Причини проведення великих реформ в Російській імпері

План:

Вступ.

1. Причини та  початок Кримської війни.

2. Розгортання  війни та її наслідки.

3. Причини проведення  великих реформ в Російській  імперії.

Висновки.

Список використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

Кримська війна 1853 — 1856 pp., одна з перших коаліційних війн проти Російської імперії, у якій брали участь такі великі держави, як Англія, Франція та Туреччина (Оттоманська Порта), мала своє підґрунтя. На початку 20-х років XIX ст. Греція розпочала боротьбу проти Оттоманської Порти за свою незалежність. Політична нестабільність на Балканах супроводжувалася повстаннями боснійців та чорногорців і, як наслідок, репресіями з боку військ турецького султана. Загострилося й релігійне питання: християнські держави висунули вимоги щодо Святих місць.

Кримська війна 1853 - 1856 pp. відзначалася величезними втратами з обох сторін. Причиною цього було не лише застосування нової зброї - нарізних гвинтівок та штуцерів, більш потужних снарядів і навіть ракет, а й епідемії інфекційних хвороб, суворий клімат, відсутність у росіян на початковому етапі війни будь-якої медичної допомоги пораненим. У Севастополі розміщувався госпіталь на 1,5 тис. ліжок, а у Сімферополі - лікарня, яка могла прийняти невелику кількість (500 чол.) поранених і хворих. А їх були тисячі. Поранених почали вивозити із Криму в південноукраїнські міста і села. Для цього створювалися спеціальні "транспортні поїзди", які формувалися більш як із 100 підвід. Для перевезення поранених українські селяни віддавали своїх коней і волів, а потім розбирали привезених солдат по хатах. На Херсонщині та Миколаївщині у кожному селянському помешканні знаходилося від 10 до ЗО солдат. У Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Генічеську та інших містах Південної України розташовувалися шпиталі і лазарети, які були переповнені пораненими і хворими. У Миколаєві, приміром, розмістили 7000 ополченців у приміщеннях канатного заводу, де навіть за перебільшеними санітарними нормами могло знаходитися лише 3000 чол.

Кримська війна 1853-1856 рр. стала етапною подією в  історії Європи ХIХ ст. Ці війна  докорінно змінила розстановку  політичних сил в Європі. Поразка  Росії перешкодила посиленню  її впливу на Балканах, разом з тим  забезпечення суверенітету Оттоманської імперії сприяло посиленню впливу цієї держави в регіоні та водночас загострило російсько-турецькі протиріччя.

Кримська війна  стала помітною подією і розвитку військової справи як науки. Своєрідність бойових дій в даній військовій компанії полягала в надзвичайній територіальній віддаленості воюючих сторін (понад 4000 км). Кримська війна показала неефективність тодішньої військової інфраструктури Англії і Франції для такого роду операцій, сприяла виробітку заходів  для її удосконалення, а також  теоретичному розробленню питань ведення  бойових дій на віддалених територіях, виробітку заходів щодо покращення військово-тилового забезпечення в  подібних операціях.

Отже, актуальність теми визначається великим впливом, що справила Кримська війна на політичний і військовий розвиток Європи ХIХ  ст. Дослідження цієї теми є актуальним, бо допомагає зрозуміти ті механізми, які лежали в основі подальших подій ХIХ ст. (зокрема й загострення російсько-турецьких протиріч і російсько-турецької війни 1877-1878 рр.). Також дослідження теми являє інтерес з точки зору військової історії; досвід Кримської війни визначив для європейських країн загальні напрямки вдосконалення військової інфраструктури армії, сприяв розробці теоретичних положень концепції бойових дій у територіально віддалених регіонах, що залишається актуальною і в наші дні.

1. Причини та початок  Кримської війни

Після офіційного визнання прав французького уряду у  Палестині Франція зажадала від  Порти надання грецьким православним монахам, що знаходилися під протегуванням  російського царя, певних пільг. Водночас французький уряд запропонував Миколі І розпочати переговори відносно палестинських храмів. Але російському  монархові цього було замало: його заполонили ідеї панславізму. 10 лютого 1853 р. Микола І відправив до Константинополя  князя Меншикова з таємним  дорученням поставити султанові  ультиматум, суть якого зводилася  до вимоги майже беззастережного  підкорення російському протекторатові. Водночас російська армія почала розгортати свої сили вздовж прикордонної річки Прут. Були проведені також  рішучі заходи, спрямовані на посилення  бойової готовності Чорноморського флоту. У цей час Микола І робить Англії дивну пропозицію. У розмові  з послом Гамільтоном Сеймуром він натякнув на те, що загибель Оттоманської імперії не за горами, і запропонував домовитися щодо розподілу спадщини. Микола І вважав, що якщо Англія підтримає його пропозицію, то він рішуче покінчить з Оттоманською імперією. Навіть якщо цього не станеться, то принаймні вона не буде йому заважати. Проте Англія відмовилася від пропозиції російського царя.

Приводом для  війни Росії й Туреччини став конфлікт між православним і католицьким  духівництвом за право володіти "святими  місцями" - ключем від Віфлеємської печери, ремонтувати купол храму  Гроба Господнього та ін., які  знаходились у Палестині, що була підпорядкована Османській імперії. Православних підтримувала Росія, а католиків  – пів-Європи на чолі із Францією. Наполеон III, будучи президентом Французької республіки, 2 грудня 1851 р. здійснив державний переворот і рівно через рік за допомогою плебісциту проголосив Францію Другою імперією, а себе - наступником Наполеона Бонапарта. Нового імператора масово підтримали католики, і Наполеон III, дякуючи їм за це, наполегливо відстоював їх права на Гроб Господній. Завзято боровся за цю досить незначну для середини XIX ст. релігійну акцію Наполеон III ще з однієї причини. Микола І доручив міністру закордонних справ К.В.Нессельроде надіслати вітальну телеграму Луї Наполеону. Але підстаркуватий сановник переплутав текст, у результаті чого вийшло, що Микола І не визнав Наполеона III французьким імператором і зробив це в образливій формі. Тому Наполеон III рішуче пішов на конфронтацію з Росією на Близькому Сході, щоб потішити ображене самолюбство. До того ж Микола І в очах європейців, починаючи від революціонерів і до лібералів, був утіленням реакційної та агресивної політики (варто згадати придушення революції і національно-визвольних рухів в Угорщині, Польщі, Дунайських князівствах і т. д.). Тому будь-які акції проти Російської імперії з боку європейських держав у 40 - 50-х роках XIX ст. викликали радість і підтримку "освіченої публіки" - від лібералів до соціалістів[5, c. 24-26].

Микола І та його оточення не розуміли цього і  продовжували свою агресивну зовнішню політику, не звертаючи ніякої уваги  на ті зміни, що відбувалися на міжнародній  арені. Російський імператор і його уряд відвертого ворога вбачали в  Османській імперії та ще, можливо, у Франції, але вірити в це цар  і його найвищі сановники не хотіли. Англію, Австрію, Пруссію й інші держави  за будь-яких обставин вважали нейтральними. Росія не знала у XIX ст. військових поразок, і царизм був упевнений  у своїй могутності й непереможності.

Князь Меншиков прибув до Константинополя наприкінці лютого 1853 р., щоб офіційно обговорити справу Чорногорії та Святих місць. Від  імені Миколи І він конфіденційно  запропонував султанові Абдул-Меджиду тривалий союз за умови, що той визнає російського царя законним заступником православної церкви у Оттоманській імперії. Слід зазначити, що керівники цієї церкви користувалися широкими світськими правами у Туреччині й панували над мільйонами підданих султана, що, у разі виконання Абдул-Меджидом цієї вимоги, було б рівнозначно зреченню прав суверенного монарха.

У цей час  до Константинополя прибувають французький  та англійський посли, які отримали від своїх урядів настанову діяти  у згоді з урядом султана, але  не виявляти своєї обізнаності щодо дійсного стану справ (Англії та Франції  стало відомо про справжні наміри Миколи І]. Шляхом задоволення офіційних  вимог Росії щодо Чорногорії та Святих місць вдалося усунути всі  правдоподібні приводи для розриву  відносин між Росією та Туреччиною, і Меншикову залишалося або поїхати, або відкрито поставити Росію  у становище підпалювача війни. Микола І наказує князю відкрити карти й оголосити ультиматум султанові. 5 травня Меншиков висунув  у досить зневажливій формі ультиматум урядові Туреччини і зажадав  від Порти у п'ятиденний строк  підписати угоду, яка б гарантувала  православній церкві у Туреччині  не тільки релігійну свободу, а й  світські привілеї.

Отримавши відповідні гарантії від Англії та Франції, турецький  уряд дав князю негативну відповідь. Той зірвав переговори й 21 травня залишив  Константинополь. Довідавшись про  від'їзд Меншикова, міністр закордонних  справ Росії Нессельроде відправив від імені царя новий ультиматум Туреччині, де зазначалося, що якщо через вісім днів не буде позитивної відповіді, Росія введе свої війська у Молдавське та Валахське князівства.

На цю акцію  Англія та Франція від — реагували  миттєво, відправивши свої ескадри  у Дарданелли, а султан на доказ  своїх добрих намірів щодо християнських  підданих проголосив 6 червня маніфест, яким гарантував релігійні свободи  у Оттоманській імперії. Це активізувало діяльність козацьких громад Туреччини. їхній ватажок поляк Михайло  Чайковський, знаючи добре козацьку вдачу та ставлення козаків до Росії, вирішив розпочати формування (за згодою султана) армії козаків-емігрантів («султанських козаків») для боротьби з Росією. У разі війни, якщо б  турки завоювали Україну, Чайковський  планував організувати гетьманський уряд (себе він бачив гетьманом України), сформувати українську армію і на її чолі вирушити на визволення Польщі. Султан призначив його головним командиром козаків Оттоманської імперії й  присвоїв військовий титул «Міріміран-паша», який надавали українським гетьманам, що перебували на турецькій службі (свого часу такий титул мав гетьман Петро Дорошенко).

4 липня російські  війська зайняли Молдавію та  Валахію, а 24 липня у Відні  було скликано конференцію великих  держав з метою попередження  війни, причому Туреччині радили  не проголошувати війну, а лише  заявити протест. Росія відмовилася  взяти участь у конференції,  але не заперечувала проти  переговорів відносно проекту  ноти примирення. Зазначений проект  був готовий 1 серпня,проте цю  декларацію можна було трактувати  по-різному. Микола І її прийняв,  але султан (за згодою з англійським  та французьким послами) висунув  ряд зауважень, що мали на  меті не допустити втручання  російського царя у відносини  султана та його підданих, а  також перегляду Кучук-Кайнарджийського та інших договорів. Реакція Миколи І була фактично оголошенням війни, і уряди Англії та Франції дали наприкінці вересня наказ своїм ескадрам пройти Дарданелли й стати на захист Константинополя[6, c. 123-125].

Та це не налякало російського царя. Він був упевнений, що Туреччина через тяжке фінансове  становище не зможе утримувати свої збройні сили більше ніж півроку  і навесні принижено попросить  миру. Тому він і не розпочав одразу ж військові дії проти Туреччини, натомість повідомивши Європу, що хоча й приймає війну, оскільки її проголошено, проте, щоб довести  прозорість своїх намірів і поміркованість політики, обмежиться суто обороною.

Західні країни сприйняли це як шанс уникнути війни  й запросили Росію на Віденську  конференцію, щоб примирити її з  Портою. Нессельроде прибув 5 грудня до Відня й підписав декларацію, яка проголошувала основні умови європейської рівноваги: цілісність Отаманської імперії та суверенність правління султана. Але саме тоді надійшли відомості, що турецька армія повернула Малу Валахію й відрізала російську армію від Сербії, яка намагалася викликати заворушення у турецькому тилу. Причому козацький легіон Чайковського взяв участь у бойових діях: козаки здобули Бухарест, де Чайковського було призначено губернатором, захопили комунікації на річці Прут, допомогли туркам відвоювати наддунайські території. Турецькі війська захопили російський форт Св. Миколи на Чорному морі.

Розгніваний цар  наказав атакувати узбережжя  Туреччини, і 12 грудня у Синопі ескадра під командуванням адмірала Нахімова вщент розгромила турецький флот. У відповідь Англія та Франція заявили, що їхній об'єднаний флот увійде в Чорне море. Фактично це було оголошенням коаліційної вій-ни. 21 лютого 1854 р. російський уряд повідомив про те, що Росія перебуває у стані війни з Англією та Францією.

Російський флот був морально й фізично застарілий. Армія була озброєна крем'яними гладкоствольними рушницями, не кращим був і рівень підготовки вищої командної ланки. Саме це й призвело до того, що, незважаючи на хоробрість, винахідливість і самовідданість російської армії та флоту, Кримська війна була програна. Фатальною помилкою славетних адміралів Нахімова та Корнілова була відсутність у них чіткого поняття взаємозалежності флоту і бази. Крім того, вони не розуміли, що існує альтернатива лінійним «баталіям» флотів: блискавичні атаки швидкісних фрегатів та корветів, розосереджених у невеличких портах, на повільні транспортні судна. Саме цим і пояснюється те, що союзні війська без перешкод висадили експедиційний корпус поблизу Євпаторії і почали успішно просуватися на південь Криму.

Чорноморський флот, який би міг успішно діяти  проти численних транспортних суден  ворога, що постачали у Крим війська, вантажі, продовольство (а без цього  неможливі були будь-які активні  дії експедиційного корпусу союзників, а сам десант був би приречений на знищення), був затоплений у Севастополі.