Походження і розвиток терміну міжнародне право

Водночас Л. Ейрліх вважає, що крім міжнародного публічного права міжнародні відносини може регулювати приватне міжнародне право. Такий термін вчений використовує для позначення норм, що визначають, яка правова система повинна застосовуватися, якщо існує можливість застосування різних законодавств. У праці «Вступ до науки про міжнародні відносини» Л. Ейрліх зауважує, що колізійне право (conflicts of law — термін, котрий використовують в Англії стосовно міжнародного приватного права у сучасному розумінні) охоплює різні галузі права. Крім цивільного, за допомогою якого регламентуються відносини з іноземним елементом стосовно заповітів, правочинів, нерухомості та ін., до галузей колізійного права автор відносить кримінальне, фінансове та адміністративне право. На перший погляд, таке міркування здається помилковим, адже зазначені вище три галузі права традиційно належать до публічного права. Проте не можна не враховувати, що призначенням колізійного права є розмежування сфер застосування законодавств кількох держав, звідси — публічний характер.

Незважаючи на те, що термін «міжнародний» вказує на обов´язковість для всіх держав, Л. Ейрліх стверджував, що кримінальним міжнародним правом слід називати систему таких норм внутрішньодержавного права, які вирішують питання покарання іноземців, покарання за злочини, вчинені за кордоном тощо. На відміну від кримінального міжнародного права, міжнародне кримінальне право — це одна з галузей міжнародного права, яка, на думку вченого, встановлює покарання за злочини проти міжнародного права (наприклад, порушення законів та звичаїв війни, піратство). Л. Ейрліх зробив власні висновки щодо фінансового міжнародного та міжнародного фінансового права, а також адміністративного міжнародного та міжнародного адміністративного права. До сфери регулювання фінансового міжнародного права належить питання оподаткування доходів, вилучених за кордоном, а адміністративного міжнародного права — набуття або втрати громадянства держав, в одній з яких діє принцип jus soli, в іншій — jus sanguinis [1, 52-54].

Сучасні дослідники термінологічного апарату міжнародно-правової науки погоджуються з думкою про необхідність заміни терміна «міжнародне приватне право» на термін «приватне міжнародне право». Г. Фединяк переконана, що при цьому не матиме місця «механічне переставлення слів». Наголос на слові «приватне» свідчитиме про те, що «йдеться не про приватне право взагалі, а лише про таке, яке містить елемент «міжнародного спілкування» [6, 142].

Отже, Л. Ейрліх вважав терміни «право народів» та «міжнародне право» рівнозначними. На його думку, походження цих термінів можна встановити на основі римського поняття gentium. Л. Ейрліх формулює власний погляд з приводу обґрунтування вживання слова «народ» в обох термінах. Він переконував у тому, що, по-перше, у стародавньому Римі, називаючи цю систему норм правом народів, намагалися протиставити її тому праву, яке регулює відносини «всередині» народу, по-друге, слово nation в англійській та деяких інших мовах означає «держава». Аналізуючи наукову спадщину вченого, доходимо висновку, що термін «право народів» Л. Ейрліх використовував на початках наукової діяльності, а після Другої світової війни він використовує термін «міжнародне право». Разом з тим науковець не впевнений у коректності обох термінів. Одним із варіантів на заміну терміна для позначення «сукупності правових норм, яка регулює відносини між державами» Л. Ейрліх пропонує термін «міждержавне право». Вважаємо такою, що заслуговує на належну увагу, думку Л. Ейрліха про існування систем колізійного права (приватного міжнародного права), яке складається з цивільного, кримінального, фінансового та адміністративного міжнародного права та ін., а слово «приватне» можна розглядати не з огляду на цивілістичний характер відносин, які колізійне право регламентує, а зважаючи нате, що не існує єдиного колізійного права для всіх держав, а кожна з них має своє (приватне).

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.   Ehrlich L. Wstep do nauki о stosunkach miedzynarodowych. — Krakow, 1947.

2.   Лист Фр. Международное право в систематическом изложении / под ред. В. Е. Грабаря. - Ленинград, 1926.

3.     Prawo miedzynarodowe publiczne / Pod redakcja Cezarego Berezowskiego. — Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1962. Ehrlich L. Prawo miedzynarodowe. — Warszawa, 1958. Антологія української юридичної думки / упоряд. : В. Н. Денісов, К. О. Савчук ; відп. ред. В. Н. Денісов. — К., 2004. — Т. 8. Міжнародне право.

4.     Фединяк Г. Міжнародне приватне право України : деякі актуальні теоретичні та практичні аспекти розвитку // Право України. — 2002. — № 11.

1.3. Вестфальський мир

Тридцятилітня війна, 1618-1648 – міжнародний конфлікт загальноєвропейського масштабу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих рядом національних держав Європи проти влади Священної Римської імперії, на боці якої виступили католицькі монархи Німеччини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Мирні переговори розпочинались ще до 1640 року, але просувалися повільно і часто переривалися; бойові дії при цьому тривали. Нарешті, після декількох програних імперією кампаній, конгресами було розроблено умови миру і згодом підписано Вестфальський мир, який завершив Т. В.

Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Т. в. в цілому завершила епоху релігійних конфліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.

Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи усвідомлювали, що не лише перерозподіляють території за наслідками тривалої та виснажливої війни, але закладають основи нового світового порядку, елементи якого зберігатимуться більш ніж 300 років. З їхнього погляду, все, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже більше п’яти століть; а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.

Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених «банальностей» набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави «дозріли» до такого розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:

- Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше «держава» перетворилася у «державу-націю». Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison d’etat.

- Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 року, кожна така спроба привертала увагу всього «світового співтовариства», сигналізувала про порушення силової рівноваги та спонукала інших до активних дій.

- Принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Європейські монархи усвідомили практичну можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи. Дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична практика – невід’ємним атрибутом відносин між державами.

 Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вестфальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, визнається його значення як такого, що поклав початок «впорядкованим» міжнародним відносинам, при чому впорядкованим саме на реалістичних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, вказують на те, що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. З точки зору останніх, Вестфальський договір став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.

Вестфальський мир, 1648 – завершив Тридцятилітню війну 1618-1648; підписано 24.10. в Мюнстері (Вестфалія) в формі 2 мирних договорів, підготовлених на Оснабрюкському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одного боку, та королем Швеції та союзниками, з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, та королем Франції і союзниками – з іншого.

Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які перетворювалися на світські князівства; було домовлено, що старі ганзейські міста – Вісмар, Бремен, Щтральзунд, Верден та ін. – зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція вступила в состав імперії і отримала право направляти своїх депутатів на імперські сейми. Швеції також було виплачено 5 млн. талерів на покриття військових витрат.

Оскільки територіальні поступки на користь Швеції було зроблено за рахунок Бранденбурга та Мекленбурга, останніх компенсували за рахунок секуляризованих єпископств та монастирів. Бранденбург отримав єпископства Гальберштадт, Камін, Мінден та право на приєднання архієпископства Магдебург після смерті архієпископа. Мекленбург отримав єпископство Шверин і Ратцебург, а також інші церковні території.

Франція приєднала 3 лотаринзьких єпископства – Мец, Туль та Верден – і отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли із складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання В. м. було проголошено Францію і Швецію – держави-переможниці.

В релігійній своїй частині Вестфальский мир  зрівняв в правах кальвіністів, католиків та лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію церковних земель, проведену до 1624, За німецькими князями залишилося право визначати релігійну приналежність підданих, але останнім дозволялося молитися таким чином, як вони це робили до 1624.

Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши в цілому політичну роздробленість Німеччини.

З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до 1789 року.

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафіксував нове співвідношення сил в рамках регіональної міжнародної системи. В даному випадку, це було співвідношення сил держав, які виходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала близько 30 років. Здавалося б, що ця обставина повинна була зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відносини між державами – динамічними та непередбачуваними. Натомість, закладене у договорі співвідношення прав та обов’язків виявилося достатньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змінах status quo.

Найбільшими державами-бенефіціантами Вестфальського миру стали Франція та Швеція – формально проголошені держави-переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції – здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох «офіційних» переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на колоніальну потугу. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула незалежність від Іспанії, стала «природнім» її союзником. У трикутнику Франція-Англія-Нідерланди точитиметься боротьба за та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.