Походження і розвиток терміну міжнародне право

ТЕМА:  Походження і розвиток  терміну міжнародне право

 ВСТУП

 Розділ 1. Історична ретроспектива походження терміну міжнародне право

1.1. Поняття «право народів» у римському праві

1.2. Погляди вчених на походження і значення поняття jus gentium

1.3. Вестфальский мир

 Розділ 2. Визначення терміну «міжнародне право» у різних правових школах світу

2.1. Французька школа

2.2. Голландська школа

2.3. Німецька школа

2.4. Італійська школа

2.5. Англо-американська школа

2.6. Українська школа

 Висновки

Список джерел

1.1. Поняття «право  народів» у римському праві

Jus gentium (право народів, переґринське право) — термін, що виник в Стародавньому Римі і означає правові норми по відношенню до підкорених і союзних народів. Дані правові норми були частиною римського законодавства і склалися під час вирішення спорів між римськими громадянами і іноземцями (переґрінами).

Jus gentium з'явилося в другій половині існування Республіки в Стародавньому Римі, коли він став центром всесвітньої торгівлі. З розвитком торгівлі в Римську Республіку стали прибувати торговці з різних країн, які іменувалися іноземцями (peregrini). Так як jus civile не передбачало для іноземців ніякого захисту, виникла необхідність врегулювання правових відносин як між самими іноземцями на території Риму, так і у випадку, коли однією стороною був римський громадянин, а іншою — іноземець.

Джерелами jus gentium є едикти преторів і магістратів у справах іноземців.

У порівнянні з jus civile право народів (Jus gentium) високорозвиненt, має добре розроблені юридичні конструкції.

У jus gentium з'являються нові засоби захисту: преторсmкие позови, реституція, інтердикт і введення у володіння (непозовний спосіб захисту).

У jus gentium з'являється критерій доброї совісті (bonae fidei) і справедливості (aequitas) при вирішенні питання про дійсність угоди. На відміну від jus civile, де була важлива форма угоди, в jus gentium на перше місце вийшов критерій змісту правочину. Угода могла бути визнана дійсною і з порушенням форми.

Jus gentium втратило своє значення після прийняття закону Каракалли у 212 році. За цим законом всі жителі Римської держави наділялися Римським громадянством.

В епоху рецепції римського права в Європі «jus gentium» призвів до виникнення в науці та практиці держав поняття «міжнародне право».

1.2. Погляди вчених на походження і значення поняття jus gentium

Встановлення походження терміна «міжнародне право» тісно пов´язане з актуальною проблематикою термінологічного апарату міжнародно-правової науки та впливає на розвиток юриспруденції, оскільки сприяє глибшому розкриттю сутності міжнародного публічного права та дослідженню особливостей його впливу на міжнародні відносини. Вирішення цього питання в юридичній літературі переважно зводиться до констатації факту, що термін (рос. — международное право, англ. — international law, польс. — prawo miedzynarodowe і т. д.) вживається як загальноприйнятий для дефініції правової системи, що регулює міждержавні відносини.

Проте такий стан речей не вважаємо закономірним, тому що саме встановлення походження терміна впливає на визначення предмета міжнародного права, проблеми, що досі залишається у полі зору як українських, так і іноземних вчених. Дослідник історії міжнародного права Л. Ейрліх (1889-1968), діяльність якого пов´язана з Львівським університетом, у своїх наукових працях неодноразово звертався до етимологи вислову «міжнародне право». На сьогодні наукова спадщина Л. Ейрліха залишається не тільки невідомою, але й недоступною для осіб, котрі цікавляться міжнародним правом, тому що його підручники досі не були перекладеними українською мовою. Крім Л. Ейрліха до проблеми зверталися інші дослідники, серед яких українські вчені В. Незабитовський, В. Грабар та В. Буткевич.

Починаючи свою наукову діяльність після Першої світової війни, Л. Ейрліх беззастережно вживав термін «право народів». Саме так називається («Ргато narodдw») один з його перших підручників, котрий було видано у Львові. Під правом народів він розумів сукупність норм, що є обов´язковими для держав, які належать до міждержавної спільноти. Загалом підручник Л. Ейрліха з міжнародного права мав чотири видання (1927,1932,1948,1958). Слід звернути увагу на те, що перші три називались «Право народів», і лише видання 1958 р. — «Міжнародне право». Може виникнути думка, що перед підготовкою останнього видання автор змінює свої уявлення про те, що раніше він називав правом народів. Однак якщо уважно проаналізувати зміст праць, то виявиться, що дефініції права народів, які містилися у підручниках під назвою «Право народів», повністю збігаються з дефініцією міжнародного права, викладеною у підручнику 1958 р. Очевидно, що заміна назви «право народів» на «міжнародне право», зроблена автором після Другої світової війни, не стала випадковою. У 1949 р. Л. Ейрліх видає у співавторстві з Є. Лангродом «Нарис з історії науки права народів, політичного та адміністративного права в Польщі», а у період з 1949 р. до 1958 р. Л. Ейрліх приходить до переконання використовувати термін «міжнародне право». Що спонукало вченого до такої зміни?

Напевно, пояснення такої зміни у поглядах дослідника необхідно шукати в реаліях міжнародних відносин того часу. Як відомо, після закінчення Другої світової війни міжнародна спільнота рішуче засудила будь-які збройні конфлікти та поставила чітку мету на глобальному рівні запобігти їх виникненню у майбутньому. Хоча подібні завдання ставились і перед Лігою Націй раніше, проте ця міжнародна організація не виправдала покладених на неї сподівань у зв´язку з початком Другої світової війни. Враховуючи досвід минулого та зміни на політичній карті світу, у 1945 р. було засновано Організацію Об´єднаних Націй (ООН), ще одну міжнародну організацію, що мала на меті забезпечення миру у світі. Ця подія дала поштовх зростанню ролі у міжнародних відносинах міжнародних організацій, завдяки сприянню яких розроблялись та приймались фундаментальні міжнародні угоди. Середина XX ст. знаменувала момент, коли співпраця держав почала координуватись міжнародними організаціями, а не здійснювалася безпосередньо на двосторонньому рівні.

Вживання терміна «право народів» передбачає з лінгвістичного погляду його зв´язок з правами та обов´язками народів у відносинах між собою («право, яке діє щодо народу»). Тому, звертаючись до вислову «право народів», дослідники підкреслювали як предмет регулювання саме відносини між народами, ця правова система мала відношення до народів у тому розумінні, що саме народи були її «носіями» та гарантами дотримання. У той час, як вживання терміна «міжнародне право» («право, яке діє між народами») підкреслює велику роль у міжнародних відносинах не тільки народів, але й міжнародних організацій та навіть фізичних і юридичних осіб (як доказ можемо згадати про міжнародні договори з прав людини та гуманітарне право, які регулюють не тільки відносини між державами, але й відносини з участю громадян).

До якого терміна схилялись інші представники міжнародно-правової науки? Однорідності у підходах не існувало: якщо одна частина авторів вживала термін «міжнародне право», то інша — «право народів». При цьому під «правом народів» та «міжнародним правом» розуміли аналогічні правові норми, що регулюють відносини міждержавного характеру. Доцільно акцентувати увагу на думці Л. Ейрліха про те, що відмінність між поняттями права народів та міжнародного права була характерною лише для французької доктрини, оскільки у Франції терміном «право народів» називали традиційне міжнародне право (як правило, йдеться про міжнародне звичаєве право), а «міжнародним публічним правом» — міжнародне договірне право [1, 52].

Від того часу, коли англійський філософ та юрист Дж. Бентам першим застосував термін «міжнародне право» (1780), саме цей вираз користується більшою популярністю в юриспруденції. Наприклад, фундаментальні для американської та німецької науки праці Вітона та Оппенгейма містили у назвах термін «міжнародне право» (Вітон — «Elements of International Law», Оппенгейн — international Law»). Серед вчених, що використовували термін «право народів», можна виділити Е. де Ваттеля («Право народів, або принципи природного права, що застосовуються до поведінки та справ націй та суверенів») та Й. Клюбера («Сучасне право народів»). Незважаючи на це, у передвоєнній історії міжнародного права не простежується тенденції вживання того чи іншого терміна, залежно від походження дослідника або його належності до однієї зі шкіл.

Необхідно звернути увагу на те, що дослідниками міжнародного права, котрі писали польською мовою і одним з яких був Л. Ейрліх, також використовувалися обидва терміни. Проте від середини XX ст. спостерігається практика перманентного вживання терміна «міжнародне право». Саме після Другої світової війни кафедра права народів Ягеллонського університету у Кракові, яку з 1945 р. очолював Л. Ейрліх, була перейменована у кафедру міжнародного права. Разом з тим ще у XIX ст. Ф. Ліст переконував у тому, що викорінення назви «право народів» та запровадження у правничу науку терміна «міжнародне право» відбулися значно раніше [2, 11].

Спробу пояснити, чому існує дві назви для однієї дисципліни, зробив ще один представник польської науки міжнародного права Ц. Березовскі. Пояснення походження термінів

«право народів» та «міжнародне право» Ц. Березовскі здійснює шляхом зіставлення з латиномовними відповідниками, тобто шукає відмінності між ними в особливостях римського права та латинської мови. Ц. Березовскі вважає назву «міжнародне право» відповідником терміна jus inter gentes, що дослівно перекладається як «право між народами». Цей термін вперше застосував Зьоч у XVII ст. Назву «право народів» слід пов´язувати з терміном jus gentium, з чим абсолютно погоджується більшість дослідників. Під jus gentium у Стародавньому Римі розуміли визнане римлянами міжнародне право, право іноземців (перегринів) та загальне право всіх людей [З, 5]. Як відомо, ще з XVIII ст. у науці права латинська мова втрачає своє панівне становище. Тому є підстави поставити під сумнів такий погляд.

Л. Ейрліх також зіставляє терміни «право народів» та «міжнародне право», оскільки саме вони найчастіше трапляються у правовій літературі для дефініції системи правових норм, що регламентують міжнародні відносини. Так, Л. Ейрліх досліджує іноземні мови для з´ясування відповідників цих понять. У свою чергу, «право народів» та «міжнародне право» у латинській мові — jus gentium та jus inter gentes, у французькій — droit des gens, droit international, в англійській — law of nations, international law — відповідно. Слово «народ» у цих термінах вживається з різною метою.

По-перше, вживаючи слово «народ», римські юристи протиставляли право народів римському праву як нормам права, що покликані регулювати відносини між громадянами або особами, які належать до однієї спільноти (роду). Отже, право народів — це норми, що їх встановлює природний розум між різними людьми (naturalis quaedam ratio inter omnes hominess constituit). Вплив римського права відчувався впродовж всіх етапів розвитку правової доктрини, тому не дивно, що творці нової науки права народів користувалися напрацюван-нями римських юристів.

Звертаючись до класичної доктрини міжнародного права, Л. Ейрліх знаходить підтвердження своїх припущень у працях Ф. Суареса та Г. Гроція. Ф. Суарес (1548-1617) вказував на існування права, обов´язкового для дотримання у відносинах між народами (inter), та права, яке діє в межах держави (intra). Під латинським виразом jus gentium слід розуміти саме ті правові норми, що регулюють відносини між народами та є спорідненими у різних народів. Засновник міжнародного права Г. Гроцій у своїй праці «De jure belli ac pacis» («Про право війни та миру»), на думку Л. Ейрліха, виділяє поряд із приватним правом «право, що існує між кількома народами або правителями народів».

Іншою підставою вживання слова «народ» є той факт, що на Заході це поняття (nation) часто вживалося для окреслення держави. Наприклад, Британська Співдружність держав (British Commonwealth of Nations). При цьому варто зауважити, що така особливість є характерною для англійської мови. Але ж саме англомовним був Дж. Бейтам [4, 8-9].

Л. Ейрліх не пояснює у своїх працях, у чому відмінності між термінами «право народів» та «міжнародне право». На основі його поглядів можна дійти висновку, що ці поняття є рівнозначними. Проте жоден із цих термінів не є згідно з поглядами вченого коректним.

Л. Ейрліх висуває пропозицію застосувати до цієї дисципліни дефініцію «міждержавне право», що повністю відображатиме предмет її пізнання [4, 9]. Такий підхід є частково виправданим та сприяє конкретизації. Хоча під терміном «міжнародне право», як правило, розуміють міжнародне публічне право, варто відзначити, що існування міжнародного приватного права, яке регулює міжнародні неміждержавні відносини, та їх тісний взаємозв´язок сприяють об´єднанню норм обох у систему міжнародного права.

Тому шляхом наголошення у найменуванні дисципліни на її предметі забезпечується дотримання правової коректності та визначеності, що повною мірою не досягається вживанням терміна «міжнародне право». З другого боку, зважаючи на міркування дослідників міжнародного приватного права стосовно того, що норми, які регламентують міжнародні неміждержавні відносини, належать до системи внутрішньодержавного права, такий аргумент не обґрунтовує доцільність вживання терміна «міждержавне право» з огляду на його відмінності від міжнародного приватного права.

Як один із варіантів альтернативного до «міжнародного права», враховуючи погляди Л. Ейрліха, вважаємо термін «міжнародне міждержавне право». Такий вираз можна застосовувати як синонім міжнародного публічного права. Принагідно зауважимо, що подібні міркування висловлював Ф. Ліст. Він вважав, що назва «міждержавне право» є більш прийнятною у сучасній юриспруденції, тому що не народи, а держави виступають основними суб´єктами правовідносин. Позиції як Ф. Ліста, так Л. Ейрліха можна пов´язати з ученням І. Канта, який у 1797 р. у праці «Metaphysische Anfan-gsgmnde der Rechtslehre» вживає тер-мін «право держав» [2, 11]. Варто відзначити, що саме термін «міждержавне право» одним із перших використовував професор Київського університету В. Незабитовський.

В. Незабитовський звертається до римського права з метою дослідження класичного розуміння поняття права народів та доходить висновку, що таким терміном позначали як міждержавне право (норми, що регулювали відносини між державами як політичними одиницями), так і загальнонародне право (право всіх людей). З часом зміст поняття jus gentium почав обмежуватися першим значенням, оскільки думка про загальнолюдський союз втрачає популярність, а загальнолюдські відносини «губляться та зникають у міждержавних відносинах» [5, 150].

Що стосується терміна «міждержавне право», то Л. Ейрліх вважає свою пропозицію не цілком доречною, адже вживання виразу «міждержавне право» має педантичний відтінок. Ще одним доказом, який заперечує доцільність такого нововведення, на думку дослідника, є суперечність загальноприйнятій назві. Вважаючи міжнародне право системою норм, в якій велике значення відводиться звичаям, було б недоцільно відступати від традиційних на той час уявлень про назву дисципліни.