Причини та передумови виникнення Запорізької Січі. Джерела та основні риси козацького права

Розташована в недосяжності для урядової влади , Запорозька Січ  навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати . Протягом 16 – 18 ст. вона набуває ознак держави : вона контролює величезну територію степової України , має свій уряд , військово – адміністративний устрій , власний суд , самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами .

Запорізька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав . Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова – фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства . Міг він при бажанні й покинути Січ . Жінок і дітей сюди не приймали , оскільки вважали , що в степу вони будуть зайвими . Відмовляючись визнати авторитет будь – якого правителя , запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями , що формувалися протягом поколінь . Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах , у яких частіше перемагала сторона , що найголосніше кричала .

На цих стихійних  зборах обирали і з такою ж  легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана чи отамана , осавулів , писаря , обозного та суддю . Кожен курінь ( це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці , що жила в курені ) обирав аналогічну групу вищих офіцерів , або старшину . В період військових походів старшина користувалася абсолютною владою , включаючи право застосування смертної кари . Але в мирний час її влада була обмеженою .

Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або  Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї  на сході . На півночі її межа проходила по річках Орелі ( на Лівобережжі ) та верхів’ях Інгулу й Інгульця ( на Правобережжі ) .

Для Січі , що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським  узбережжям , важливу роль відігравала також торгівля . Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці , між козацькою старшиною та рядовими козаками ( черню ) поступово виникли соціально – економічні відмінності та напруженість , які час від часу виливались у заворушення .

Основну частину козацького війська  становила піхота , кіннота ж була нечисленною . Військо мало гармати . Рядовий козак був озброєній рушницею ( мушкетом ) , пістолем , шаблею , ножем , списом , келепом ; використовувалися також лук і стріли . Січовики славилися як добрі гармаші , влучні стрільці , вправні рубаки .

Не відмовляючись від  походів проти Туреччини та Криму , з 80 – 90 – х років 16 ст. запорожці  почали брати активну участь у  народних повстаннях на „ волості  “ , як правило , очолюючи їх .

Зосередження значних  коштів в руках заможного козацтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового козацтва.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський  уряд намагається скасувати права  та привілеї реєстрового козацтва. У 1638 році сейм ухвалив постанову "Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої". На "вічні часи" знищувалися права реєстровців на обрання старшин та на козацьке судочинство. Реєстр встановлювався в 6000. Козакам заборонялося поселятися в містах, крім прикордонних (Черкаси, Чигирин, Корсунь). Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Військова і судова влада над реєстровцями зосереджувалася в руках комісара,, який обирався сеймом.

Реєстрові козаки мали ряд привілеїв. Вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост, якщо проживали на королівських землях. Реєстрові козаки мали право судитися в своїх судах. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю, вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували з державної скарбниці грошове жалування, сукно, порох, свинець.

Почав формуватися козацький  устрій. Козаки об'єднувались у спільноти  — громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.

Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

Таким чином , на початок 17 ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків : заможні реєстрові козаки , які пішли на службу до уряду , запорожці , що жили поза межами Речі Посполитої , та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах , вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу .

2. Джерела та  основні риси козацького права

Будь – яка людська  спільнота, як і суспільство в  цілому, потребує внутрішньої організації, відповідних правил людських взаємин, які регулюються за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд із кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Навіть у кодексі XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» звичай визнавався джерелом права. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер рицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства.

Так, в Січі зародилися норми військово – адміністративної організації козацтва, правил ведення  війн, деякі правила діяльності судових  установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах. Отже, формування козацької верстви супроводжувалося й виробленням станового права.

Ґенеза козацького права  припадає на ті давні часи, коли перебування  у небезпечних умовах степу, попри відмінності походження та характеру, змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували аналогічні явища: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Через їх повторюваність формувався звичай діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О. Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без будь –яких штучних регламентацій.

Складно простежити етапи  становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права (адже запорожці були насамперед воїнами) мали форму звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Вочевидь, це дало підставу Д. Яворницькому стверджувати, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя». Разом із тим, це положення може бути яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну  увагу приділяли військовій справі.

З формуванням козацького республіканського ладу складається  своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії  Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.

Звісно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони  втіленими  у закінчені положення і  логічні поняття.

Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні  за скоєні злочини. Найтяжчими серед  них були зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішанням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем за вбивство товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею. Таким чином громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі або ж могли внести хаос у відносини в коші. За цих умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від недотримання правопорядку.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо.

За найбільш тяжкі  злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування  живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

Незважаючи на самобутність Запорізької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на ґенезу козацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшість  прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовського статуту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права.

Продовжувало діяти  і канонічне право. Правовим збірником  православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року.

Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми  державами. В них стверджувався  стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.

Найпомітніший вплив  на формування козацького права України, безперечно, справив історичний період існування Запорізької Січі. Правничо – судові інституції, які витворилися і функціонували у цій «християнській козацькій республіці», не лише увібрали в себе тогочасні козацькі правові норми, а й взагалі стали генетичними послідовниками звичаєво – правової культури часів Київської Русі, Галицько – Волинського, Київського та інших українських князівств. З погляду історичної перспективи це мало неабияке значення, оскільки з другої половини XV ст. з остаточною ліквідацією удільних князівств на території України почали утворюватися адміністративно – судові органи тих держав, до складу яких входили українські землі (Великого князівства Литовського, Королівства Польського, з 1569 р. – Речі Посполитої, Угорщини, Молдавії). Попри те, що уряд Речі Посполитої вбачав у козаках своїх підданих, а з середини XVII ст. на Запорожжя формально поширилася влада українських гетьманів, а згодом і зверхність московського царя, в межах так званих «Вольностей» все ж були створені і функціонували своєрідні правові відносини – козацьке право, яке на загал значною мірою підпорядковувалося принципам військової демократії.

Теоретичну основу козацького судочинства в Запорізькій Січі становили віковічні традиції й  звичаї українського народу. Досить вдало  цю обставину відмічав відомий дослідник  запорозького козацтва Д. Яворницький: «В основі всієї козацької громади був звичай: згідно звичаю вони не допускали в Січ жінок, згідно звичаю чинили суд і розправу, згідно звичаю ділилися на курені і паланки, згідно звичаю збиралися у відомий час на спільні ради».

Загалом козацьке право  становило симбіоз українського звичаєвого права, елементів німецького магдебурзького ( яке потрапило в Україну через Польщу в модифікованому вигляді – хелминський та шведський варіанти) і положень литовських статутів. Слід також враховувати турецько – татарський, польський та російський впливи на певні сторони січового судочинства та систему покарань. Причому всі означені запозичення і впливи не мали чіткого джерела, оскільки козацьке право мало усний характер і не потребувало посилань на кодифіковане писемне джерело. Як правило, січовики судили «стародавнім військовим звичаєм, словесним правом, здоровим глуздом» і умисно уникали як посилання на першоджерела (відомості про які, найвірогідніше, було втрачено), так і писемної фіксації та кодифікації козацьких звичаїв.