Герменевтика тексту

     Герменевтика  як теорія й інструмент розуміння  тексту

     Поняття герменевтика (нім Hermeneutik, англ. hermeneutics, фр. hermeneutique, від грец. hermeneutikos: пояснюю, тлумачу) порівняно з іншими поняттями  наділене власною семантичною й  функціональною специфікою. У первісному значенні воно стосується мистецтва тлумачення божественної волі, у вужчому - наукової діяльності, пов'язаної з дослідженням, розумінням та інтерпретацією філологічних, філософських, історичних, правничих, релігійних тощо текстів, має свої різновиди: переклад (досвід іншого, перенесення його на власну мову), реконструкція (відтворення пошуково істинного сенсу або ситуації його виникнення), діалог (формування нового сенсу відповідно до наявного). Етимологія поняття пов'язана з Іменем давньогрецького бога Гермеса, який не лише правив за інформаційний канал між Олімпом та земним світом, а й навчив людей трактувати отримані ними божественні повідомлення. Цілком можлива тут постать і єгипетського Гермеса Трисмегіста. Такий погляд спростовує Р. Мніх, припускаючи, що термін міг походити і від давньогрецького слова 'erma', що означало межовий камінь.

     З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння  та інтерпретацію документів, що містять  у собі смислові зв'язки, вчення про  передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання.

     Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:

     -  семантичного;

     -  логічного;

     -  психологічного;

     -  гносеологічного;

     -  соціологічного;

     -  математичної теорії прийняття рішень

     На  цьому герменевтична інтерпретація  не зупиняється, враховується ще намір  автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб'єктивно-психологічних факторів.

     Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об'єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб'єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.

     Якщо  говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:

     1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

     2) дається метод аналізу культурних явищ;

     3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

     З іншого боку, герменевтика розглядається  як течія сучасної філософії, основними  представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

     Вихідним  пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера.

     За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її якфілософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

     Термінологічний апарат герменевтики складається з  понять 'розуміння', 'інтерпретація' (тлумачення, трактування), 'сенс', 'істина', 'гер-меневтичне коло', 'горизонт очікування' тощо. Герменевт керується формулою, що лише на перший погляд парадоксальна: для того, щоб розуміти, треба проінтерпретувати, для того, щоб проінтерпретувати, треба розуміти. Процедура розуміння і тлумачення неможлива поза текстом (твором) й інтерпретатором, наділеним не лише здібністю проникливого читання, а й особливою формою світосприйняття. До цього процесу залучені розмаїті лінгвістичні теорії, зокрема семіотики, структуралізму, постструктураліз-му, деконструктивізму, текстології тощо, попри їхнє призначення, відмінне від герменевтичного. Водночас герменевт апелює і до феноменології, рецептивної естетики і рецептивної критики, на-ратології, теорії діалогізму М. Бахтіна. Концепти близьких дисциплін сприяють розкриттю багатьох моментів процесу інтерпретації, але в жодному разі не годні замінити її герменевтичного сенсу. Це ж стосується й екзистенціалізму, психоаналізу, аналітичної психології, феміністичної критики, соціології та інших гуманітарних наук.

     Важливим  моментом теорії розуміння є герменевтичне коло, відмінне від односпрямованих індуктивного і дедуктивного методів; воно не заперечує їх, радше модифікує у безпосередньому взаємозв'язку. Герменевтичне коло привчає дослідника бачити одночасно загальне та конкретне і - навпаки, виробляючи в нього уміння усвідомлювати розмаїття цілосності, єдність розмаїття. Можна крізь окремий образ, ритмічну одиницю, наративну деталь тощо схопити не лише певний твір чи ідіостиль письменника, а й відповідний літературний напрям чи епоху - і навпаки, постійно подумки рухаючись від загального до конкретного, від конкретного до загального. Так, на підставі вірша 'Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух...' П. Тичини простежується його кларнетизм як ідіостиль поета й естетична програма української літератури початку XX ст., як духовне явище національної спільноти, як художній феномен світового письменства. Прямий і зворотній рухи аналітичної думки ненастанно взаємодоповнюють один одного. Герменевту слід лише визначитися, яку обрати стратегію: чи перебувати поза герменевтичним колом, споглядаючи його внутрішню динаміку немовби стороннім оком (шлейєрмахерський варіант), чи перебувати в середині нього, відчуваючи безпосередньо на собі його динаміку, як пропонував Г.-Ґ. Ґадамер. Поєднання їх лише збагатить процес фокалізації при збереженні герменевтичної позиції. Теорія розуміння не обмежена одним колом, їх може бути кілька, часто розташованих одне в одному до безмежності. Тому окремий троп уже складає певне коло зі своїми компонентами, входячи до складу іншого кола - художнього твору, і т. д. Так само метафору можна розглядати з погляду мегакола (наприклад, тропіки), через опосередкування інших кіл чи без них — безпосередньо.

     Не  менш складним є горизонт очікування, від усвідомлення якого залежить розуміння об'єкта дослідження. При заниженому горизонті спостерігається зневажливе ставлення, втрата інтересу до певного (зужитого) тропа, віршового розміру (двостопний чи тристопний вірш), наративної моделі (дидактичний роман), певного твору чи автора, стильової тенденції тощо. У разі завищеного горизонту очікування певний текст сприймають надто складним, його ретельно прихована образна система не піддається декодуванню, як це буває у випадках із симфорою, з ґонґоризмом чи з будь-яким іншим 'темним стилем', або з 'чистою поезією', в якій платонівський мімезис витіснив арістотелівський. Критика зазвичай у першому і в другому разі відмовляє художнім явищам у праві на існування, іноді сумнівається в їх художній доцільності, хоча причина не в них, а в ній самій, у її вузькій схемі поцінування, що негативно позначається на розумінні літературного процесу. Відомий факт провалу здійсненої трупою М. Кропивницького вистави 'Блакитної троянди' Лесі Українки 1899 р. Справа тут не в драматичному творі, а в неспроможності адекватного його прочитання, віднаходження збіжності горизонтів розуміння, адже він був сценічно проінтерпрето-ваний як твір соціально-побутовий, відповідний до вимог театру українських корифеїв. Насправді авторка запропонувала психологічну, психофізіологічну драму, виповнену складністю, інтенсивністю інтелектуальної думки, наснажену екзистенціальною філософією в ситуації, що позбавляє людину вибору, тому посилює трагізм світовідчуття.

     В античній філології та філософії  герменевтику пов'язували з трактуванням віщувань піфій та художніх текстів, передусім 'Іліади' й 'Одіссеї' Гомера, чим займалися, зокрема, вчені Александрійської школи. Проте вона не стала літературною, найповніше розкрила свої можливості в християнській екзегетиці (від грец. eksegesis: тлумачення), яка проявляла індиферентне ставлення до письменства, та особливо у філософії, яка спорадично зверталася до художніх текстів, аби проілюструвати свої положення і концепції. Засвоєння їхнього досвіду сприяє становленню літературної герменевтики як самостійної дисципліни. Перспективні кроки у цьому напрямку зробили прихильники духовно-історичної школи, Р. Інґарден та представники рецептивної естетики В. Ізер і Р.-Г. Яусс. Перші начерки формування літературної теорії розуміння в українській гуманітаристиці спостерігаються у наукових збірниках 'Герменевтичні студії. Герменевтика тексту: між істиною і методом' (Л., 2001), 'Герменевтика: проблеми літературознавчої інтерпретації' (Тернопіль, 2006).

     Для виявлення сутності священних текстів  вживалося словосполучення Hermeneutika Sacra як мистецтво символістично-алегоричного тлумачення. Віднайти адекватне розуміння Давнього або Нового Завіту здатен лише інтерпретатор, ближчий за часом до їхньої появи, зокрема апостол, а також отці церкви. Патристику трактували як предмет герменевтики, вбачали адекватне тлумачення сакральних текстів у позаісторичному, метафізичному, генетичному, символічному, алегоричному аспектах задля виявлення та відтворення їхнього автохтонного сенсу, не припускаючи ні скепсису, ні вільного трактування. Християнство переакцентувало античну практику до своїх потреб, вимагаючи, щоб Слово Боже не підлягало довільному конструюванню інтерпретаторів, мовним іграм, варіативним різночитанням, а висвітлювалося в його непорушній святості, первісній глибині. На теренах Київської Русі екзегетика набула поширення разом з патристикою й гомілетикою у листах преподобного Феодосія Печерського, у 'Слові про Закон та Благодать' митрополита Іларіона, особливо у 'книжника і філософа, якого раніше не бувало в Руській землі' Клима Смолятича - автора фрагментарно збереженого 'Послання' смоленському пресвітеру Хомі, де на прикладі інтерпретації сюжету про самаритянку, асоційовану з людською душею, мовилося про потребу віднаходити божественну істину через 'силу слова', наголошувалося на відмінних шляхах її осягнення: один з них благо-дажний, відомий лише апостолам - свідкам діянь Ісуса Христа, яким немає потреби тлумачити його притчі, інший — приточнищ що вимагає екзегетичного втаємничення, доступного християнським подвижникам.

     Водночас  екзегетику розглядали в ширшому, не лише теологічному, а в культурологічному значенні. її піднесення за доби середньовіччя мотивоване притаманним медієвістиці жорстким семіотизмом, що пізніше позначився на філософській герменевтиці протестантського теолога, філософа і філолога, прихильника романтизму Ф.-Д.-Е. Шлеєрмахера (1768-1834), який поглибив настанову на іманентне, але не однозначне тлумачення тексту, заклав основи філософської герменевтики. На погляд дослідника, адекватний аналіз художнього твору можливий завдяки розумінню духовного світу його автора (ініціатора), входженню в його внутрішній світ, що вимагає від інтерпретатора неабиякої конгеніальності (від лат. соп: префікс, означає об'єднання, спільність, сумісність, genius: дух), тобто здатності глибше і точніше проникати в текст, ніж його усвідомлює автор. Задля цього філософ поєднав граматичний аспект із психологічним (дивінативним) при врахуванні інтерпретаційної взаємодії ініціатора з інтепретатором, здатним увійти в роль першочитача. Тому Ф.-Д.-Е. Шлеєрмахер не брав до уваги історичні обставини. Пізніше герменевти ставили під сумнів конгеніальність, дарма що вона у багатьох випадках сприяє не лише поглибленню розуміння тексту, а й його поліпшенню. Так, П. Куліш запропонував Т. Шевченку замінити рядки 'Наш завзятий Головатий/ Не вмре, не загине...' на виповнені глибоким сенсом слова 'Наша дума, наша пісня, / Не вмре, не загине...'

     Граматичний аспект на певний час після Ф.-Д.-Е. Шлеєрмахера був притлумлений феноменологією та онтологією, хоча дослідники апелювали до мови, маючи на увазі передусім філософію мови, її буттєвісну сутність. Шлеєрмахерський досвід поновив П. Рікер, використовуючи сучасну методологію семіології й наратології. Особливе значення Ф.-Д.-Е. Шлеєрмахер відводив герменевтичному колу, яке не має нічого спільного з відомим логіці зачарованим колом, було знане античним риторам, середньовічним екзегетам. Дослідник, як і його попередники, вважав: для того, щоб осягнути ціле, потрібно водночас зрозуміти окремі його частини, і навпаки. Одночасне бачення одиничного, неповторного і загального дозволяє наблизитися до адекватного прочитання тексту. При цьому розуміння стає незавершеною діяльністю, підхопленою хвилями ненастанної циркуляції з постійним поверненням від цілого до частин, від частин до цілого, сприяючи поглибленню осягнення особливого, вбачаючи в цілому запоруку єдності розмаїття.

     Коли  Ф.-Д.-Е. Шлеєрмахер акцентував психічний  і мовний аспекти герменевтичного  аналізу, не схиляюсь до історичної інтерпретації, то представник духовно-історичної школи В. Дільтей вбачав у тексті історичне життя творчої особистості, яке пізнається крізь призму 'наук про дух'. В. Дільтей вводив інтерпретатора в історичну перспективу, пережиту в його душі, розуміючи, що індивід не годен існувати поза історією, в якій він постійно перебуває і діє. Єдиним містком, що поєднує світову еволюцію й історичну людину, завжди було і є життя. Філософ розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, описової психології, спростовуючи методики позитивістського пояснення. За основу проголошувалася 'психологія, що розуміє', тобто безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя, Інтуїція, уява. Віднині герменевтику вже трактували як визначальну дисципліну 'філософії життя', найповніше відображену в художній творах, У них В. Дільтей знаходив самоцінний сенс, есенцію гуманітарного знання, яке він при запереченні позитивізму прагнув відмежувати від природничих наук, віддавав перевагу розумінню, усував зі свого словника поняття 'пояснення'. Така спроба філософа була невдалою, загрожувала суб'єктивізмом, її на теренах письменства спростовувала інтерсеміотична практика, наприклад наукова поезія як різновид літературного сцієнтизму. Вчасна переорієнтація герменевтики як 'науки про дух' на феноменологію Е. Гуссерля забезпечувала збереження об'єктивних критеріїв розуміння, виводила її (герменевтику) на онтологічні основи, але вимагала принести в жертву людську душу, викликаючи спротив В. Дільтея. Обох дослідників, попри дискусію між ними, єднало критичне ставлення до позитивізму, натуралізму, прагнення визначитися з поняттями, що не піддаються верифікації, надто коли йдеться про трансцендентні терени.