Причини проведення великих реформ в Російській імпері

Отже, авантюра, ініційована імперськими амбіціями, панславістською маячнею та сумнозвісним російським «авось» поряд з нерозумінням об'єктивних законів розвитку суспільства і неспроможністю вищого військового керівництва, закінчилася поразкою. Але чи зробили висновки обидві сторони конфлікту? З одного боку, поразка у Кримській війні прискорила реформи в Росії, що вже давно назріли. Але це не зупинило її зазіхань щодо гегемонії на Балканах та отримання під свій контроль Босфору й Дарданелл. Навпаки! Саме тут слід шукати невичерпне джерело балканських війн, Першої та Другої світових війн й сучасної політичної нестабільності у цьому регіоні. Не було зроблено також висновку щодо проблеми оборони військово-морських баз та їх ролі у воєнних діях. Дійсно, як англійці (Сінгапур), так і росіяни (Севастополь, Порт-Артур) і далі вважали, що головним ворогом військово-морських баз є флот, і відповідно розбудовували їхню оборону, а потім, у реальній обстановці, похапцем приймали рішення, які вже не мали сенсу: вишколені сухопутні війська змушували оборонців-дилетантів до капітуляції чи просто знищували їх. Росіяни так і не зрозуміли, що флот і база повинні тісно взаємодіяти. Саме тому російське керівництво організовувало головні бази флоту у віддалених від метрополії місцях, де вони були приречені на «героїчну», але марну оборону у повній ізоляції: двічі у Порт-Артурі, а також у Ханко (Гангуті), Порккала-Уді, пізніше у Дурресі (Албанія), а згодом у Балтійську та Севастополі[2, c. 4-8].

2. Розгортання війни  та її наслідки

Франція і загалом  уся Європа вирішили за допомогою  цієї війни раз і назавжди покінчити  з гегемонією Росії в Туреччині  і ліквідувати загрозу з боку царизму для Балкан та західноєвропейських  країн. Якщо В.О.Корнилов із захопленням телеграфував у Миколаїв дружині про грандіозну перемогу над турецьким флотом, то П.С.Нахимов був пригніченим, відчував себе без вини винним, оскільки розумів, що Синопська битва призведе до великої війни18. Аналогічно розцінював цю перемогу й намісник та головнокомандуючий російськими військами на Кавказі М.С.Воронцов. Наприкінці листопада 1853 р. Микола І власноручно написав записку про війну з Туреччиною. На його думку, вона мала розпочатись у 1854 р. і проходити відповідно до умов, що складатимуться, за чотирма сценаріями:

1. Оборона проти  турків і наступ в Азії.

2. Оборона проти  турків у союзі з Францією  та Англією і наступ в Азії.

3. Наступ в  Європі і в Азії проти турків.

4. Наступ в  Європі й Азії, незважаючи на  союз турків із Францією й  Англією.

Основним театром  бойових дій Микола І вважав Кавказ і Дунайські князівства, де він  покладав великі надії на повстання  балканських слов'ян проти турецького поневолення. Цар помилився, хоча у  своїй записці побіжно згадував Крим та південні українські губернії. Він вважав, що наступ на Крим можливий лише за допомоги французьких та англійських  військ, коли їх флот увійде в Чорне  море. Наступ на Одесу, на думку царя, особливої загрози не становив. Ворожі кораблі зможуть лише піддати  місто артилерійському обстрілу, а висадити десант через особливості  морського узбережжя не зможуть. А коли Одесу захищатиме хоча б  нечисленний військовий загін, то турки  і їх союзники навіть не зроблять спроби атакувати місто. Микола І майже  вгадав хід бойових операцій під  час Кримської війни, за винятком основних військових дій на території  Кримського півострова та оборони Севастополя. Не піднялися на Балканах на збройну  боротьбу проти османського іга й слов'янські народи.

Усе так і  сталося - 22 грудня 1853 р. англо-французька ескадра увійшла в Чорне море. Через три дні англійський  пароплав "Ретрібюшен" підійшов до Севастополя і заявив командиру порту, що для уникнення війни між Росією та Англією і Францією російські кораблі не повинні виходити в море і нападати на турецькі судна. А тим часом під прикриттям французьких і англійських кораблів 5 турецьких пароплавів перекинули на Кавказ 6-тисяч-ний десант, озброєння і боєприпаси.

Деякі російські  історики стверджують, що в грудні 1853 р. Чорноморський флот міг розгромити англо-французьку ескадру, що увійшла  в Чорне море. Але Микола І не дав такого наказу (заради справедливості варто зазначити, що Росія не була тоді в стані війни ні з Англією, ні з Францією). Коли ж весною 1854 р. англо-французький флот поповнили  нові бойові судна, Російська імперія  була приречена на поразку. Незважаючи на це, 9 лютого 1854 р. вона оголосила  війну Англії та Франції, морські  сили яких знаходились у Варні.

15 березня 1854 р. Англія і Франція офіційно  оголосили війну Росії. Перший  удар вони завдали Україні. 10 квітня  союзний флот атакував Одесу,  де не було практично берегових  укріплень і дислокувалися невеликі  військові загони, оскільки місто  було завжди торговим портом. Англо-французькі кораблі піддали  Одесу бомбардуванню з досить  далекої відстані, а висадити  десант не змогли, оскільки зустріли  рішучий опір з боку солдат  і офіцерів 14-ої піхотної дивізії.  Наслідки нападу на Одесу практично  не мали ніяких у воєнному  плані результатів. Англо-французька  ескадра, постоявши майже тиждень  на рейді, попрямувала в напрямку  до Севастополя. Під час бомбардування  Одеси союзним флотом загинуло 3 і було поранено 9 осіб, пошкоджено 67 будинків[8, c. 13-18].

Найбільш героїчною  сторінкою в історії Кримської  війни була оборона Севастополя. Англо-французькі війська не наважилися на штурм міста. Вони вирішили оточити  його кільцем траншей і таким  чином наблизитися до севастопольських укріплень. Другою ефективною формою атаки  захисників Севастополя (наприкінці вересня 1854 р. їх кількість становила ЗО піхотних дивізій і 13 морських екіпажів) було бомбардування росіян із корабельних  та облогових гармат 40. Загалом за період оборони міста було здійснено 6 масових артилерійських обстрілів  Севастополя. Перший розпочався 5 жовтня 1854 р. і тривав 8 днів, коли із суші вели вогонь 120, а з моря 1340 гармат союзників, їм відповіло лише 268 російських гармат. Севастопольці втратили 1250, союзники - 868 чол.41. У перший день обстрілу був  смертельно поранений В.Корнилов і оборону Севастополя очолив П.Нахимов, який також дістав поранення. Щоб послабити натиск ворога на місто, О.Меншиков вирішив завдати удару по англійській морській базі Балаклаві з району Бахчисарая. 13 жовтня росіяни раптово напали на турків поблизу Балаклави і захопили їх. Англійська кіннота спробувала повернути втрачені позиції, але їй це зробити не вдалося. В атаку кинувся 4-й французький полк кінноти "Африканські мисливці", який придушив артилерійський вогонь росіян, втративши при цьому третину кавалеристів і 85 % коней. У бою під Балаклавою взяли участь два українські полки - Київський, яким командував уродженець Волині Халецький та Інгерманландський на чолі із полковником Бутовичем, який був нащадком козацької старшини. У ході бою унтер-офіцер К.Півенко, родом з Харківщини, врятував життя генералові Халецькому і був нагороджений георгіївським хрестом. О.Меншиков не ввів у бій війська, що стояли біля Бахчисарая, і практично ця битва не дала особливих результатів.

У Кримської  армії піднявся бойовий дух військ, і вони зберегли свої позиції на Воронцовській гряді, що дало змогу їм контролювати дорогу Балаклава - Севастополь. Головнокомандуючий російськими військами бій під Балаклавою вважав великою перемогою і вирішив продовжувати наступ на ворога. Микола І сприйняв бойові дії як успіх і вимагав від О.Меншикова серйозних битв із союзниками та перемог. Особливо це стало реальним у 20-х числах жовтня 1854 p., коли в Криму було зосереджено 90 тис. російських військ 42, які 24 жовтня розпочали наступ на Інкерман. Головного удару було завдано британцям. Бойові дії тривали цілий день. Лише, коли у бій вступила бригада французького генерала Боскета, О.Меншиков змушений був відступити. Росіяни втратили 12 тис, а союзники (переважно британці) - 3,3 тис. чол.[4, c. 34-35].

Кримська війна  увійшла в історію як війна, в  якій вперше взяли участь жінки - медичні  сестри. Першими сестрами милосердя  були дружини та сестри захисників Севастополя. Матроська сирота Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, з власної ініціативи вирушила із російськими військами  на р. Альма, де відбулася перша грандіозна битва на Кримському півострові. Там  вона надавала посильну допомогу пораненим  солдатам. Коли почалася облога Севастополя, з Петербурга сюди прибули медсестри  з Хрестовоздвиженської общини. По всій державі і, зокрема, в Україні з'явилося багато жінок, які виявили бажання поїхати у Крим для надання допомоги пораненим. 26 листопада 1854 р. київський митрополит Філарет повідомив генерал-губернатору І.І.Васильчикову про прохання послушниць Флорівського монастиря направити їх сестрами милосердя у Сімферополь. Тоді ж із Петербурга і Москви до Севастополя й Сімферополя прибула група вдів для догляду за пораненими солдатами і матросами. На початку 1855 р. із Варшави до Києва прибула група медперсоналу з проханням відправити їх на фронт. Військово-медична служба у російських військах була поставлена завдяки М.І.Пирогову на належний рівень й досить швидко. Хоча це коштувало медикам значних втрат. За неповними підрахунками, за сім місяців оборони Севастополя загинуло 300 лікарів, майже тисяча фельдшерів, кожна 4 медсестра, а кожна 2 - перехворіла на холеру, або інше тяжке інфекційне захворювання.

Трагічні уроки  й спадщина Східної (Кримської) війни  мали і зберігають донині багатоаспектний, багатоплановий характер.

І дійсно, наслідки Кримської війни варто розглядати не тільки у воєнно-стратегічній, політичній площині. Не менш важливі, а, мабуть, більш  фундаментальні і довгострокові  ці наслідки в сфері архетипічних геокультурних парадигм.

Унаслідок Східної  війни людству зо всією очевидністю  була продемонстрована небезпека переносу конфлікту політичних, економічних  інтересів у цивілізаційну і  конфесіональну площину. Як, утім, і  небезпека штучного нагнітання військово-політичної конфліктогенністі навколо міжетнічних і міжконфесійних протиріч[3, c. 44-45].

3. Причини проведення  великих реформ  в Російській імперії

У середині ХIХ  ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в  невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Поміж нечисленних  обставин, що спонукали до модернізації, основним поштовхом стала поразка  Росії у Кримській війні (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні  ресурси імперії не подолали новітню  техніку європейських держав-лідерів  Англії та Франції. Також війна засвідчила занепад господарства, кризу організації  праці, наростання соціальної напруженості. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над  розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки  держави[1, c. 7-8].

Висновки

Між Османською і Російською імперіями за 240 років  їх існування (хоча вони не завжди так  іменувалися, а насправді були за історичною термінологією саме такими) відбулося 12 війн. Наймасштабнішою з них стала Східна (Кримська) війна 1853 - 1856 pp. У ній взяли участь не лише Росія і Туреччина, а також Англія, Франція та Сардінське королівство, які були союзниками Османської імперії. Інші великі європейські держави - Австрія і Пруссія, хоча й не брали участі у бойових діях, але становили для Росії потенційну загрозу. Східна війна фактично стала своєрідним прологом світової війни. Раніше у будь-яких збройних конфліктах брали участь дві - три держави, а в Східній - більше 20 (якщо рахувати сучасні незалежні держави). Україна на той час не була самостійним суб'єктом міжнародних відносин, оскільки втратила свою автономію ще наприкінці XVIII ст. Перебуваючи в складі Російської імперії, вона взяла активну участь у Кримській війні, а самі бойові дії були найбільшими на українських землях. їх населення зробило значний внесок у забезпечення військ усім необхідним, проявило героїзм і мужність в обороні Севастополя, Одеси, в боях у Криму та на Чорному морі. Кримська війна 1853 - 1856 pp. - яскрава й водночас трагічна сторінка в історії українського народу. Тому цілком справедливо, що її 150-річчя в Україні відзначається як важлива й вікопомна історична дата.

Про цю війну  написані статті та монографії переважно  істориками тих країн, які брали  в ній участь. Праці російських авторів можна розділити на три  великі групи: дореволюційні, радянські  і сучасні. У цілому на всі дослідження  впливали ідеологічні міркування та політична ситуація, прагнення дослідників  у найкращому становищі показати свої країни напередодні та в ході війни. До оформлення військово-політичного  блоку Антанти на початку XX ст. між  Англією, Францією та Росією, що стало  фактично примиренням держав-учасників  Кримської війни 1853 - 1856 pp. (за винятком Туреччини), у російській літературі в розв'язанні війни та в усіх бідах звинувачували Велику Британію. Росія та Франція уклали між собою союз ще у 1891 - 1893 pp., тому висвітлювали свої взаємини тоді більш ліберально1. В роки Першої світової війни 1914- 1918 pp. країни Антанти воювали проти Німеччини, Австро-Угорщини та їх союзників, і згадувати про Кримську війну було недоречно. У радянський час, орієнтуючись на оцінку класиками марксизму-ленінізму Кримської війни, яка показала "гнилість і безсилля" та відсталість кріпосної Росії, історики написали не дуже багато праць, схожих за сюжетом. Зарубіжні автори висвітлювали ті події повніше. Наприкінці XIX - на початку XX ст. побачили світ праці, в яких дослідники спростовують застарілі історичні міфи та штампи про Кримську війну, пропонують нові висновки й судження, інколи в багатьох відношеннях сенсаційні. На жаль, і в найновіших дослідженнях, присвячених цій війні, участь у ній України залишається не висвітленою.

Список  використаної літератури

1. Волковинський В. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна //Історія України. - 2004. - № 45. - C. 1-8
2. Волковинський В. Східна Кримська війна 1853-1856 рр. і Україна //Історія України. - 2004. - № 46. - C. 4-9.
3. Волковинський В.М. Східна (Кримська) війна 1853-1856рр. і Україна (до 150-річчя Східної (Кримської) війни) //Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - C. 26-46. - Бібліогр.: 91 назв.
4. Єремєєв І. Витоки кримської війни //Військо України. - 2003. - № 11-12. - C. 34-35
5. Лобачев В. Раздумья о Крымской войне: 1854-1855 годов //Наука и религия. - 2004. - № 9. - C. 24-27
6. Маркітан Л.П. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. та увічнення пам"яті її героїв у фотокінодокументах //Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - C. 121-135.
7. Семена М. Всі війни завершуються миром: 150-річний ювілей Кримської війни //Україна і світ сьогодні. - 2004. - 18-24 вересня. - C. 7
8. Яковенко Н. Кримська війна //Історія України. - 2007. - № 45. - C. 13-20