Українське книгописання дохристиянської доби: до проблеми розробки нової концепції

На подання міністерств  інформації, культури та мистецтв, освіти, Національної спілки письменників, Національної академії наук України 1998 рік, відповідно до указу Президента України, був оголошений у державі роком тисячоліття українського літописання і книжкової справи [6]. Отож, уже не лише на науковому, а й офіційному рівні було визнано українську належність усього того, що було створено на нашій землі, нашими попередниками, що стало основою витоків і формування вітчизняної мови, літератури, культури в цілому. Головною домінантою ювілейних заходів, що повсюдно пройшли того року в Україні, були тези про тисячоліття українського літописання як "виняткову дату в історії української культури", про "тисячолітнє коріння і витоки нашої духовності", про "українське походження Реймської та Остромирової Євангелій".

Незадовго до відзначення  цієї дати у львівському видавництві "Світ" вийшла добротна в редакційно-видавничому і поліграфічному виконанні книга відомого в країні і за кордоном професора Якима Запаска "Українська рукописна книга". Видання це побачило світ у престижній науковій серії "Пам'ятки книжкового мистецтва України". У цій книзі зроблено першу спробу в хронологічній послідовності дослідити тривалий і складний шлях розвитку українського рукописного книжкового мистецтва в період від глибокої давнини до ХVІІІ століття.

Із скрупульозністю ретельного дослідника тут детально описано 128 збережених донині найдавніших манускриптів-пам'яток за такою послідовністю: порядковий номер рукопису, дата і місце його написання; формат, кількість аркушів, сторінок, кількість рядків на сторінці; кількість стовпчиків; матеріал, на якому написаний рукопис; оправа; зміст; оздоблення; історія рукопису. Оглядаючи ту чи іншу книжкову пам'ятку, написану нашими авторами, на нашій землі, дослідник зазначає нинішнє місце її зберігання. Парадоксально, але переважна більшість цього духовного надбання українського народу, предмет його величі й гордості у різний час була привласнена іншими державами і сьогодні знаходиться поза межами України.

Така вже доля випала українському народові, що його історію не раз  писали-переписували (на власний розсуд, на догоду замовникам) інші, відмовляючи  цьому ж народові в праві неупереджено й розважливо вести власне літописання, робити власну періодизацію свого історичного  поступу, розпоряджатися власними набутками  в царині духовної і матеріальної культури.

Важливо з цього приводу  наголосити, що проблема з'ясування походження і рукописного, і, відповідно, друкованого  слова кожного народу має принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальному цивілізаційному  поступі. Надто ж для українців. Адже саме історія української книги  як найважливішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає, за словами Олександра Лотоцького, багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Володіючи новим, відносно недавно  віднайденим матеріалом, варто переглянути  усталену досі періодизацію становлення  і розвитку української рукописної (видавничої) справи. І починати її слід не з Київської Русі, а значно раніше — з дохристиянської доби. Наступними періодами розвитку видавничої справи на давньоукраїнських землях можуть розглядатися доба княжого Києва і галицько-волинська доба.

Книжкова справа в Україні перед прийняттям християнства

Давні київські літописи донесли  сучасникам цікаві свідчення особливо шанобливого, навіть побожного, ставлення наших пращурів до книжки. Ось із яким глибоким переконанням і вірою в просвітницьку силу книжкового слова пише про це знаменитий автор "Повісті минулих літ":

"Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є узжою стриманості… Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі… Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами" [1, 89].

Такі писемні свідчення навіть недовірків переконують у тому, що на час творення цих текстів наші пращури не лише мали загальне уявлення про книгу, але й були добре обізнані з нею — вміли її не лише читати, глибинно поціновувати, а й творити.

Книжкова справа, як одна із ознак рівня культури того чи іншого народу, його освіченості, ніколи й ніде не виникала спонтанно. Цей процес зароджувався і розвивався повільно, для цього потрібні були відповідні обставини і умови. І щоб з таким пієтетом сприймати увічнене кимось на письмі Слово, з ним треба було протягом певного часу спілкуватися, його слід було навчитися читати, пізнавати, відтворювати й запам'ятовувати.

У цьому контексті варто  спростувати один з міфів радянської науки, за яким в усіх попередніх виданнях з історії книжкової справи стверджувалося, що витоки рукописної справи, запровадженої  нашими пращурами на праукраїнських землях, слід вивчати лише з початку  ХІ століття, тобто з часу після офіційного прийняття і поширення християнства в Київській Русі. Оскільки, мовляв, зародження книжкової справи пов'язано було зі створенням і поширенням серед народів книг Святого Письма, інших богословських текстів, то за поганських, язичницьких часів потреби такої на землях Київської Русі до кінця Х століття не було.

У тому, що це виявилося далеко не так, переконують нові свідчення, гіпотези і відкриття, зроблені вітчизняними і зарубіжними дослідниками як давнішого, так і останнього часу. Аргументами щодо існування на українських теренах рукописної, а отже, книготворчої справи задовго до запровадження князем Володимиром християнства нині виступають:

— піктографічні тексти в печерах і гротах святилища "Кам'яна Могила" на Запоріжжі;

— "крамольна" і тому не визнана за радянських часів "Велесова книга";

— давньоукраїнські книги, показані місіонеру Кирилу в Херсонесі 860 року;

— реконструйована рукописна  пам'ятка ІХ століття "Літопис Аскольда".

"Архів" Кам'яної Могили, як світова сенсація виникнення в Україні стародавньої писемності. На південних теренах нашої держави неподалік від Мелітополя знаходиться дивовижний пам'ятник природи і людської цивілізації, віддавна названий у народі "Кам'яна Могила". Тепер це Державний історико-археологічний музей-заповідник, який у майбутньому може бути віднесений до ще одного з чудес світу.

Світову славу цьому своєрідному жовтому кам'яному острову в безмежному приазовському степу принесло недавнє відкриття тут археологами дивовижної колекції написів на кам'яних плитах, захованих у великих печерах і гротах, вік написання текстів на яких датується VІІ-ІІІ тисячоліттями до Різдва Христового. Таких печер і гротів виявлено понад 60 і в них віднайдено близько 150 текстів, написаних піктографічним (малюнковим) письмом. За свідченням учених, йдеться про світову сенсацію — відкриття унікального в історії святилища-архіву першої у світі держави Аратти, яка була створена в цьому регіоні сучасної України близько 6200 року до Різдва Христового і з якої власне почалася історія людської цивілізації.

Першу у світовій науці спробу розшифрування малюнкового стародавнього письма зазначеного періоду зробив відомий російський учений Анатолій Кіфішин, видавши на основі своїх багаторічних дослідів запорізької Кам'яної Могили в київському видавництві "Аратта" книгу "Стародавнє святилище Кам'яна Могила" [7]. Добутий і ретельно досліджений матеріал дає підстави авторові вважати, що грандіозне святилище-архів "Кам'яна Могила" (в шумерській транскрипції Шун-Нун) таїть у собі одну з редакцій першої у світі рукописної книги —епічного твору "Сказання про Гільгамеша", а також писемні набутки наших пращурів періоду їх творення трипільської та інших археологічних культур.

"Велесова книга". Напевне, жодному іншому рукопису, створеному нашими пращурами на праукраїнських землях, не судилася така трагічна, суперечлива і водночас велична й обнадійлива доля, яка випала цій книзі.

Історія "Велесової книги", її вивчення і введення до наукового  обігу знань про неї позначена  цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних перипетій, ба навіть своєрідної боротьби довкола проблеми автентичності твору, що відбувалася за недавніх радянських часів, переважно серед українських і російських учених — від демонстративного замовчування опонентами, недовіри, загальмованості, згодом — активної односторонньої критики, звинувачення в підробці, фальсифікаті й, врешті, — до намагання відібрати цю пам'ятку в українців, назвавши її російською, штучно перенісши місце написання з українського Полісся до земель Великого Новгорода.

Завдяки поки що незначній  групі українських вітчизняних  і діаспорних учених (Ю. Миролюбов, М. Скрипник, С. Парамонов (Лісний), В. Шаян, Б. Яценко, Г. Клочек, В. Довгич, Д. Федоренко, В. Шевчук [8]) в останні десятиліття  ХХ століття вдалося зробити найголовніше: прорвати ідеологічну блокаду довкола  історії "Велесової книги", спростувати "докази" підробки текстів пізнішого часу, довести автентичність розшифрованих текстів, активізувати інтерес до вивчення пам'ятки новим поколінням вітчизняних дослідників, запровадити вивчення її в школах і вищих навчальних закладах держави, акцентувати увагу на наділеному сильною художньою, пізнавальною та виховною енергетикою змісті твору.

Неповторність "Велесової  книги" у контексті історії  української видавничої справи полягає  передусім у тому, що, на противагу  віднайденим досі й вивченим літописним пам'яткам нашої культури, ця була написана на дерев'яних дощечках, виготовлених, за одними даними, з дуба, за іншими — з берези. Розміри дощечок не можуть не нагадувати величину глиняних табличок бібліотеки ассирійського правителя Ашшурбанапала, про яку йшлося у першому розділі цієї книги, — 22 сантиметри ширини, 38 сантиметрів довжини і до одного сантиметра товщини. Верхні ліві краї цих своєрідних книжкових сторінок мали круглі отвори для з'єднання їх шкіряними нитками в окремих блоках-томах (згадаймо аналоги з бамбуковими дощечками давніх китайських рукописних книг).

Текст на дощечках писався (випалювався) гострим предметом на зразок сучасного  шила методом заглиблення в деревину тієї чи іншої форми літери, а  потім покривався спеціальним розчином, що унеможливлювало псування дерев'яних пластин шашіллю. (До речі, таким способом навощені дерев'яні дощечки вживалися для написання текстів ще в Стародавньому Римі.) Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проведені паралельні заглиблення-лінійки, місцями далеко не рівні. Букви вирівнювалися відповідно до цих лінійок верхніми своїми частинами. Текст на дошках-сторінках написаний з обох боків. Поля деяких дощечок були, кажучи сучасною мовою, проілюстровані малюнками. То були ледь вгадувані зображення різних тварин — бика, вівці, собаки, а також сонця. Йдеться, очевидно, про символьне виділення місяців року.

Час написання книги відноситься  до ІХ століття, точніше, обмежується 70-ми роками цього століття, бо саме описом подій, пов'язаних з приходом на ці землі  варягів Аскольда і Діра, як також і Рюрика, завершується хронологічний ряд твору. А початок цієї оповіді заглиблюється до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується переважно на переказах, легендах, повір'ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства. Географічні межі опису подій, які перебувають у полі зору автора, сягають степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об'єднання антів, полян, як представників праукраїнських слов'янських племен.

Історія багатовікового збереження, копіювання, загадкового зникнення  і вивчення дерев'яних сторінок "Велесової  книги" має досить драматичний  сюжет, гідний окремого дослідження. Спробуємо фрагментарно відтворити її лише в контексті видавничої долі твору.

Віднайдення помережаних  скорописним каліграфічним письмом  дерев'яних дощечок пов'язане з  ім'ям полковника білогвардійської армії  Алі Ізенбеком. Він випадково  натрапив на них 1919 року в напівзруйнованому  повсталими селянами маєтку поміщика Донціва-Захаржевського у містечку Великий Бурлук на Слобожанщині. Тоді вишколений офіцер російської армії, відчувши, напевне, чималу ціну скарбові, все  ж, не підозрював, що взяв із собою в далекі й невідомі йому емігрантські світи безцінну пам'ятку української культури, її найдавніший літопис — "Велесову книгу". Мандрував він з цією поклажею спочатку до Криму, а згодом — до Туреччини, Франції і, врешті, Бельгії.

У Брюсселі знахідкою невідомого походження зацікавлюється український  емігрант інженер-хімік Миролюбов (сам  родом із Слобожанщини), який від 1925 до 1939 року ретельно здійснює ідентичні  копії текстів. Напередодні другої світової війни він пересилає  ці копії в Сан-Франциско, де заходами емігрантів із колишньої царської Росії було створено Музей російського мистецтва. За ретельне дослідження копій беруться українські та російські вчені-емігранти.

У результаті наукових досліджень з'ясувалося, що полковник Ізенбек вивіз за кордон із окупованої більшовиками України текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у ІХ і переписаний таким же способом і на такому ж матеріалі у ХVІ (за іншими припущеннями — у ХVІІ) столітті. Сам власник цього скарбу помер в окупованому німцями Брюсселі 1941 року. Слобожанські дощечки відтоді безслідно зникли.

Перші публікації фрагментів "Велесової книги" з'являються  протягом 1957-1959 років у емігрантському російськомовному журналі "Жар-птица" (Сан-Франциско). Початковий коментар до них зробив О. Кур (Куренков). Посилюється й інтерес до загадкового твору. Копії публікації потрапляють до Британського національного музею в Лондоні, де ними серйозно зацікавлюється, зокрема, прекрасний знавець слов'янських мов професор В. Шаян — тодішній керівник Європейського відділення Української вільної академії наук. В Австралії дослідження пам'ятки проводить професор Сергій Парамонов (Лісний). Інформація про цю книгу, віднайдену в Україні, поширюється, таким чином, в усьому західному світі.

С. Лісний результати свого  багаторічного дослідження — "Влесова книга" — языческая летопись доолеговой Руси" — публікує в Канаді 1966 року. Протягом 1968-1972 років в українському видавництві "Млин" (Гаага, Голландія), засновником якого був українець М. Скрипник, з'являються у п'яти випусках розмножені циклостилем машинописні варіанти українськомовного рукопису "Велесової книги" у повному варіанті з передмовою і упорядкуванням В. Шаяна. Сан-франциське видання, що містило 45.000 знаків, було доповнено розшифрованими текстами ще 16-ти дощечок, скопійованих Миролюбовим — загалом текст книги розширювався ще на 30.000 знаків.