідків – виникнення, зміну чи припинення правового відношення” [74, c. 10]) до юридичних гарантій. Окремі представники теорії права, зокрема, М. І. Матузов, О. В. Малько [10, c. 315], І. Й. Магновський [16, c. 14] стверджують, що юридичні факти, з якими пов’язується володіння правами та їх безпосереднє використання, є юридичними гарантіями. Інші автори до юридичних гарантій відносять юридичні факти, з якими пов’язується лише реалізація прав [71, c. 207; 75, c. 64]. Усе наведене дає підстави стверджувати, що нормами, які закріплюють юридичні гарантії, є:
1) норми-обов’язки, від виконання яких залежить реалізація працівниками своїх трудових прав;
2) норми-заборони та норми-обмеження дій, які негативно впливають на реалізацію трудових прав працівників;
3) норми-дозволи, що надають право працівнику власними діями реалізовувати та захищати надані йому повноваження;
4) норми-санкції за діяння, що порушують трудові права найманих працівників чи перешкоджають їх реалізації;
5) рекомендаційні норми;
6) альтернативні норми.
Проблема
типології завжди виникає в науках,
які досліджують певні
Гарантування
основних прав всією системою права,
зокрема галуззю трудового
Отже, наведена класифікація охоплює, систематизує та впорядковує усю сукупність юридичних гарантій у трудовому праві. Ця класифікація, на нашу думку, по-перше, дозволяє виявити та охарактеризувати як в цілому систему юридичних гарантій, так і більш детально проаналізувати відносно самостійні складові частини цієї системи – окремі норми-гарантії. Слід зазначити, що певна норма-гарантія, відокремлена від цілісної системи юридичних гарантій трудового права, не може забезпечити ефективну реалізацію трудових прав. Лише в єдності, разом з іншими юридичними гарантіями, що складають цілісну систему, досягається результат – реалізація та захист конкретного трудового права працівника. Система юридичних гарантій виконує чітко визначену роль і при цьому функціонує кожний з її компонентів. Системний підхід до дослідження юридичних гарантій трудового права дозволяє виявити внутрішній механізм не тільки дії окремих з них, але й взаємозв’язки та взаємодію їх між собою на різних рівнях реалізації того чи іншого права.
Право на працю – одне з фундаментальних прав людини, яке є основою всього комплексу соціально-економічних прав. Воно обумовлено сутністю людини та відображає її природну потребу до праці. Праця – це цілеспрямована діяльність людини щодо збереження, зміни, створення матеріальних та духовних цінностей, щодо виробництва товарів і послуг для задоволення власних та суспільних потреб. Роль праці в розвитку людини та суспільства полягає не лише в створенні матеріальних і духовних цінностей, призначених для задоволення потреб людей, але й у розвитку самих працівників. Завдяки праці людина забезпечує своє існування, формується як особистість, набуває певних навичок і здібностей, реалізує їх у трудовій діяльності.
Для аналізу ступеня гарантованості права на працю в Україні необхідно з’ясувати, що являє собою це право. Чинна Конституція України закріплює для кожного право на працю як право, „що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується” (ч. 1 ст. 43) [1]. Необхідно зазначити, що КЗпП дещо по-іншому формулює визначення цього права, зокрема як право громадян України „на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи”, яке забезпечується державою (ч. 1 ст. 2) [42].