Зародження землеробства і Виникнення перших постійних поселень на території України. Трипільська культура

Зміст:

Вступ…………………………………………………………………3

1. Зародження землеробства………………………………………..4
2. Трипільська культура…………………………………………….5
3. Ямная, катакомбна культура……………………………………..8

Використана література…………………………………………....10 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

Первісні  люди, що з’явилися на Землі багато сотень тисяч років тому, спочатку вели примітивну економічну діяльність. Господарство того періоду було збиральницьким. Тогочасна людина майже не відрізнялася від тварини. І людина, і тварина  брали у природи лише те, що вона їм пропонувала. Людина пристосовувалася до природи так, як це й сьогодні роблять представники фауни.

Вважається, що приблизно 15-25 тис. років тому на Землі з’явився перший землероб —  людина здогадалася посіяти у  грунт перші зерна і зібрати  врожай. Так почалося перетворення природи людиною.

Існує гіпотеза про те, що сільськогосподарська революція (тобто перехід від  збиральницького господарства до відтворювального) розпочалася приблизно 10 тис. років  тому в регіоні, який називають "Родючий  півмісяць" {Fertile Crescent). Він охоплював  височини східного узбережжя Середземного моря, гори Таурус та Загрос і сягав  Перської затоки. Іноді до цього  регіону зараховують і долину Нілу та його дельту. Частини територій  нинішньої Туреччини, Іраку, Сірії  та Ірану належать до згаданого регіону. Він був достатньо забезпечений теплом і вологою. Пізніше тут  існували великі імперії стародавнього  світу — ассірійців, вавилонян, медесів, персів, ізраїльтян, венеціанців, турків. У Месопотамії (територія між  ріками Євфрат і Тигр) людство освоїло  вирощування багатьох важливих сільськогосподарських  культур.

Трипільська культура є одне з перших постійних поселень на території України, яка вражає за своїм розвитком. В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі. Існують різні думки щодо походження трипільської культури.

В бронзовому віці проживали племена ямної, кемі-обинської, пізньотрипільської культур, а також культури кулястих амфор на Волині і Поділлі

Мета  даної роботи полягає в ознайомленні як саме землеробство зародилося в Україні, а також розглянути перші постійні поселення які з’явилися на території України, зоокрема Трипільську культуру.

Актуальність  моєї теми полягає в тому, щоб  дослідити зародження економіки  потрібно дослідити виникнення людини, розвинення тогочасного суспільства, розвиток культури,   виникнення землеробства, зародження майнової нерівності – саме моя тема включає основи підґрунтя для вивчення економіки.  
 
 
 
 
 
 

1. Зародження  землеробства

Доба  неоліту (V- III тис. до н. є.) була ерою поширення  землеробства і тваринництва.

Значну  частину раціону жителів Східного Середземномор'я здавна становило зерно дикої пшениці, ячменю, сочевиці, вики, які у великій кількості росли у передгірних долинах Близького Сходу.   Жінки, періодично збираючи врожай диких злаків, поступово засвоїли навички догляду за полями, а пізніше почали спеціально культивувати різновиди зернових. Так в унікальних умовах Близького Сходу на основі мисливства та збиральництва постали принципово нові, відтворюючі форми економіки — землеробство і тваринництво. Це зумовило докорінні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі первісного суспільства. Зерно як основа раціону ранніх землеробів вживалося в їжу у вигляді каш, а їх приготування потребувало міцного, жаро- та водостійкого посуду. Він також був необхідний для збереження запасів зерна до нового врожаю. Цим пояснюється повсюдне поширення керамічного посуду разом з культивацією зернових культур. Землероби змушені вести осілий спосіб життя, охороняючи свої поля. В результаті різко збільшилася чисельність сім'ї та общини. Скупчення населення на великих за розміром неолітичних поселеннях призводило до погіршення санітарних умов, частих епідемій.

Продуктивність  відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумовили демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу. Щільність найдавнішої неолітичної людності порівняно з мезолітичними мисливцями та збирачами зростає в 50-100 разів: з 3-5 до 500 осіб на 100 км2. В результаті частина населення, що вже не могла прохарчуватися на своїй батьківщині, мігрувала в регіони з не чисельною мисливською людністю, але з придатними для землеробства ґрунтами. Неолітичні прибульці принесли на нові землі не лише аграрні навички, а й культурні рослини, приручених тварин, власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип.

На Близькому  Сході було кілька центрів становлення  аграрного господарства: палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський на півдні Малої Азії, у передгір'ях Загросу на схід від р. Тигр. З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру в VII тис. до н. є. стародавні мотичні землероби і тваринники розселялися переважно на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Із Загроських гір мотичні землероби розселилися на Схід в Індію (дравіди) та у Центральну Азію.

У тісному  контакті зі Східним Середземномор'ям у горах Тавру розвивався південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарства. На думку переважної більшості дослідників, землеробство і тваринництво потрапило в Європу в VII тис. до н. є. саме звідси, але для цього їх носіям довелося перетнути Егейське море, яке відокремлює Малу Азію від Європи.

Анатолійські  мотичні землероби з VII тис. до н. є. поширювалися на захід двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західне Середземномор'я та через Грецію і Подунав'я сушею в Центральну Європу та Правобережну Україну.

У VI тис. до н. є. ранньоземлеробська людність досягла  півночі Балканського півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітична спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Кереш Угорщини, Кріш Румунії, Караново Болгарії та Буго-Дністровської України. Протягом цього тисячоліття неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину. Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатської дуги до середніх течій Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго-дністровський неоліт вважається найдавнішим серед неолітичних культур України.

Про становлення  землеробства в Україні вже в  середині V—IV тис. до н. е. свідчать і специфічні знаряддя праці неолітичного часу — зернотерки, серпи, мотики тощо.

Як відомо, культурні злаки походять в основному  із зон підвищених ділянок субтропіків Південно-Західної Азії та Північно-Східної Африки, тобто звідти, де вони зустрічаються в дикому стані. Виходячи з аналізу видового складу злаків у культурах неоліту й енеоліту України, Молдови та сусідніх територій, можна твердити про два шляхи проникнення землеробства на наші землі. Один із них пролягав через Балкани й Нижнє Подунав'я (звідки землеробство перейняло населення буго-дністровської культури, в якій склад злаків був ідентичний балканському), другий — із Центральної Європи в обхід Карпат із півночі (він пов'язується з проникненням на територію України дунайських племен культури лінійно-стрічкової кераміки, в якій асортимент злаків був ширший, ніж у буго-дністровців, і включав також овес, вику, жито та ін.).

На V тис. до н. є. припадає принципово новий етап освоєння балканськими аграріями Європи. Колонізація поширилася із Середнього Подунав'я північніше на лесові плато середньої смуги Європи. Ці родючі ґрунти простягалися північніше Альп та Карпат довгою смугою від Північної Франції до України. Однак землеробське освоєння порослих лісом обширів стало можливим лише після винайдення підсічно-вогневого землеробства.

Його  суть полягала в тому, що восени ділянка  лісу розчищалася від дерев, які всохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалювалися, удобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене у такий спосіб поле засівалося. Після кількох років експлуатації воно втрачало родючість. Доводилося випалювати нову ділянку лісу і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства. 

2.Трипільська культура

Трипільська культура – це одне з перших постійних поселень на території України, яка вражає за своїм розвитком.

Трипільська культура — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н.е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі.

Існують різні думки щодо походження трипільської культури. За В.Хвойкою, наприклад, це було автохтонне населення (предки слов’ян), яке жило на території Середньої Наддніпрянщини. Чи є така думка абсолютно вірною? Адже автохтонна культура, яка існувала до трипільської, була відкрита лише у 40-50х роках ХХ століття українським археологом В.Даниленком, і лише тоді стало можливим говорити про її спорідненість з трипільською. Крім того, за П.Третьяковим, прослов'яни у IV-III тисячоліттях до н.е. існували на північніших землях. Тому, напевно, гіпотеза В.Маркевича та В.Даниленка, за якою місцеві племена дністровського варіанту буго-дністровської культури були швидко асимільовані боянськими (балкано-дунайськими) прийшлими племенами, і трипільська культура – не що інше, як синтез цих двох культур, здається більш ймовірною. Внесок до цієї теорії зробив і В.Збенович, який приєднався до думки своїх попередників, але доводив відсутність впливу буго-дністровської культури, що також цілком можливо.

Крім  такої, можна виділити ще одну гіпотезу. На думку Ф.Біляшівського, О.Спіцина  та В.Городцова, “культура проникла з півдня через Егейське та Мармурове  моря з берегів Малої Азії або  через Середземне море з Фінікії  або Єгипту, і в розмальованій  кераміці відчувається вплив Сходу”. Історик радянського часу М.Марр стверджує, що предками трипільців є пелазги, які прийшли з Північного Кавказу Чорним морем, а до того ще були “сусідами” етрусків, що мешкали на території Південного Кавказу.

За  В.Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи, тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний  з кам’яним віком, другий – з  віком мідним. Перший – період примітивності  у формах посуду, використання знарядь  праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено  землеробство, а скотарства майже  немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство, збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в  землянках чи наземних глинобитних  будинках. Для цього поселення  характерні такі поселення, як Лука-Врублевецька, Бернашівка на Дністрі, П’янишків коло Умані, Ленківці, Солончани та інші. Другий - період використання знарядь  праці і зброї з міді, менш примітивної  кераміки. Крім того, вже починають  закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча є думка, що такі відносини  виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді грали велику роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землеробства потребував великих затрат сил, що було неможливо  для жінки. Найбільш великими поселеннями  того часу були Усатове (біля сучасної Одеси) і коло Городська (Житомирська  область).

Існує також інший тип періодизації Т.Пассека, який складається з трьох  етапів: раннього, середнього і пізнього в залежності від зародження, розквіту чи занепаду цивілізації. Ця періодизація стосується трипільсько-кукутенської спільноти.

На  території Трипілля зустрічалося два  типи жител. По-перше, це землянки. Землянками називалися заглиблені житла глибиною 0.6-1.5м, які складалися з жилої частини і господарських ям. У плані ці “будівлі” нагадували напіввісімку чи вісімку. Стіни їх були пологі, дно нерівне. У кожному з таких жител знаходилось по два-три вогнища.

По-друге, це наземні глинобитні житла. Це був  великий будинок метрів у 20, що складався  з 4-5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Також було 2 камери без  печей: одна – «сіни», інша – комора для зерна.