Військова діяльність та стратегія Богдана Хмельницького

Під Збаражем Річ Посполита  практично втратила одну з своїх  армій.

Збаразька облога по праву стоїть в одному ряду з блискучими перемогами українського полководця Богдана Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та в інших битвах. Облога польського війська, як писав академік М.Грушевський, стала свідченням "талантів Хмельницького як стратега і правителя".

На допомогу обложеним вирушив з Любліна сам король Ян Казимир. Дізнавшись 7 серпня про наближення королівської армії Хмельницький вирішив атакувати її на марші. Взявши із собою близько 40 тис українських кіннотників і 20-30 тис. татар, Хмельницький та Іслам-Гірей, вночі з 13 на 14 серпня знялися з позицій і вирушили назустріч Яну Казимиру.

Українське військо завдало  противнику одночасно удару з  фронту і з тилу. Захопивши переправи, повстанці розгромили жовнірів і  погнали їх до обозу під Зборів.

Становище польської армії було катастрофічним. Вона зазнала тяжких втрат - близько 7 тис., у тому числі понад 3 тис. убитими. У пошуках виходу із критичного становища король звернувся з листом до хана, пропонуючи розпочати переговори. Останній спішно погодився, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворення незалежної Української держави. Він добре усвідомлював, що її поява біля північних кордонів ханства покладе край найбільшому джерелу наживи - постійному пограбуванню українських земель і торгівлі ясиром. З огляду на це Іслам-Гірей у боротьбі України з Польщею вирішив проводити політику "рівноваги сил", що вела до їх взаємного виснаження й давала можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. Ця позиція кримської верхівки таїла у собі смертельну небезпеку для отримання Україною незалежності.

17 серпня воєнні дії припинилися.  Переговори хана з королем  завершилися укладенням договору, що передбачав установлення "вічної  приязні" й надання взаємної  допомоги у боротьбі проти  ворогів. Після гострих дискусій  Ян Казимир погодився на таємну статтю, в якій татарам дозволялося "вільно спустошувати край, повертаючись назад".

Згідно з укладеним 18 серпня договором  територію козацької України  складали всього три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Кількість  козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати довоєнні повинності.

24 серпня було знято облогу  польського війська під Збаражем. Воєнна кампанія завершилася.  Таким чином спроба створення  соборної незалежної держави зазнала невдачі. Потрапивши до влаштованої ханом пастки, гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.

Важливе місце у політиці гетьмана в цей період посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. Багато міст України отримали права самоврядування, інші користувалися магдебурзьким правом. Взявши до уваги ці міста й містечка, села та хутори Богдан Хмельницький запроваджував воєнне урядування козаків. Центральним правлінням стала генеральна військова канцелярія, яка складалася з гетьмана, обозного (начальника артилерії і табірного лаштунку), осавула, писаря (державного секретаря) і хорунжого (головного прапороносця). У кожному полку була своя канцелярія з полковим начальством. Це полковник, обозний, осавул, писар, суддя, хорунжий. У сотні - сотенна канцелярія, яка складалася з сотника, писаря і хорунжого. Над куренями начальствували отамани. Всі вони складали козацьку старшину, яку обирали вільними голосами і яку затверджував гетьман.

У другій половині 1650 р. укладається  угода з Портою про надання  українським купцям права вільно плавати Чорним морем, безмитної  торгівлі у портах імперії й перебування  у Стамбулі українського резидента. Влітку 1650 р. Хмельницький погодився на прийняття турецької протекції, і наприкінці року султан взяв його "під крило і протекцію неосяжної Порти". І все ж проблема нейтралізації негативних наслідків кримсько-польського договору була нерозв'язаною.

19 лютого 1651 р. цар Олексій Михайлович видав указ про скликання Земського собору, на якому повелів оголосити, що запорозький гетьман Богдан Хмельницький і козаки "бъют челом под государеву высокую руку и подданство..." Проте цього разу собор ніяких конкретних рішень не схвалив.

Тим часом саме цього дня ж і року польська армія на чолі з польським гетьманом Калиновським перейшла у наступ. У запеклому бою майже всі козаки полягли, хоча й ворог втратив до 1 тис. жовнірів. Завдяки добре організованій кальницьким полковником І.Богуном обороні вінницького монастиря (11-20 березня) наступ Калиновськового загальмувався. З підходом сюди 20 березня українських полків, надісланих Хмельницьким, польська армія розпочала відступ спочатку до Бара, а згодом до Кам'янця-Подільського.

Український гетьман переходить у наступ. Однак вичікувальна стратегія володаря Криму та його протидія проведенню українцями самостійних наступальних дій позбавили Хмельницького ініціативи й прирекли на пасивність. Це дало можливість Яну Казимиру успішно завершити мобілізацію величезної армії і привести її 19 червня під Берестечко. В цей час Кази-Гірей робить спроби схилити гетьмана до замирення з королем, а також проводить переговори з правлячими колами Польщі щодо можливості порозуміння з ханом.

Після зустрічі приблизно 20-21 червня з 30-40 тис. ордою Хмельницький подався до Берестечка, де 28 червня розпочалася жорстока битва. Її перший день скінчився невдачею для кримсько-української кінноти, яка змушена була відступати. 29 червня вона атакувала противника вже значно більшими силами. Тепер половина кінноти була українською. Польська кіннота зазнала серйозної поразки й відступила до табору. Проте хан хотів домовитися про мир і тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви.

Бездіяльність володаря Криму дала можливість королю перехопити ініціативу і розпочати наступ. Татарии, раптово, залишили поле бою, навіть не зіткнувшись з противником, крім того одночасно всією ордою, що засвідчує її готовність до цього маневру. Українська армія одразу ж потрапила у катастрофічне становище.

Хан затримав при собі Хмельницького (який прибув до нього, щоб переконати у необхідності повернутися назад) до кінця першої декади липня, що вкрай негативно позначилося на боєздатності українського війська. На чолі війська став Джеджелій, який прагнув згрупувати селянсько-козацькі сили на подальшу боротьбу з насідаючими поляками. Проте, козацьке військо зазнало поразки. Але завдяки вмілому керівництву Івана Богуна, який змінив Джеджелія, основну частину військ вдалося вивести з оточення і врятувати.

Поразки переслідували  в цей рік селянсько-козацьке військо не лише під Берестечком, а й у Литві, куди Хмельницький відправив 20-тисячний загін під начальством Небаби. Литовський гетьман Радзивілл, розгромивши Небабу, підступив до Києва, взяв його і став просуватися далі. Таким чином, небезпека загрожувала Україні з обох боків. І це добре розумів Богдан Хмельницький. Тільки що визволившись із татарського полону, він організував козаків, селян, міщан і чинив ворожим військам героїчний опір, а потім зупинив їх під Білою Церквою. Потоцький погодився на переговори.

Укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода зводила  нанівець автономію держави. Її територія  обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Ці положення угоди  викликали неабиякі хвилювання в  козацькому таборі. Козаки бажали миру лише на умовах Зборівського договору. Вони не бажали бути підлеглими, втікали на слободи, що в той час були у володінні Московської держави.

Ті ж, хто залишалися на місці, не припиняли боротьби. Поява  на початку березня 1652 р. на Лівобережжі  підрозділів польської армії  викликали тут новий спалах боротьби - Україна знову палала у вогні.

Серед радикального угруповання  старшини визріває задум про зміщення Богдана Хмельницького. Хоча задум був викритий і за рішенням ради у середині травня 1652 р. було страчено групу полковників і сотників, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни.

Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку. Тому з кінця  квітня 1652 р. він розпочав мобілізацію  козацьких полків для наступу проти ворожого війська, яке стояло табором під Батогом.

На початку другої декади травня Хмельницький вирушив у похід, заручившись при цьому підтримкою Криму, невдоволеного політикою Варшави. 1 червня авангард українсько-татарського війська під проводом гетьманського сина Тимофія розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Хмельницький. Оглянувши величезний табір поляків, він зрозумів, що у польного гетьмана Калиновського замало сил для його одночасного захисту по всьому периметру. Тому було прийнято рішення застосувати проти ворожих сил двобічний обхват і оточення. Битва закінчилася 2 червня 1652 року перемогою героїчного війська Богдана Хмельницького. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому.

Переможна битва під  Батогом викликала масове повстання  козацької України проти шляхти, і до початку липня на всій території повністю відновлюється функціонування національних органів влади. Українська держава виборола фактичну незалежність. У джерелах знаходимо згадку про карбування восени 1652 р. власної української монети. Гетьман почав думати про створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалася його влада.

Проте, з весни 1653 р. почало ускладнюватися міжнародне становище  України. Справа в тому, що Хмельницький, намагаючись прилучити Молдавію до антипольського союзу, домігся одруження сина Тиморія з донькою молдавського воєводи В.Лупу Розандою, не передбачивши при цьому негативних наслідків цієї акції. Тоді Молдавія перебувала в складі Османської імперії, яка протидіяла включенню її у сферу політичних інтересів України. Крім того українсько-молдавський союз насторожив володарів Валахії й Трансільванії, що зумовило їх зближення з Річчю Посполитою. Внаслідок нерозважливих дій Тимофія Хмельницького у Молдавії на початку червня 1653 р. розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Валахії й Трансільванії, до якої згодом приєдналася і Молдавія.

Влітку 1653 р. гетьман припускається нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої близько 18-19 серпня українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Ця помилка призвела також до погіршення відносин з Кримом і Портою.

Цією сприятливою для  себе ситуацією вирішив скористатися польський уряд. 22 серпня 1653 р. армія, очолювана Яном Казимиром вирушила у похід. Дізнавшись про це, гетьман намагався якомога швидше завершити мобілізацію козацьких полків і заручитися допомогою Криму. Лише на початку жовтня він виступив у похід. Об'єднавшись у дорозі з татарами, поперед себе направив до Сочави авангард, який незабаром повернувся назад, оскільки обложені українські загони добилися почесної капітуляції й вирушили в Україну.

Діставши звістку про  смерть Тимофія, наприкінці другої декади жовтня, Богдан Хмельницький подався до Кам'янця, щоб перехопити на марші польське військо. 21 жовтня розпочалися воєнні дії.

Хмельницький спочатку стояв табором під Шаргородом, а потім підійшов до Бара. Маючи  дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство) він вирішив відмовиться від проведення вирішальної битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. І вже на початку листопада вони опиняються майже у повному оточенні. До середини грудня становище поляків стає катастрофічним.

За таких обставин король пішов на переговори з ханом (в яких українській стороні відводилася роль статистів), і 15 грудня вони завершуються укладенням (в усній формі) Кам'янецької угоди. Щодо України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору, а лише прав і вільностей козацтва. Всі інші аспекти договору відкидалися. Тому не випадково Крим погодився на негайну окупацію козацької України польським військом, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Отже, політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: не передбачалося навіть автономії Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством ставав фатальним.

Гостро постає проблема пошуку міцної, концентрованої воєнно-політичної допомоги ззовні. У контексті цього  особливого значення набула справа українсько-московського союзу. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі поразки України.

Після рішення Переяславської ради від 18 січня 1654 р. переговори продовжуються і завершуються укладенням наприкінці березня договору. Він передбачав: збереження за Українською державою витвореної форми правління (республіканської) й устрою інституцій політичної влади (унітарного); території, суду й судочинства; армії (у 60 тис. козаків); фінансової системи; територіально-адміністративного устрою; нової моделі соціально-економічних відносин; повної незалежності у проведенні внутрішньої політики. Її суверенітет частково обмежувався: у сфері зовнішньополітичної діяльності (відносинах із Річчю Посполитою і Портою), а також зобов'язанням сплачувати певну суму данини до московської скарбниці. За своїми формально-правовими ознаками договір скоріше нагадував акт про встановлення відносин номінального васалітету чи протекції, а за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога.