Европейский союз

    Вступ

    Європейський  Союз (офіційна назва, скорочено - ЄС) - політичний та економічний інтеграційне об'єднання 27 країн Європи: Німеччині, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії, Швеції, Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії, Болгарії і Румунії. ЄС будується на основі Європейських співтовариств: Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії (засновані у 1957 р.). Європейське об'єднання вугілля і сталі (з нього почалося створення ЄС в 1951 р.) 23 червня 2002 р. припинило своє існування у зв'язку із закінченням Договору про його створення, укладеного на 50 років і не продовжувати сторонами, так як темпи розвитку Європейських співтовариств зробили існування ЄОВС неактуальним.

    Головні цілі Союзу та його повноваження визначені  Єдиним європейським актом (1987 р.), Маастрихтським (1992 р.), Амстердамським (1999 р.) і Ніццького (2001 р.) договорами. 29 жовтня 2004 р. в Римі пройшла церемонія підписання Конституції, для ухвалення якої буде потрібно її ратифікація всіма державами-членами  ЄС, покликана замінити Римський, Маастрихтський, Амстердамський і підписаний у договори (з додатком незначного числа додаткових протоколів). У ній зведені воєдино  пропозиції щодо нової інституційної  структури Євросоюзу та його функціонування. Тим самим будуть істотно спрощені базові юридичні документи ЄС. Створення  єдиного ринку для більш, ніж 455 мільйонів європейців забезпечує свободу  переміщення людей, товарів, послуг і капіталу. Усередині Європейського  Союзу розробляється єдина політика в таких галузях, як сільське господарство, телекомунікації, транспорт, енергетика та охорона навколишнього середовища. Для відносин із зовнішнім світом Союз розробляє зовнішню торгову  і комерційну політику і починає  грати все більш важливу роль на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки.

    Інтереси  європейців на міжнародному рівні представляються  низкою незалежних інститутів: Європейська  Комісія - виконавчий орган ЄС, що складається  з 20 членів, які призначають на 5 років  національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх  обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат

    Європейський  Парламент - збори з 626 депутатів, безпосередньо  обраних громадянами країн-членів ЄС строком на 5 років. Голова Європарламенту обирається на 2,5 року. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення  з Радою Міністрів з питань і контролюють роботу Рад ЄС та Європейської Комісії. Європарламент  проводить пленарні засідання в  Страсбурзі (Франція) та Брюсселі (Бельгія). Європейський Центральний Банк (ЄЦБ) - орган ЄС, що визначає валютну політику країн ЄС, що встановлює ключові  процентні ставки, керуючий офіційними резервами Європейської системи  Центральних Банків (ЄСЦБ), головним завданням якої є підтримка стабільності цін. ЄЦБ має право санкціонувати  емісію банкнот у межах валютного  союзу Європейський Інвестиційний  Банк (ЄІБ) - орган ЄС, заснований в 1959 р. ЄС для сприяння розвитку, інтеграції та співпраці шляхом надання інвестиційних  позик. Позички надаються під  однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою  в частині погашення заборгованості. Позички надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і  реалізації проектів, що становлять спільний інтерес. Європейський Суд - судовий  орган ЄС вищої інстанції, що регулює  розбіжності між державами-членами  ЄС, між державами-членами ЄС і  самим ЄС, між інститутами ЄС, між ЄС і фізичними або юридичними особами. Комітет регіонів - консультативний  орган Ради Міністрів і Комісії, що надає висновки з усіх питань, що зачіпають інтереси регіонів. Комітет  складається з 222 членів - представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків.

    Рада  міністрів - основний орган прийняття  рішень, який збирається на рівні міністрів  національних урядів, і його склад  змінюється в залежності від обговорюваних  питань: Рада міністрів закордонних  справ, Рада міністрів економіки  і т.д. У рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі  акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування. Рахункова палата - орган ЄС, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС та його інститутів. Економічний та соціальний Комітет - консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 222 членів, які представляють різні сфера економіки та соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків. Всі перераховані вище 27 країн об'єднують величезні території, людські і матеріальні ресурси, і не можна не оцінювати тієї ролі, яку відіграє ЄС у житті всіх європейських країн. Тому я і зацікавилася створенням, розвитком та перспективами Європейського союзу і відповідно спробую передати цю зацікавленість через цю роботу.

    У роботі я спробую проаналізувати передумови створення ЄС, розкрити зміст структури ЄС, а також  розгляну питання входження України  до ЄС, цілі та завдання інтеграції України в ЄС та етапи їх реалізації.

    . 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

    Європейський  Союз (European Union) – унікальне об’єднання країн Європи, які через створення  спільного ринку, економічного та валютного  союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають  на меті забезпечити безперервне  економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Держави Європейського Союзу (ЄС) створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в  певних сферах загальних інтересів  можуть ухвалюватись демократичним  шляхом на загальноєвропейському рівні. Таке усуспільнення суверенітетів  називають також ,,європейською інтеграцією”.

      Отже, з історії нам відомо, що  передумови для зародження ідеї  про необхідність об’єднання  Європейського континенту визріли  після Другої світової війни.

    По-перше, виникненню та розвитку цієї ідеї на той  час сприяла Холодна війна, та дуже близька присутність „іншого” - радянського блоку. Європа об'єднувалася через страх перед своїм комуністичним  сусідом, що дозволяє, наприклад, Гілберту Траушу заявити, що „Європейська Спільнота - дитя Сталіна”.

    По-друге, цьому сприяли жахливі наслідки Другої світової війни: 45 мільйонів  загиблих у самій лише Європі, повністю зруйновані економіки країн континенту, невизначеність у майбутньому . Вважається, що Друга світова війна, як і перша, виникла через суперечності між  національними державами, які через  непоступливість своїми національними  інтересами, не змогли вирішити конфлікт мирним способом. Тож необхідно було створити якусь загальноєвропейську  організацію, яка би допомогла уникнути повторення трагедії. Як сказав Карл Ясперс, Європа тоді змушена була зробити  вибір між „балканізацією” та „гельветизацією”. „Балканізація” означала сплетіння чвар та конфліктів, в  той час як „гельветизація” - це набуття спільної політичної ідентичності всупереч численності національних традицій та мов . 

    Загалом, ідеї про політичне об’єднання Європи виникали ще й перед другою світовою війною: у 1929 році міністр зовнішніх  справ Франції Аристид Бріан  запропонував створити Сполучені Штати  Європи. Цю ж ідею повторив у своїй  відомій промові, виголошеній в  університеті у Цюриху в 1946 році, Вінстон  Черчілль. Після 1945 року було зроблено багато спроб об’єднати Європу: було створено Раду Європи, Західний Європейський Союз і ОЕЄС (Організація Європейської Економічної Співпраці). Але, хоча деякі  з цих організацій і об'єднали Європу (чи принаймні її частину) формально, реальної співпраці не відбувалося. Ідея створення ,,європейської федерації  держав” не спрацювала, як і перед  другою світовою війною, насамперед через  неготовність та небажання національних еліт відмовлятися від традиційних  сфер діяльності держави на користь  наднаціональної загальноєвропейської інституції. Вони не вбачали ніякої користі в політичній співпраці, та й ідея широкого економічного об’єднання не викликала у них ніякого  ентузіазму.

    Тоді  виникла ідея, що об’єднання Європи можна розпочати з якогось  окремого сектора в економіці, з  якого співпраця перекинеться на інші галузі, потім стане співпрацею в цілій економічній площині, а в кінцевому результаті можливо  призведе до співпраці політичної (теорія spill over). Автором цієї ідеї був Жан  Моне, однак, волею історії склалося так, що нам вона відома під назвою „плану Шумана”, від імені міністра зовнішніх справ Франції Роберта  Шумана, який 9 травня 1950 року і запропонував створити Європейське Об'єднання  Вугілля і Сталі. Те, що головною метою створення цієї організації  була не просто економічна співпраця, підтверджують слова з плану  Шумана, що завдання організації –  „зробити війну між Німеччиною та Францією не просто немислимою, а фізично  неможливою”. 

    Формально датою народження Європейського  співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли 6 західноєвропейських держав – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали у Паризький договір, яким запроваджувалося Європейське об’єднання вугілля і сталі, що поклало початок економічної і політичної інтеграції Європи.  
          Перший етап (1951 – 1957 роки) - євроінтеграційні процеси отримали розвиток переважно у сфері економіки і мали вузький галузевий характер. Спроби поширити інтеграцію на сферу зовнішньої політики й оборони успіху не мали. Подальший розвиток співробітництва між країнами-членами ЄСВС призвів до усвідомлення необхідності розбудови ширшого й всеохоплюючого економічного об’єднання, а також координації зусиль у галузі мирного використання ядерної енергії. В 1957 р. ці країни підписали Римські договори. Римські договори (Treaties of Rome) - два основоположні євроінтеграційні договори, підписані в Римі 25 березня 1957 року: Договір про заснування Європейської економічної спільноти і Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії. Договори підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати “Договором про заснування Європейської Спільноти”, і коли говорять “Римський договір”, в однині, найчастіше розуміють саме його. 
          Другий етап (1958-1969 роки), перехідний – європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства. Головними досягненнями цього періоду були запровадження cпільного митного тарифу й створення Митного союзу, який став підґрунтям подальшої економічної інтеграції Співтовариства. Одночасно з утворенням митного союзу була досягнута лібералізація руху працівників, а також свобода підприємництва й надання послуг у сфері промисловості й торгівлі. Протягом цього періоду було прийнято більшість головних рішень щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, визначено принципи механізму й інструменти фінансування Спільної сільськогосподарської політики (ЄЕС).  
         У 1967 р. відбулося злиття інститутів трьох Cпівтовариств у єдину Раду міністрів і єдину Комісію, які разом із Європейським Парламентом і Судом створили спільну інституціональну систему Європейських співтовариств. У 60-ті роки розпочалися переговори про вступ у ЄС Великобританії, Данії, Ірландії, Норвегії. 
          Третій етап (1969 – 1973 роки) розвитку євроінтеграційного процесу - співтовариство, врахувавши досягнення перехідного періоду, задекларувало наміри активізувати процеси економічної, грошово-кредитної і політичної уніфікації Західної Європи і до 1980 р. трансформувати Європейські Співтовариства в Європейський Союз. Під час цього періоду відбулося перше розширення Співтовариства за рахунок вступу Великобританії, Данії, Ірландії. Однак, амбіційні плани західних європейців були перекреслені першою за післявоєнні часи економічною кризою, яка ускладнила розвиток Співтовариства і на деякий час загальмувала інтеграційні процеси.  
          Четвертий етап (1973 – 1986 роки) - співтовариство розвивалося в умовах економічної і фінансової кризи, яка супроводжувалась посиленням протекціоністських, дезінтеграційних тенденцій і сепаратних дій країн-членів. Внаслідок розширення Співтовариства ускладнилось функціонування його інститутів, досягнення консенсусу між країнами-членами. За цих умов Співтовариству довелось, у першу чергу, сконцентрувати зусилля на збереженні досягнутого рівня інтеграції, пошуках шляхів підвищення ефективності інституціональної системи. Однак, незважаючи на ускладнення, розвиток євроінтеграційних процесів не припинився, хоча й помітно загальмувався. Інтеграція поширилась на нові сфери, зокрема, соціальну й науково-дослідницьку, регіональний розвиток, розпочалось розширення Співтовариства на Південь. Країни-члени прийняли рішення про заснування Європейської ради як найвищої політичної інстанції Співтовариства, компетенція якої охоплювала б усі сфери співробітництва, а також про проведення загальних прямих виборів до Європейського Парламенту. Також в цей період 1985 року глави держав та урядів Європейського Союзу затвердили „Оду радості”( музика фіналу Дев’ятої симфонії Людвиґа ван Бетховена, написаного на вірші Фрідріха Шіллера) як гімн ЄС. Він призначений не для того, щоб замінити національні гімни держав-членів, а швидше відзначити їхні спільні цінності та їхню єдність і різноманіття. 
          П’ятий етап (1986-1992 роки) - відбувається активізація євроінтеграційних процесів. Після підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА) Співтовариство вступило у якісно новий етап розвитку, пов’язаний із завершенням формування єдиного внутрішнього ринку. ЄЄА надав імпульс інституціональному реформуванню Співтовариства в напрямку розширення повноважень комунітарних інститутів і генералізації принципу мажоритарного голосування, поширив інтеграційні процеси на нові сфери, зокрема, охорону довкілля, а також включив механізм Європейського політичного співробітництва у правову систему Співтовариства, що підвищило його роль як самостійного суб’єкта міжнародної політики. 
          Шостий етап (1992- 2000роки) - формально початок новому етапові розвитку інтеграції було покладено підписанням Маастрихтського договору в 1992 р., який заснував Європейський Союз на базі Європейських співтовариств, доповнених сферами політики й формами співробітництва, визначених у цьому Договорі.

    Сьомий  етап (з 2000 року). „В січні 2005 року у  Капітолійському палаці в Римі нарешті  завершилося підписання Європейської конституції. Церемонія відбувалася  в тому ж залі, де в 1957 році лідерами шести країн було підписано Римський договір, який поклав основу Європейського  економічного співтовариства, попередника  ЄС. Згідно з новою конституцією, майбутнім міністром закордонних  справ Євросоюзу стане Хав’єр Солана”[20]. Факт досягнення європейцями  компромісу щодо конституції має  величезне значення, адже він підтвердив життєздатність Європейського Союзу  як такого. Але головною подією цього  періоду, на мій погляд, є наступна дата: 1 травня 2004 року. Цього дня  десять країн Центральної та Східної Європи вступили в Європейський Союз, а саме: Кіпр, Мальта, Угорщина, Польша, Словаччина, Словенія, Чехія, Латвія, Литва й Естонія. „Із 1 травня почалася нова сторінка історії, котру британський прем’єр Тоні Блер патетично назвав ,,єдиним європейським домом”. Територіально ЄС виріс майже на чверть. За даними Євростату, до 380 млн. його мешканців додалося 74 млн. нових громадян, із котрих майже половину становлять поляки.

    Але головне, що Євросоюз відтепер став найбільшим за народонаселенням єдиним ринком у  світі. А за обсягами економіки поступається лише північноамериканській асоціації NAFTA, що об’єднує в зону вільної торгівлі США, Канаду, Мексику”. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРА ЄВРОПЕЙСЬКОГО  СОЮЗУ

    Інституції  Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з перспективою дедалі тіснішого об’єднання народів  Європи. Засновники Європейських товариств, на базі чого в подальшому було створено Європейський Союз, спочатку планували  віддати перевагу такій інституційній  структурі, яка мала б дві суттєві  риси:

• по-перше, вона мала відбивати склад держав-членів у законодавчому органі – виборній асамблеї, у виконавчому органі, який віддзеркалює рівновагу сил всередині цієї асамблеї, та в судовому органі, який розглядає всі спори щодо застосування права Європейських співтовариств;
• по-друге, планувалося, що всі інституції Європейських співтовариств  будуть незалежними від органів національної влади держав-членів і розміщуватимуться в одному місці на території Європейських співтовариств.

    Але на той час існували деякі твердження політичного й історичного характеру, які перешкоджали практичному втіленню цих планів. Оскільки впровадження такої широкомасштабної програми неодмінно  викликало б передання Європейським співтовариствам значної частини  суверенітету держав-членів. Крім того, держави-члени цілком втратили б  контроль за функціонуванням таких  інституцій, а також зникла б будь-яка  можливість враховувати національні  інтереси прийняття рішень Європейськими  співтовариствами.