Корпоративне управління на підприємтсві

     Акціонерний капітал американських корпорацій надто розпорошений. У Великобританії і США власників типових корпорацій багато, а частка їхніх акцій мала порівняно з розмірами корпорації. Оскільки немає головного власника акцій, жодна окрема група осіб не може розраховувати на верховенство своїх інтересів або особливі права представництва.

     Американська  модель корпорації створювалася з урахуванням  ринково орієнтованої фінансової системи  на основі розвинутого ринку капіталу, широкого набору різних фінансових інструментів. Промисловий капітаї збільшувався за рахунок нових емісій акцій, тому майже немає потреби у довгостроковому  кредитуванні як засобу збільшення капіталу корпорацій. Роль банків зведено до акумулювання коштів і короткострокового  кредитування. На сьогодні у США  поширені два основні види корпорацій: у першому консолідуюче ядро —  банківський холдинг, у другому - виробничо-технологічний комплекс.

     Німецька  модель має три унікальні особливості, шо відрізняють її від інших моделей: двопалатне правління, що складається з виконавчої (чиновників корпорації) і наглядової (спостережної) (працівників/службовців компанії і акціонерів) рад; узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування, тобто статут підприємства обмежує кількість голосів, які акціонер має на зборах, що може не збігатися з кількістю акцій, власником яких він є.

     Більшість німецьких корпорацій традиційно віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, і тому капіталізація  фондового ринку незначна порівняно  з потужністю німецької економіки. Відсоток індивідуальних акціонерів низький, що відображає загальний консерватизм інвестиційної політики країни. І  не дивно, що структуру корпоративного управління зорієнтовано на збереження контактів між ключовими учасниками, тобто банками і корпораціями.

     Система певною мірою суперечлива щодо дрібних  акціонерів: з одного боку, вона дозволяє їм вносити пропозиції, а з другого - дає можливість компаніям обмежувати права акціонерів щодо голосування.

     Проте відсоток іноземних інвесторів досить значний. Цей чинник поволі впливатиме на модель, оскільки іноземні інвестори  захищають свої інтереси. Поширення  ринку капіталу також змушує німецькі корпорації змінювати свої методи.

     Корпорації  Японії - це самодостатні, універсальні багатогалузеві економічні комплекси, що мають у своїй структурі фінансові установи (банки, страхові, трастові компанії), торговельні фірми, а також виробничі підприємства з усіх галузей господарства. На сьогодні основу економіки Японії складають 6 найбільших фінансово-промислових груп: Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Daiichi Kangyo, Sanwa. Сукупний обсяг продажу цих груп-гігантів - близько 15 % ВНП країни. Сьогодні 75 % компаній, зареєстрованих на Токійській фінансовій біржі, належать одній з 6 груп. Широке використання корпораціями залучених коштів  - одна з причин японських економічних досягнень.

     осилення  процесів централізації виробництва  та капіталу компаній на національному  та міжнародному рівні, що відбувається під впливом тенденцій до глобалізації та інтернаціоналізації господарської  діяльності, призводить до того, що створення  ефективного механізму корпоративного управління набуває особливого значення для перспективного розвитку компанії.

     Встановлення  чітких взаємовідносин між окремими підрозділами фірми, розподіл між ними прав, обов’язків та відповідальності відображено в організаційній структурі, в якій реалізуються різні вимоги до удосконалення системи управління, що знаходять вираз в тих або  інших принципах управління. Організаційні  структури управління міжнародних  корпорацій відрізняються великою  різноманітністю і визначаються багатьма об’єктивними чинниками та умовами [3, с. 3].

     Проблемам корпоративного управління присвячені праці багатьох вітчизняних і  зарубіжних вчених, серед яких: А. Берле, О. Вільямс, Дж. Гілберт, Р. Каплан, Д. Нортон, І. Булєєв, Л. Довгань, Т. Дяченко, Ю. Козак, В. Ландік,  С. Якубовський та ін.

     Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) виступає автором міжнародних  стандартів корпоративного управління. За визначенням ОЕСР, корпоративне управління – це система відносин між власниками (акціонерами) і менеджментом компанії, а також іншими зацікавленими  сторонами – кредиторами, клієнтами  тощо. За допомогою корпоративного управління власники мотивують та контролюють  менеджмент, який, в свою чергу, працює на підвищення вартості компанії і  на користь власників [4, с. 18].

     Ефективність  системи корпоративного управління визначаються зовнішніми (діють в приватному секторі економіки та в сфері законодавства таринкового регулювання) та внутрішніми (фактори підприємства) факторами, які характеризують особливості функціонування корпорацій і утворюють певну модель системи корпоративного управління.

     Розбудова цивілізованих корпоративних відносин вимагає належного рівня їх регулювання. Так, протягом останніх років широкого розповсюдження у світі набули кодекси корпоративного управління, які не мають законодавчої сили і містять у собі положення рекомендаційного характеру та розраховані на добровільне застосування, проте дійсно сприяють поліпшенню практики. Кодекси корпоративного управління розробляють різні інститути: комісії з ринку цінних паперів, фондові біржі, інвестори та їх асоціації, наднаціональні організації. Загалом у цих кодексах реалізовані погляди авторів на якісне корпоративне управління.

     За  останні 12 років, з того часу, як у Великобританії набув чинності кодекс Cadbure (Cadbure Code Best Practice), з’явилося безліч кодексів корпоративного управління. Лише за чотири останніх роки їх прийняли не тільки країни „великої сімки”, окрім Японії, але й багато інших, таких як Росія, Бразилія, Нідерланди, Оман, Філіппіни, Південна Африканська Республіка, Швейцарія та Туреччина. На сьогодні кодекси корпоративного управління існують у 50 країнах [1, с. 71].

     Зарубіжна практика свідчить, що кодекси корпоративного управління дійсно працюють. Кодекс Cadbure містить 19 рекомендацій щодо структури, незалежності та відповідальності ради директорів, методів внутрішнього фінансового контролю, компенсацій членам ради директорів і топ-менеджерам. Експерти вказують на те, що використання цього кодексу призвело до помітних поліпшень в практиці британських компаній (наприклад, підвищення професіоналізму рад директорів багатьох організацій). Так, творці кодексу Cadbure намагалися допомогти компаніям удосконалити управлінську практику і підвищити рівень довіри громадськості та інвесторів до бізнесу [5, с. 1-2].

     Найпростіша схема корпоративного управління –  це система виконавчого (менеджмент) та контролюючого (рада директорів) органів. Головна мета ради директорів, яка  може складається як із власників  акцій, так із спеціалістів зі сторони, – слідкувати за діями менеджменту  та розвитком компанії, формувати  стратегію та основні принципи роботи компанії, інформувати акціонерів про  стан справ та доводити їхні рішення  до менеджменту. Раді директорів підпорядковується  генеральний директор, відповідальний за поточну діяльність компанії. В  Україні генеральний директор часто  замінюється правлінням, до складу якого входять менеджери підрозділів (фінансового, збуту, маркетингу, логістики  тощо), які підпорядковуються голові правління, тобто генеральному директору [4, с. 19]. В міжнародній практиці структура, в якій замість одного генерального директора значиться штат співробітників (правління), майже не використовується, тому що в системі корпоративного управління більш важливе значення має саме рада директорів, на яку покладені функції з’єднувальної ланки між акціонерами та менеджментом компанії.

     В 2003 р. українським законодавством були визначені важливі принципи та рекомендації щодо якісного та прозорого управління, дотримання яких має допомогти товариствам  у підвищенні їх інвестиційної привабливості  та конкурентоспроможності. Так, до головних принципів на основі яких мають розвиватися  корпоративні відносини в Україні, належать: мета товариства, права акціонерів, спостережна рада і виконавчій орган, розкриття інформації та прозорість, контроль за фінансово-господарською  діяльністю, зацікавленість особи. На жаль, законодавство Україні регулює лише обмежене коло правових питань у сфері корпоративних взаємовідносин [1, с. 72].

     Аналізуючи  рівень корпоративного управління українських  компаній, інвестори оцінюють такі критерії корпоративного управління, як: звітність по міжнародним і  національним стандартам і ступінь  розкриття інформації (звітність  не повинна фальсифікуватися, імена  власників повинні бути відомі громадськості), відносини з інвесторами (топ-менеджери  спілкуються з дрібними інвесторами, з аналітиками, розповідають про  проблеми та плани на найближчі 3 роки), права міноритарних акціонерів, стратегічні  ризики (компанія не використовує трансфертне  ціноутворення, не здійснює економічно невиправдані придбання, немає корпоративних  конфліктів з іншими компаніями) [4, с. 20].

     Майже всі кодекси корпоративного управління проголошують чотири основоположні  принципи: рівне ставлення до всіх акціонерів, чиї права мають дотримуватися; підзвітність ради директорів і менеджменту розкриття інформації і прозорість, тобто своєчасне і повне надання фінансової та іншої звітності; відповідальність за дотримання інтересів міноритарних акціонерів та інших груп інтересів, а також за неухильне дотримання духу і букви закону. Експерти у всьому світі дедалі більше сходяться на думці, що кодекси, створені на основі наведених принципів, не тільки захищають інвесторів від фальсифікацій і недбалого управління їх активами, але можуть і скоротити вартість витрат [1, с. 72].

     Таким чином, особливості корпоративного управління визначаються характером діяльності компанії, масштабом та складністю фінансово-господарської діяльності, територіальним розосередженням підрозділів  тощо. В зарубіжних країнах ефективність корпоративного управління також залежить від законодавчих та регулюючих актів, серед яких особливе місце займають кодекси корпоративного управління.

     В умовах становлення корпоративного управління на українських підприємствах  і компаніях особливо важливого  значення набуває необхідність законодавчого  встановлення вимог та принципів  корпоративного управління, дотримання яких повинно забезпечуватися державою. Українським законодавствам визначенні лише принципи корпоративного управління, які багато в чому нагадують міжнародні корпоративні стандарти ОЕСР.

     В процесі розробки та впровадження національного  кодексу корпоративного управління необхідно узагальнити світовий досвід у цій галузі для того, щоб національні принципи корпоративного управління відповідали найкращим  світовим традиціям та враховували  загальноприйняті норми корпоративного управління, а також враховували  специфічні особливості та сучасні проблеми управління компаніями в Україні. Кодекс корпоративного управління повинен стати реальним дієвим механізмом у системі забезпечення ефективного управління компаніями в Україні.

     Важливим  в цьому аспекті є також  погодження інтересів учасників  корпоративних відносин, що сприятиме  запровадженню в практику діяльності українських компаній принципів  корпоративного управління, посиленню  державного контролю за додержанням  акціонерними товариствами прав акціонерів та взаємодії з судовими органами щодо судових справ із захисту  прав інвесторів.