Українське книгописання дохристиянської доби: до проблеми розробки нової концепції

Українське книгописання дохристиянської доби: до проблеми розробки нової концепції

Обставини і причини  недослідженості питання

Українська книга, що є  невід'ємною складовою частиною світової культури, має надто непросту історію. Своєрідність цієї історії полягає в тому, що давня українська літописна книга, з одного боку, позначена беззаперечним авторитетом і славою в усьому цивілізованому світі, безмірною силою її просвітницького і патріотичного впливу на читача, божественним талантом і розумом її творців, а з іншого боку — вкрай несприятливими обставинами її розвитку і збереження, тією руйнівною силою, отим заборонницьким, обмежувальним, принизливим арсеналом форм і засобів, які протягом століть методично й постійно спрямовувалися проти неї. Спрямовувалися з єдиною метою — зменшити, нейтралізувати її одухотворюючу суть, не дати можливості виконувати призначену її творцями функцію — спонукати народ думати, піднімати його з колін.

Досі ми не маємо правдивої, науково вивіреної й повної картини  витоків вітчизняної книги. Це та невиорана нива, яка, за словами Івана Огієнка, давно вже чекає чесних і працьовитих робітників. Бо тільки за таких умов вона вродить рясними плодами, дасть можливість заповнити десятки нових, досі незнаних, сторінок минулого нашої Батьківщини.

Пояснити наявність значної  кількості "білих плям" у цій  справі можна кількома причинами.

Перша. У результаті численних природних і особливо суспільно-політичних потрясінь та буревіїв, на які особливо щедрою була вітчизняна історія, значна частина писаних стародавніх пам'яток безповоротно втрачалася на місці.

Книги, створені з таких  делікатних і майже незахищених  матеріалів, як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Ті примірники, які нашвидкуруч прилаштовувалися десь від неминучого знищення в церковних чи монастирських сховах, теж незабаром перетворювалися в попіл разом з варварською руйнацією цих святинь. Цілий том можна написати про історію знищення, спалення книжок у результаті міжконфесійних сутичок віруючих, наступу на завойовані силою території різноманітних непримиренних орденів іновірців. Сюди ж варто додати і всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів. Переконливим прикладом такого поширеного в радянську пору явища став цілком не випадковий підпал залу україніки найголовнішої наукової бібліотеки України у 60-ті роки минулого століття — бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші й тому найцінніші писемні набутки народу.

Друга. Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.

Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на Півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, "святителі" та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.

Пізніше процес множення давньоукраїнських  книг із обов'язковою заміною граматичних  і мовних особливостей у російських монастирях здійснювався за вказівкою  московських ієрархів. З втратою  оригіналів київського походження з  усіма явними ознаками тогочасної української  мови такі твори ставали вже власністю нових її творців. Більшість же шедеврів української книжкової культури зухвало грабувалася. Така практика була започаткована ще Андрієм Боголюбським, зловісну роль якого у вивезенні назавжди з України духовних і матеріальних набутків Києва ясно проглядається із такого свідчення літописця: "…І взяли вони Київ… І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і Софію, і Десятинну Богородицю… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали" [1, 295].

Тенденція царських правителів та їхніх прислужників вивозити все  краще з близьких і далеких околиць імперії до її столиць — Петербурга й Москви посилювалася й за більшовицького режиму. Коли до цього додати ще й вивезення сотень і тисяч книжкових раритетів за кордон кращими представниками української політичної еміграції в надії зберегти у вільному світі ці цінності для прийдешніх поколінь українців (на жаль, значна кількість тих шедеврів безповоротно розгублена непростими дорогами європ і америк), то неважко уявити величину втрат скарбів української культури.

Третя. Весь цінний рукописний, а пізніше й друкований інвентар давньої української доби, який зберігався переважно в Росії, на цілі століття став політичним заручником окупаційної для українців російської влади в "українському питанні".

Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентарю вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні писемні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову частину російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги зокрема і писемності в цілому. Навіть високий авторитет і науковий досвід таких істориків з явним українським слідом у походженні та вихованні, але з явно обмеженими рамками свого офіційно заангажованого індивідуального "я", як М. Максимович, М. Костомаров, О. Потебня, В. Антонович не спонукав їх чітко й недвозначно публічно довести ненауковість і явну заполітизованість спроб не лише офіційних наукових, а й владних чиновників відмовити українцям у праві на свою давньоруську рукописну спадщину, на своєрідність і самостійність своєї мови, культури.

Четверта. Головним аргументом у недоцільності переносити в глиб історії часові межі виникнення українського книгописання вважалася також відсутність збережених до наших днів писемних пам'яток.

Однак зусилля вчених спрямовувалися не на пошук таких документів, не на обґрунтування наукових гіпотез, сміливих відкриттів, а на "застовбичення" вже затверджених згори постулатів. Розхолоджували завзяття деяких вітчизняних  учених молодшої генерації й періодично озвучувані на різних наукових форумах авторитетні вислови "проти" окремих наукових світил чи результатів експертиз, що проводилися чомусь у сусідній державі, із безапеляційно категоричним і не доказовим "ні" чи "фальсифікат". Історія з введенням до наукового обігу нових даних, скажімо про "Велесову книгу", "Літопис Аскольда" чи "руські" видання Євангелії і Псалтиря, показані ще 860 року Св. Кирилу в Херсонесі, про що йтиметься нижче, — переконливе свідчення цьому. Це ж стосується і витоків української друкарської справи до так званого дофедорівського періоду. Адепти теорій "спільної колиски" і "вторинності українського друкованого слова перед російським", змирившися, врешті, із українськими друками німця Швайпольта Фіоля 1491 року, все ще і слухати не хочуть про першого українського друкаря Степана Дропана та його друкарню у Львові 1460 року (за 112 років (!) до приходу туди Івана Федоровича). Спроба автора цих рядків обґрунтувати на ІІ Міжнародному славістичному симпозіумі в Іспанії (Баєза, жовтень 1996 року) нову, політично незаангажовану концепцію витоків української книги, викликала справжній таки політичний демарш російських учасників форуму [2].

П'ята. Будь-які потуги українських радянських учених зосередити свої зусилля на з'ясуванні витоків вітчизняної рукописної книги в контексті нових відкриттів слов'янознавчої науки натикалися або на офіційну заборону, або на одностайну блокаду таких відкриттів з боку представників російської офіційної науки.

Причина таких заборон  крилася не в науковій, а в ідеологічній площині: визнати бодай теоретично факт існування таких давніх українських  рукописів, які, на жаль, не збереглися, означало б, остаточно підірвати вироблені століттями постулати російської історичної науки щодо спільної колиски "трьох братніх народів", щодо їхньої спільної мови, щодо привнесеної з Новгорода в Київ Рюриковичами державності Русі, щодо ролі "старшого брата" у формуванні й збагаченні культури слов'янських народів.

Якщо в період перебування  України в складі Російської імперії деякі автори все ж могли опублікувати, бодай у неофіційних друкованих органах на кшталт "Київської старовини", свої міркування щодо відмінних шляхів виникнення й розвитку культур трьох слов'янських народів — українського, білоруського і російського, то із утвердженням на колишніх просторах цієї імперії радянської влади робити це ставало все важче. З ідеологічних причин усі підрадянські роки у вітчизняній періодиці, чи, тим більше, в якомусь окремому виданні, не могло з'явитися жодної об'єктивної наукової публікації, присвяченої витокам української літописної книги. Домінувала затверджена згори так звана наукова концепція "спільної колиски", "спільного коріння", за якої весь колосальний культурний і науковий набуток, уся духовна спадщина Київської Русі — безпосередньої праукраїнської держави — беззастережно присвоювалася Росією. Як суто українські, можна було розглядати й досліджувати лише ті рукописи, які створені були на українських теренах, починаючи з ХІV століття.

В інших умовах працювали  на цій ділянці українські вчені-емігранти, створивши для цього на Заході цілі науково-дослідні інституції. Їм ніхто не "спускав згори" ніяких концепцій і не примушував працювати на методологічно хибних засадах. І це був величезний позитив у дослідній роботі. Та водночас, перебуваючи на чужині, вони були позбавлені найголовнішого — джерельного матеріалу, архівів, оригінальних літописів і стародруків. Саме з цієї причини, скажімо, лекції за редакцією Дмитра Антоновича "Українська культура", які читалися в 30-ті роки ХХ століття в Чехо-Словаччині українськими вченими-емігрантами і які були, нарешті, перевидані в Україні в 90-х роках з рекомендаційним грифом Міністерства освіти України для використання їх у навчальному процесі, несповна висвітлюють окремі принципові питання становлення і розвитку української культури [3]. Зокрема в тій частині, яка стосується рукописної книги, автори курсу не змогли, за браком архівних матеріалів, визначити більш ранній (від другої половини ХІ століття) час появи перших українських рукописних книжок.

Шоста. Розірвати, нарешті, цей гордіїв вузол, вийти із своєрідного "зачарованого кола століть" не вдається й через домінування прихильників теорії "спільної колиски" в сучасній офіційній українській науці.

Зазвичай оприлюднення результатів  досліджень у галузі гуманітарних наук, які в радянські части проводилися чималим загоном вітчизняних учених академічних інституцій, підпорядкованих українській Академії наук, ставали своєрідним орієнтиром для представників вузівської науки, дослідників молодшої генерації, зосібно на периферії. Варто було сподіватися, що з набуттям Україною незалежності ці орієнтири підкріпляться новими, сміливими і політично незаангажованими теоріями, гіпотезами і відкриттями, спрямованими на з'ясування давно вже окреслених "білих плям" вітчизняної історії. Однак, принаймні у контексті нашої проблематики, помітних зрушень, які привели б до прориву блокади, на жаль, не сталося. Ми продовжуємо ходити, за влучним висловом професора Анатолія Погрібного, по зачарованому колу століть, і все ще боязко, з пересторогою, а часом і категоричним несприйняттям ставимося до будь-яких спроб вийти за усталені межі, бодай ввести до наукового обігу нестандартні результати окремих досліджень чи, зрештою, гіпотез.

Свідчення цьому — широко розрекламований через засоби масової інформації вихід довгоочікуваного першого тому п'ятитомного академічного дослідження "Історія української культури" [4]. Автори текстів, присвячених, скажімо, витокам української мови, літератури, літописання, залишаються вірними радянським науковим концепціям.

Як і раніше, для характеристики мови давньоукраїнської держави  Київська Русь у цьому виданні  вживаються терміни "старослов'янська" та "давньоруська" мова, хоча давно  вже настала пора реабілітувати  терміни "давньоукраїнська" (або, за академіком Ю. Шевельовим, "староукраїнська" чи "протоукраїнська" мова). Аргументи  ж цілого ряду авторитетних українських  учених-мовознавців щодо штучності  й надуманості терміна "давньоруська" мова взагалі не беруться до уваги. Як і раніше, серйозно не розглядається  питання про давньоукраїнську писемність язичницької доби. Годі шукати в  академічній історії навіть згадки про одну з найдавніших пам'яток українського народу — "Велесову книгу", яка вже кілька років вивчається в середніх школах та вищих закладах освіти України. Як також і про результати відкриття "архіву" писемності Кам'яна Могила в приазовських степах неподалік Мелітополя, час написання яких припадає ще на VІІ-ІІІ тисячоліття до Різдва Христового. А спроба українського історика зі світовою славою Михайла Брайчевського перенести початки вітчизняної рукописної справи з офіційно усталеного ХІ в ІХ століття з відкриттям реконструйованого ним Літопису Аскольда, названа тут як така, що "не може розглядатися навіть як гіпотеза" (виділення наше. — М. Т.) [4, 730].

Дивною і насторожуючою  виглядає зі сторінок цієї української "книги року" прихильність її творців  цитувати на підтвердження своїх аргументів (у надзвичайно домінуючій більшості) російських дослідників української культури замість вітчизняних. Хіба не показовим у цьому контексті є те, що ім'я видатного вченого Івана Огієнка, який саме у царині дослідження витоків культури, мови, писемності свого народу (чому, власне, і присвячений перший том) написав і видав за своє життя чи не найбільше з фундаментальних досліджень, згадується тут всього лише один раз і то… в негативному контексті [4, 21].

Як тут не згадати Михайла  Грушевського, який з болем у душі визнавав гіркий факт, що серйозні й  глибинні студії витоків нашого літописання і письменства, "наскільки досі велися головно великоруськими чи "общеруськими" ученими, ще не взяли від неї її живого, культурного, національного змісту" [5]. Не візьмуть і українські письменники, дослідники, запевняє автор десятитомної "Історії України-Руси", "поки будуть лише компіляторами або популяризаторами великоруських праць. Мусимо, за словами Грушевського, "вгризатися в живе м'ясо сеї науки" [5].

До проблеми періодизації становлення та розвитку давньоукраїнської  книги

Нині в Україні зроблено лише перші кроки до сміливого  й переконливого стирання фальшивого глянцю, покладеного на цю тему тоталітарною пропагандою. Після неодноразових звернень до вищих державних органів наукової громадськості, обґрунтованих наукових виступів у пресі, які почастішали з початку 90-х років минулого століття, нарешті, на офіційному рівні було поставлено крапку в штучній багаторічній прив'язаності принципових наукових концепцій до "спільної колиски".