Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. Інженер за освітою, дослужившись до маршала, він був більше практиком, ніж теоретиком. Його, як видається не дуже надихало прагнення багатьох радянських інтелектуалів до особистої свободи, і він відповідав їм репресіями, або вигнанням (математик Леонід Плющ, видатний письменник О.Солженіцин, учений А.Сахаров). Протести, які часом висловлювались навіть західними компартіями, здається, мало його турбували. Міць партії, освячена новою конституцією 1977 р., безперервне нарощувння всіх видів збройних сил – ядерних, звичайних, наземних, повітряних, морських, – першість, надавана політекономії, ідея примату зовнішньої політики у класовій боротьбі, – все це видавалось непорушним законом. Віднині СРСР і його армія вважали представниками пролетаріту цілого світу швидше себе, ніж національні компартії.
Непохитне доктринство радянських комуністів зачіпає також інші комуністичні партії. І щодо цього СРСР зазнав певних розчарувань. Справді, його основне прагнення утвердити “пролетарський інтернаціоналізм” вимагає повної солідарності у компартії з ним, єдності доктрини і верховенства КПРС над усіма компартіями. Ці моменти забезпечені у Східній Європі, де присутня Радянська армія. А от румунська компартія, особливо югославський союз комуністів і албанська компартія заперечують таку гегемонію.
Ради намагаються підтримувати свої принципи, скликаючи всеєвропейські конференції компартій. Перша відбулась в Чехословаччині, в Карлових Варах, у квітні 1967 року. Її бойкотували албанська партія, а із західних – нідерландська, ісламська та норвежська.
В листопаді 1973 року про радянські партії (східнонімецька, болгарська, угорська), висунули ідею провести другу конференцію, яка відбулася у Берліні аж у 1976 року з 29 по 30 червня. Де було висвітлено одну основну проблему: чи буде визнано, як того бажав Брежнєв, спільну лінію і провідну роль КПРС? У такому разі численні партії, дедалі незалежні у виборі шляхів побудови соціалізму в своїх країнах, відмовилися брати участь у дебатах.
А в протилежному – КПРС мусила б поступитись таким дорогим їй принципом і в підсумковій декларації задовольнитися висловленим засудженням капіталізму та імперіалізму, що не мало б особливої цінності.
Рівновага страху, пов’язана з обопільним залякуванням гігантськими ядерними і термоядерними силами, передбачає однаковий технічний рівень цих сил. Тобто СРСР і США мусять безупинно вдосконалювати і нарощувати свої озброєння. Але такий курс коштує дедалі дороще. Чи можливо як не покласти йому край, – що потребує взаємної довіри і відсутності небезпеки з боку третьої сторони, скажімо, Китаю – то хоча б обмежити темпи цього курсу?
Дві перші угоди – одна від серпня 1963 року, коли забороняла учасникам проводити атмосферні ядерні випробування, інша від липня 1968 року про розповсюдження атомної зброї – являла собою не перший крок до розброєння, а рідше прагнення ядерних держав закрити іншим доступ до їхнього клубу.
Але суттєвий, тобто для двох наддержав, рішучий крок, хоча й невеликий, зроблено в червні 1968 року. 12 червня, відразу після того, як Асамблея ООН ухвалили резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору про нерозповсюдження, президент Джонсон запропонував СРСР переговори з припинення будівництва антиракетної мережі. 27 червня Громико, радянський міністр закордонних справ, запропонував переговори з США “про обмеження ракетних систем, як наступальних, так і оборонних”.
Організація переговорів дуже розтягнулася. Переговори розпочалися 17 листопада 1969 року в Гельсінкі у доброзичливій атмосфері. Американська назва їх – “Стратедтік Артз Лінітейшн Токс”(САЛТ). Не без труднощів переговори САЛТ –1 увінчалися успіхом.
Переговори з 1977 року просувалися нелегко. Вдалося лише поновити САЛТ-1 і дійти згоди щодо відмови від підземних ядерних випробувань навіть для невійськових потреб. Брежнєв запропонував 2 листопада 1977 року “одночасне припинення випуску ядерної зброї всіма державами”, але це вивело його б вперед, з огляду на радянську перевагу в звичайних озброєннях. До того ж , СРСР ніколи не погоджувався на контроль на своїй території.
Так наростання озброєнь зберегло свій попередній темп, а військові витрати двох наддержав досягли казкових величин.
Тема Афганістану набула актуальності в грудні 1979 року. Радянський Союз завжди виявляв жваву зацікавленість цією стратегічно для нього важливою країною, особливо після 1945 року.
В афганській компартії було дві фракції – “Халк” і “Паргам”. Проводирем фракції “Халк” (“народ”) був Таракі, син заможного селянина . Бабрак Каршань, кабульський аристократ , зв’язаний з королівською родиною, заснував газету “Паргат” (“Прапор”). Третій партійний керівник, Ашін, також був службовцем, і належав до фракції “Халк”. 27 квітня 1978 року Ашін очолив державний переворот, здійснивши його за кілька годин. 30 квітня звільнений від засудження Таракі, який став президентом республіки, Бабрак Каршим – віце-президентом, Ашін – його помічником. Відтоді Афганський режим був тісно пов’язаний з СРСР.
Основна маса не прийняла цього режиму. Повсюди виникли повстання – Уряд організував жахливу різанину. “Халк” усунув “Парчашу”. Каршама вирядили послом до Чехословаччини. Згодом Таракі, повертаючись із конференції “позаблокових” країн потрапив до пастки, влаштованої йому Ашіном. Його вбили (вересень 1979). Зворушення зростали, і радянські військові частини вступили до Афганістану. Наприкінці грудня військове втручання радянців перетворилося на справжню інтервенцію. Керівництво СРСР вирішило підтримати Каршама. Ашіна, своєю чергою, вбили.
Однак, Афганістан повстав проти нового президента Бабрака Каршама та радянського вторгнення. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 , засудила цю агресію.
Двома головними постачальниками зброї захисниками країни стали США і Китай. А Пакистан став водночас транзитним центром. Відтак, роль Пакистану в світовій політиці зросла.
Головною проблемою залишається зрозуміти мету радянського вторгнення. Зміцнити комуністичний режим непопулярний через свою атеїстичну ідеологію в середовищі, де мусульманство має глибоке коріння? Здобути можливість спорудити бази ближче до Перської затоки? Підготувати територію для можливого вторгнення чи проникнення до Іраку? Така позиція за часів Брежнєва не була б зовсім неочікуваною.
Відомо, що ця війна коштувала Радянській армії щонайменше 13000 убитих. Будучи украй пихатою людиною, Брежнєв випробовував невгамовну пристрасть до нагород, почесних титулів і звань. Він став чотири рази Героєм Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981) і Маршалом Радянського Союзу (1976). Надмірні славослів'я на його адресу були часто безглузді і смішні, породжували безліч анекдотів. Групі відомих радянських журналістів було доручено написати спогади Брежнєва («Мала земля», «Відродження», «Цілина»), покликані укріпити його політичний авторитет. Включивши мемуари генсека у всі шкільні і вузівські програми і зробивши їх обов'язковими для «позитивного обговорення» у всіх трудових колективах, партійні ідеологи добилися зовсім протилежного результату. 1
З середини 1970-х рр. здоров'я Брежнєва різко погіршилося, а до початку 1980-х рр. він був вже по суті недієздатним як політик. Його фізичну немічність, нездатність керувати країною і адекватно оцінювати ситуацію використовували в своїх інтересах під час боротьби за владу впливові члени політичного керівництва. 2
1 Арбатов Г. Затянувшееся выздоровление. Свидетельство современника.-М., 1991.- 352-380.-С.
2 Брежнев Л.И. Материалы к биографии. – М., 1991.- 22-86.-С.
Висновки
Отже, можна зробити висновок, що Радянський Союз з другої половини 60-х років по першу половину 80-х років на мою думку зазнав три проблеми глобального масштабу: Перша – це захоплення влади. Друга – це “гонка озброєння”, і третя – це війна в Афганістані, яка привела до згубних наслідків, як із однієї сторони так і з іншої.
Леонід Брежнєв (1906-1982) керував СРСР з 1964 року.
Саме він очолив змову проти Хрущова, ставши після нього “головною людиною країни”. За період перебування Брежнєва на цій посаді країна почала, як кажуть, поступово скочуватися у економічне та політичне провалля. Дуже добре цю ситуацію характеризує жарт, що виник саме у ті часи.
Питання: що робить капіталізм (тобто розвинуті країни Заходу) на краю провалля? Відповідь: Він дивиться, чим СРСР займається у низу.
У кожному жарті, як кажуть, є доля істини.
Саме так все й відбувалося - у той час, як інші країни світу швидкими темпами розвивалися, Радянський Союз все ще залишався бідним (тобто стояв, як кажуть, на місті). Тому й називають у історії цей період “застійним”.
Втім, у вищих ешелонах влади у той саме час був “розквіт комунізму” – керівники країни багатіли, як кажуть у народних казках, “не днями, а часами”. Чому ж так відбувалося?
Річ у тому, що керівництво країни відхиляло будь-які реформи, намагаючись зберегти режим, що забезпечував би їй владу, стабільність та широкі привілеї.
Темпи зростання промисловості та сільського господарства різко знизилися. Науково-технічний прогрес сповільнився.
Тому й не дивно, що за цей період країна відстала у своєму розвитку від інших країн світу, як кажуть, “на ціле життя”.
Одночасно, великі гроші витрачалися на розвиток військової промисловості (а отже, і на війну). Знову відродилися “золоті часи” комуністичної “інквізиції”.
Органи безпеки посилили боротьбу з інакомислячими – тобто людьми, що думали якось інакше – не так, як це годилося думати у такій “великій країні”.
Брежнєв особисто підтримував репресивні дії проти супротивників існуючого ладу у країні.
Втім, треба сказати, що за часи Брежнєва трохи згасла “холодна війна”.
Річ у тому, що через деякий час після “воцаріння” Брежнєва США почали менш насторожено відноситися до СРСР. Але все перекреслила розпочата Брежнєвим у 1979 році війна у Афганістані.
Брежнєв жорстко керував країнами так званої “соціалістичної співдружності”, які знаходилися під контролем СРСР.
Коли ж якась з цих країн намагалася активно проводити свою, власну, політику, він вводив туди війська.
Так відбулося, наприклад, у 1968 році з Чехословаччиною, коли там було подавлено повстання.
А у 1980 році готувалася військова інтервенція (тобто ввід військ) у Польщу. Взагалі ж, Брежнєв обожнював різноманітні нагороди та звання, якими постійно сам себе нагороджував. Так, він став чотири рази Героєм Радянського Союзу та Маршалом Радянського Союзу.
Величезне марнославство Брежнєва породило множину анекдотів.
А наприкінці “правління” він навіть прославився як “видатний літератор”.
Річ у тому, що групі відомих радянських журналістів було доручено написати мемуари (спогади) Брежнєва. Ці спогади - “Мала земля”, “Відродження” та “Цілина” - були включені у всі шкільні та вузівські програми для вивчення.
З середини 1970-х років здоров'я Брежнєва різко погіршилося, а на початок 1980-х років він вже навіть мало що розумів. У цей час країною правили найбільш впливові члени керівництва Радянського Союзу. Помер Леонід Брежнєв у 1982 році.
Список використаних джерел і літератури
Большая Советская Энциклопедия. - М.: Издательство «Советская Энциклопедия», 1971. - Т.4.
Борцу за мир, за идеалы коммунизма. Открытие бронзового бюста Героя Советского Союза, Героя Социалистического труда Л. И. Брежнева. Днепродзержинск 8 мая 1976 г. - К.: Мистецтво, 1976.
Брежнев Л. И. Воспоминания. - М.: Издательство политической литературы, 1981.
Верт Н. Історія Радянської держави. 1900-1991. - Рівне, видавнича агенція «Вертекс», 2001.
Енциклопедія Сучасної України. - К.: ВАТ «Поліграф книга», 2004. - Т. 3.
Медведев Р. А. Личность и эпоха. Политический портрет Л. И. Брежнева. - М.: Новости, 1991. Кн. 1.
Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. - К.: Либідь, 2000.
Арбатов Г. Затянувшееся выздоровление. Свидетельство современника.-
М., 1991.
История России в вопросах и ответах. Курс лекций. – Ростов-на-Дону,
1997.
Краткий биографический очерк. Л.И.Брежнев. – М., 1992.
Медведев Р. Личность и эпоха. – М., 1991.
На пороге кризиса. – М., 1990.
Чазов Е. Здоровье и власть. – М., 1992.
Історія СРСР в персонах. – К., 1994.
Семанов С.Н. Брежнев. Правитель "Золотого века",- М.: Вече, 2002.
Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. К.: “Основи”, 1995р. – с. 677-712.
Островський В.П. Історія СРСР. – К: 1991р.
Борисов Ю.С. Історія СРСР. – К: 1989р.
Комфудор Ю.Ю. Історія СРСР. – К: 1987 р.
Не новатор, не демократ, но и не экстремист. // История России в портретах. Т.2.- Смоленск, 1996.
Павлов В. Поражение. Почему захлебнулась косыгинская реформа. // Родина. 1995. №11.
Авторханов А. Технология власти. От Хрущева к Брежневу. // Вопросы
истории. 1993. № 2.
Газета. Комсомольская правда, 1960, 8 травня.
Газета. Правда, 1981, 19 грудня, 353 .
Пиріг Р. Я. Проблеми підготовки наукової біографії Михайла Грушевсь-кого // Український історичний журнал, 2005, 4 (463).
Луняк Є. М. Єдиний Генсек-українець - Леонід Ілліч Брежнєв.- Тези перших регіональних читань присвячених 100 - річчю від дня народження Л. І. Брежнєва (18-20 грудня 2006 р.). - Дніпродзержинськ.: ДДТУ, 2006.
Тепло сердечных встреч: Пребывание Генерального Секретаря ЦК КПСС, Председателя Президиума Верховного Совета СССР товарища Л. И. Брежнева в Днепропетровске и Днепродзержинске 21-22 сентября 1979 года. - Днепропетровск.: Промінь, 1979.
Леонид Ильич Брежнев. Краткий биографический очерк. - М.: Издатель-ство политической литературы, 1982.
Брежнев Л.И. Материалы к биографии. – М., 1991.
http://scepsis. ru/library/id_811. html
www.hrono.ru, www.hronos.km.ru
(http://www.museum.dp.ua/ru/dniproregion/133-dnepr/1142-brezhbiblioarticle.html?tmpl=component&print=1&page=)
http://russianparis.com/nostalgia/brezhnev.shtml - відео, аудио запис голосу та фото.
http://adventure.df.ru/project/bregnev/bregnev_v_mp3.htm - аудио запис голосу.
1