Обов'язкоае медичне страхування

ВСТУП

Медичне страхування - складова частина системи соціального страхування. Створення позабюджетних фондів (пенсійного, зайнятості, соціального страхування, обов'язкового медичного страхування) явилося першим організаційним кроком у спробі реформування системи соціального страхування в Україні.

У результаті реформи системи соціального страхування при соціально орієнтованій ринковій економіці повинні бути досягнуті такі основні цілі:

- формування різноманітних видів соціального страхування і розгалуженої інфраструктури його, що дозволяє забезпечити застрахованим громадянам соціальні гарантії;

- побудова страхових систем з урахуванням фахових і регіональних особливостей, що забезпечують точний розрахунок фінансових засобів, достатніх для виконання зобов'язань по конкретних видах страхування;

- обов'язкова участь працюючих у внесках по більшості видів соціального страхування і підвищення їхньої відповідальності за формування умов свого життя;

- розвиток механізмів самоврядування і саморегуляції в страхових структурах.

Все перераховане вище можна віднести і до системи медичного страхування. Звичайно, відразу домогтися здійснення даних цілей дуже важко. Проте, незважаючи на всі проблеми, пов'язані з впровадженням у Україні медичного страхування, організаційно ця система уже впроваджена.

Таким чином, з'явилася страхова система охорони здоров'я, при якому засоби на охорону здоров'я формуються за рахунок відрахувань підприємств, об’єднань, організацій усіх форм власності, внесків індивідуальних підприємців.

Реформа в області охорони здоров'я є однієї з найважливіших складових проведених у Україні перетворень. При цьому серед проблем, рішення яких дозволить підвищити рівень охорони здоров'я, виділяється проблема пошуку нових позабюджетних джерел відшкодування необхідних витрат на охорону здоров'я громадян.

Довгий час єдиним джерелом фінансування охорони здоров'я в нашій країні був державний бюджет. Бюджетний метод фінансування орієнтований на можливості бюджету, а не на реальні витрати, що укладаються в цій сфері. Не випадково витрати на охорону здоров'я в 1995 році складали усього 2,4% від валового національного продукту. Залучити додаткові джерела можливо, якщо змінити самий принцип фінансування даної галузі, зокрема організувавши страхову медицину.

Перехід до страхової медицини обумовлений специфікою ринкових відносин в охороні здоров'я. Медичне страхування дозволяє людині зіставити необхідні витрати на охорону здоров'я зі станом власного здоров'я. Порівняти потреби в медичній допомозі і можливість її одержання необхідно незалежно від того, ким провадяться витрати: підприємством, профспілкою або товариством у цілому.

У світі існує 2 моделі медичного страхування: добровільне й обов'язкове.

Добровільне страхування здійснюється в основному на комерційній основі. Це страхування стало базовим елементом фінансування охорони здоров'я лише в одній країні - США, де найбільшу частку національного доходу витрачають на охорону здоров'я, але при цьому біля третини населення позбавлено можливості одержати кваліфіковану медичну допомогу у необхідному обсязі.

Обов'язкове (соціальне) страхування виникло 110 років тому в Німеччині і тепер у багатьох країнах складає основу фінансування охорони здоров'я. При обов'язковому страхуванні кожний громадянин сплачує визначену частку особистого прибутку у виді страхового внеску (або за нього це робить організація, підприємство). Незалежно від розміру цього внеску всі громадяни мають рівні права на одержання визначеного обсягу медичної допомоги, оплата якої провадиться за рахунок страхових засобів. Так реалізуються принципи обов'язкового страхування: багатий сплачує за бідного, здоровий - за хворого.

Перед системою обов’язкового медичного страхування стоять три основні задачі: забезпечення рівних можливостей одержання медичної допомоги для всіх жителів території; забезпечення фінансової усталеності; повне охоплення страхуванням населення України.

В Україні система медичного страхування розвинена дуже погано. На даний момент лише працездатні громадяни, відраховуючи внески у Фонди соціального страхування мають мінімальні гарантії на отримання медичної та соціальної допомоги в разі втрати працездатності та здоров’я. Також до системи медичного страхування входить добровільне медичне страхування.

Тому дана тема дуже актуальна, оскільки сьогодні, коли Україна поступово переходить до ринкової економіки, конче потрібно активізувати страхові відносини, що неможливо без відповідних знань з страхування. Актуальність даної проблеми зумовлює необхідність вивчення і дослідження вибраної теми.

Головною метою даного дослідження є вивчення особливостей фінансів та управління ними в системі медичного страхування.

Матеріали аналізу дозволяють визначити стратегію і тактику держави по відношення до різних моделей медичного страхування.

Теоретичною основою стали праці відомих юристів-практиків, а саме: В.Д. Задихайла, В.В. Дочинської, В.К. Пучинського, О.Д. Заруби, Н.Ю. Круглової, К.Г. Воблого, В.В. Шахова, Л.І. Рейтмана, Є.В. Коломина та інших.

Нормативною базою дослідження являється Конституція України та нормативно-правові акти, які регулюють правовідносини в сфері страхування.

У процесі написання індивідуальної роботи використовувалися порівняльно–ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно–правовий методи, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування та інші методи дослідження.

Структура індивідуальної роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОБОВ’ЯЗКОВОГО МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ

1.1                   Фінансове забезпечення закладів охорони здоров’я

Фінансове забезпечення охорони здоров’я — це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб’єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я громадян.

Підтверджує обґрунтованість такого висновку міжнародно-правова практика, за якої реалізація права на медико-санітарну допомогу неодмінно повинна передбачати як «охоронні» елементи, так і «елементи допомоги», тобто створення умов, що гарантували б цілковите медичне обслуговування та догляд у разі хвороби або нещасного випадку.

Згідно з підходом Г. Хеннеланда та Л. Рове, профілактика хвороб населення є міжнародним суспільним благом, вигідним за такими позиціями: по-перше, попередження захворюваності однієї особи спричиняє позитивний ефект не лише для неї, а й для інших індивідів, котрі могли б заразитися; по-друге, добре організована охорона здоров’я нації має глибокі економічні наслідки, пов’язані із збереженням добробуту населення й підтримкою продуктивності економічної системи [9, c. 105].

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою. Крім того, у період переходу до ринкової економіки державним і комунальним закладам охорони здоров’я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну та немедичну), аби в такий спосіб вони мали змогу залучити додаткові фінансові ресурси. У результаті набула значного поширення така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування. Останнє полягає в тому, що його здійснюють на принципах самоокупності й воно передбачає просте відтворення витрат, пов’язаних із наданням медичної допомоги.

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я є кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел, — лише додатковий фінансовий ресурс. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров’я виступає бюджетне фінансування. Саме з ним пов’язані глибокі теоретичні дослідження розподільчих процесів, організації грошових відносин з приводу використання централізованого фонду коштів держави. У процесі фінансування найповніше розкривається призначення державного бюджету, його спрямованість на виконання функцій держави, рівень корисності цих функцій для суспільства, стратегічний напрям руху суспільства та його траєкторія, відповідні тенденції й динаміка розвитку [8, c. 149].

Вітчизняна економічна енциклопедія дає таке визначення бюджетному фінансуванню: це — надане в безповоротному порядку грошове забезпечення, виділення коштів із державного бюджету на витрати, пов’язані з виконанням державних замовлень, державних програм, утримання державних організацій.

Наприклад, А. Берлач визначає бюджетне фінансування як фінансування, здійснюване за рахунок бюджетів різних рівнів у двох формах:

1) фінансування бюджетних установ, котрими є орган, установа чи організація, створені в установленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування та повністю утримувані за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

2) фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, економічно й фінансово самостійних. Ці господарюючі суб’єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони також залучають кредити комерційних банків, а в окремих, передбачених законодавством, випадках використовують бюджетні асигнування [2, c. 219].

Л. Воронова вважає, що «бюджетне фінансування — це безповоротний безвідплатний відпуск коштів з Державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ та організацій» [6, c. 335].

О. Башняк дає таке визначення: «Бюджетне фінансування — це безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів й забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій» [1, c. 148]. На думку О. Василика, бюджетне фінансування — надання юридичним особам із державного бюджету фінансових ресурсів у вигляді безповоротних безоплатних коштів та інвестицій на розвиток економіки, соціально-культурні заходи, оборону й інші громадські потреби [4, с. 331]. Науковець-фінансист С. Юрій подає таке формулювання: бюджетне фінансування — це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету [7, с.197].

Бюджетне фінансування, як інструмент механізму виконання бюджету, базується на наукових принципах, до яких, на нашу думку, належать:

а) безповоротність — безповоротне виділення бюджетних коштів відповідним розпорядникам у межах затверджених сум;

б) безплатність — відсутність плати у вигляді відсотків за виділені бюджетні призначення;

в) безстроковість — відсутність часових обмежень, у межах яких можна користуватися бюджетними коштами;

г) плановість — виділення бюджетних коштів у межах, встановлених бюджетом відповідно до обсягів видатків, затверджених у фінансових планах розпорядників коштів;

д) цільове спрямування — кошти з бюджету плануються й відпускаються на заздалегідь визначені цілі згідно з фінансовими планами;

е) поєднання різних джерел покриття витрат, пов’язаних із основною діяльністю, полягає в тому, що бюджетні кошти виділяються з урахуванням власних джерел, коштів вищих організацій, кредитних джерел і за умови їхнього найефективнішого використання;

є) фінансування з бюджету здійснюється в міру виконання планів виробничих показників і надходження доходів;

ж) ефективне, раціональне й економічне використання коштів полягає в досягненні максимального ефекту за мінімальних витрат;

з) кошти на проектування витрат виділяються лише з одного бюджету за підпорядкованістю установи, організації, за винятком фінансування загальнодержавних заходів (епідемія, ліквідація наслідків катастроф, стихійного лиха тощо);

і) фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічних нормативів залежно від сфери діяльності;

ї) контроль за використанням бюджетних коштів означає використання всіх видів, форм і методів бюджетного контролю стосовного кожного розпорядника бюджетних коштів.

Наведені принципи, на нашу думку, найповніше розкривають таке складне явище, як бюджетне фінансування, дають змогу використати його механізм у процесі виконання бюджету з найкращими результатами [8, c. 150]

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов’язане з використанням його різних форм і методів. У вітчизняній фінансовій літературі виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти.

Така форма бюджетного фінансування, як державні трансферти, цілковито відповідає вимогам бюджетного фінансування, оскільки це невідплатні й безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або виплату непогашеного боргу.

Кошторисне фінансування — найпоширеніша форма, що полягає у виділенні бюджетних коштів установам соціально-культурної сфери, оборони й управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків [8, c. 152].

На рівні бюджетних установ відбувається процес поєднання бюджетного фінансування з системою некомерційного самофінансування для виконання ними намічених завдань і функцій. Такі заклади фінансуються лише частково за рахунок коштів бюджетів, утворених у результаті перерозподілу валового внутрішнього продукту, і за джерелом походження є справді бюджетними. Кошти та доходи в матеріальній чи нематеріальній формі, отримувані бюджетним закладом завдяки самостійній фінансово-господарській діяльності, інші за своєю природою. Некомерційна діяльність бюджетних установ і організацій не має на меті отримання прибутку, і її здійснюють у загальнодержавних інтересах для залучення додаткових фінансових ресурсів [5, с. 32].