Військове мистецтво запорозьких козаків

   Генеральний  хорунжий доглядав військові корогви та мав провід над відділом  надвірного  гетьманського війська.

Генеральний бунчучний  або бунчужний носив перед  гетьманом бунчук і товаришив  гетьманові підчас походу. Під його проводом стояли бунчукові товариші.

  У полку  була полкова старшина: полковник,полкові  - обозний, осавули, хоружий, суддя та належні до них нижчі урядовці.

  Полковник  мав подвійну функцію: адміністраційну  й військову. Він стояв на  чолі території полку, мав під  своєю рукою всі уряди, виконував  гетьманські доручення, мав нагляд  над фінансами, вів суд, одне  слово - сполучав у своєму уряді всі адміністраційні справи своєї округи. 3 військового погляду він був полководцем і організатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, старався за воєнні засоби, доглядав фортифікації, а в часі війни вів полк у похід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник, з полкової старшини, або зі знатних козаків.

Полковий обозний  управляв полковим обозом і артилєрією, а якщо за відсутності полковника командував полком. При ньому були: полковий артилерійний осавул, полковий артилерійнийписар, хоружий полкової артилерії та отамани.

  Два полкові  осавули доглядали ладу и дисципліни  в полку, мали деякі поліційні  обовязки, опікувалися полковою  музикою. Осавула заступав підосавулій.

  Полковий  хорунжий мав під своїм доглядом полковий прапор. Деколи бувало два полкових хоружих, один із них доглядав полкової “корогви”, другий — малого прапору, т. зв. значка. Під проводом хорунжого стояли значкові товариші.

  Полковий  суддя вів полковий суд, мав  свою канцелярію і урядовців.

  Полковий  писар вів  полкове  діловодство.

  Сотенні  уряди були: сотник, сотенний осавул, хорунжий і пиcap. Їx функції в сотні були аналогічні до функцій полкової старшини в полку.

  Над частиною  сотні, куренем, командував курінний отаман. Коли він мав іще й адміністраційну владу у своєму місті, тоді його звали городовим отаманом. По селах бували сільські отамани.

  На Січі  старшим над цілим військом  був кошовий й отаман, а при ньому старшинські уряди мали суддю, осавула, писаря. Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

  Булава була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Вже 1581. р. запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук булаву зі словами: “Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували”. Гетьмани діставали булави від війська і від різних володарів, що хотіли собі приєднати козаків. Так наприклад Богданові Хмельницькому король Ян Казимир прислав був булаву, висаджувану туркусами; другу булаву надіслав цар Олексій. Як виглядала булава, це бачимо з портретів гетьманів від Сагайдачного до Розумовського. На урочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках гетьманський джура.

  Бунчук це  також відзнака гетьмана. Це був  дрючок більш, ніж 3 метри завдовжки, закінчений металевим “яблуком”, зпід якого звисало кінське волосіння. Бунчук носив бунчучний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.

  Комишина, палиця  з очерету, правила також за відзнаку гетьмана в часах перед Хмельниччиною. Яків Собєський, що добре приглянувся козацькому війську під Хотином 1621. р., каже, що “гетьман замісць яких-небудь відзнак носить палицю з очерету”. В 1637. р., коли гетьман зрікався гетьманства, перед радою “поклав булаву і комишину”.

  Це була  відзнака й суддівської влади.  Коли 1638. р. провинився був полковник  Филоненко, його “скарали явно  комишиною і ланцюг на шию  заклали”.    

  Пізніше  палиця судді звалася ліска. ВXVIII _:в. палиця була відзнакою кошового на Січі. Був це простий грубий ціпок, з “обох кінців оправлений  сріблом, з тупим залізцем на кінці.

  Печать запорозького  війська була округла, спершу  меншого, пізніше більшого розміру.  Печаті Б. Хмельницького мали  у промірі 32-37 мм., одна печать Розумовського аж 87 мм. Посередині був герб: козак у кунтуші, підперезаний поясом, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рамя, права спирається о бік; по лівому боці висить шабля. Тільки на печатях Брюховецького та Ханенка козак у правій руці тримає спис. Довкола печаті йде напис. На найстарших печатях, до половини XVII ст., був напис “Копия Войска Запорозкого”; під польською владою -– “Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого”; під московською ,владою — “Печать Царского Величества Малой Росии Войска Запорозкого” (деколи в іншому порядку).

  Окремі печаті  мали деякі військові уряди,наприклад  військова канцелярія та суд. Свою печать мав теж кожний полк, а деколи й сотня.

  Запорожжя  мало свою печать, теж із козаком  на гербі, з тією різницею, що, побіч козака, стоїть спис, котрий “воїна знаменує, який сторожить”. Напис був: “Печать Славного Войска Запорозкого Низового”. Різні запорозькі паланки мали свої печаті, з різними знаками, такими, як: коні, олені, леви, птахи, шаблі, списи, стріли та ін.

                                              Корогви.

        Були три роди корогов у  козацькому війську: 1) корогва всього  війська або гетьманська, 2) корогви  полкові, 3) сотенні. Окрім цього,  були ще значки, менші короговки,  яких уживали нащодень.

  У давніших  часах козацьке військо вживало  прапори тих держав, що брали його на службу. Перший полк реєстрових козаків 1578. р. мав шовкову корогву з польським орлом. В 1594. р. запорожці були на цісарській службі й дістали австрійські прапори. Від польського короля Володислава IV запорозьке військо мало блакитну корогву з орлом - наполовину білим, наполовину червоним. Богдан Хмельницький 1649 р. дістав від Яна Казимира польський червоний прапор із білим орлом. Знову ж цар Олексій прислав гетьманові московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці, Антонія и Теодосія печерських і св. Варвари. Сирійський подорожник Павло Алейський 1654 р. оповідає, що в Богуславі, де була кватира Хмельницького, “військо мало корогву христолюбивого й хороброго гетьмана Зиновія: з чорного і жовтого шовку, у смуги, з хрестом на ратищі”.

  Дуже різнородні  були прапори різних полковників  Хмельницького. Кривоніс, казали, мав  корогву білу з червоним хрестом  і такою самою обвідкою. Полковник  Нечай мав корогву шовкову,  “щирим золотом вигаптовану черницями київськими”.

Під Гомлем 1651 р. козацькі прапори були: один червоний із білим хрестом і білою обвідкою, один червоний, три білі, два чорні, два жовто-блакитні. Під Львовом 1655 р. за Хмельницьким несли червону  корогву, й другу - з образом св. Михайла, що пробивав змія. “За цими корогвами”, писав польський міщанин, “ішли інші корогви, більш-менш 34, на них видко були герби майже всіх дальших воєводств і повітів - окрім нашого білого орла в короні”..,

  3 цих різних  згадок видно, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогов, а панувала повна довільність, і щодо барв прапорів, так і щодо знаків, що на них були. Цю справу унормували після Руїни, тоді, як уже козацька держава приняла постійніші організаційні форми. В XVIII ст. вже на всіх військових корогвах був той самий знак, а саме “національний герб”: козак із шаблею йсамопалом.

  Знак або  значок -  звалася менша корогва,  якої вживали нащодень замісць  “великої” корогви. В 1649 р.  під Збаражем один козацький відділ з’явився з таким гетьманським значком: “не державу два прапорці гусарські, один білий, другий червоний”. В 1727 р. на вибір нового гетьмана один старшина ніс   корогву, другий -значок. I в полках були значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва “значкові товариші”. 

                           Реєстрові козаки.

На Запоріжжі  доступ до  війська   мав у  теорії кожний, хто 

хотів козакувати;  проте до війська добирали здатніших. Доповнення війська звалося припис, а як справа йшла про наймане військо, то- затяг або набір. Дозвіл на це давала рада, набір проводив гетьман із полковниками, а на Січі кошовий.

 Військо було  списане в реєстер. Перші такі  переписи запорозького війська  зроблено на жадання польської  влади, що хотіла мати контролю  над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку, і так навіть полковник Скидан, під час повстання 1637 р., вів реєстр свого війська. За переписом слідкував спершу гетьман особисто, пізніше цей обовязок перейшов до генерального обозного. Ревізія реєстру, т. зв. попис, відбувалася так, що козаки ставали у військовому порядку і старшина контролювала, чи кожний вписаний у реєстр, та чи хто інший часом, не став на його місце. Коли в реєстрі була «діра», тобто число козаків було неповне, відбувався припис нових козаків. У часах, коли реєстр обіймав ледве кілька тисяч людей, до війська приймали найбільше заслужених, що вже відзначилися були в боях як охотники; перевагу мали також сини козаків, -– місце небіжчика-батька мав право в полку заняти син. Багато значило те, коли когось поручила старшина. Тим то згодом стало звичаєм, що кандидат приєднував собі дарунками впливових старшин.

Коли треба  було зменшити військо, відбувався випис. Такий випис переводив, наприклад, Богдан Хмельницький після зборівської і білоцерківськоїугоди; це викликало велике невдоволення і «випищики» легко пускалися на всяку самоволю. У XVIII ст. на Гетьманщині часто проводили основні перевірки козацького війська для військових і податкових потреб. Упорядкований реєстер називався також компутом. 

Військове мистецтво запорозького козацтва- система методів і способів організації та ведення бойових дій козацьким військом.

Формування українського козацтва і становлення його військового  мистецтва відбувалось в умовах постійної боротьби з грабіжницькими нападами татар. В основі татарської тактики  лежала велика мобільність їхніх загонів. Боротьба з таким противником, який міг з'явитись у будь-якому місці і в будь-якій кількості, вимагала від козаків достатньої мобільності і певних засобів, які б нейтралізували його кількісну перевагу. З іншого боку, козакам протистояла польська держава, яка несла в Україну поневолення, кріпацтво та денаціоналізацію. В боротьбі з польськими військами козакам треба було витримувати атаки важкої кінноти з її довгими списами і досконалим володінням холодною зброєю, протистояти артилерійському вогню й атакам піхоти. Втрата власної державності обумовила відсутність державної підтримки створенню українських збройних сил. В цих умовах козацтво явилось результатом самоорганізаційних зусиль українського народу. Це обумовило народний характер козацького війська, відкрило широкі перспективи для його розвитку, але на початковому етапі цей розвиток обмежувався можливостями окремо взятого селянського господарства.

Відсутність державних організаційних заходів не дозволяла створити не тільки кінноту, а й будь-яке військо, формування якого б потребувало об'єднаних зусиль. Тому в козацькому війську кожен сам повинен був забезпечувати себе зброєю, спорядженням, кіньми, провіантом та фуражем. Формування в Україні легкої кінноти, яка була традиційна для кочівницьких народів, теж було неможливе. Адже історично склалося, що українці були хліборобським народом. Тому до середини 17 ст. козацька піхота була основним родом війська. Прибулі на поле бою кінні козаки спішувались і вели бій у пішому порядку. Невисока скорострільність тогочасної вогнепальної зброї не дозволяла піхоті вести на відкритій місцевості успішні бої з кіннотою. Тому табір з возів став основним бойовим порядком козацької піхоти. На підступах до табору козаки копали вовчі ями та інші пастки.

Важливим фактором неприступності козацького табору був  масований і влучний вогонь із ручної вогнепальної зброї. Висока виучка й використання найбільш передових досягнень у зброярській справі (кремневих ударних замків та ладівниць із готовими набоями) дозволили козацькій піхоті досягти найбільш можливої щільності вогню. Заряджання мушкета потребувало певного часу, і щоб досягнути безперервного вогню, піхотні підрозділи вели його шеренгами по черзі. Швидкість заряджання мушкетів з гнотовими замками змушувала шикувати підрозділ озброєний такою зброєю в 10 шеренг. Озброєних мушкетами з кремневими ударними замками піхотинців шикували в 5 шеренг. Швидкість, з якою козаки стріляли з ручної вогнепальної зброї, дозволяла шикувати козацькі піхотні підрозділи у три шеренги. Це дозволяло залучити максимальну кількість стрільців для проведення залпу і зменшувало втрати від артилерійського вогню противника. Коли ж потрібно було ще більш посилити темп вогню, то стріляла лише перша шеренга, в якій збирались найвправніші стрільці. Дві інші лише заряджали для них зброю. Найбільш вразливі місця табору прикривались артилерією, що у поєднанні з влучним вогнем із ручної вогнепальної зброї робило такий табір неприступною твердинею, яку противник не міг здобути, навіть маючи багатократну кількісну перевагу.

При необхідності такий табір використовувався й  у наступі.

 Деколи, у ближчі походи, військо виступало «налегко», з малим вантажем, з самими «юками і саквами», як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів.