Походження назви “Русь” і “Україна”

 
Реферат на тему Походження назви “Русь” і “Україна”

Походження назв Русь, руський остаточно не з'ясоване. З цього приводу вже понад  двісті років ведеться жвава дискусія й існує широка наукова література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами на цю проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву  Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім  споконвічно місцевим і його коріння  шукають на Середній Наддніпрянщині. Однак дослідження етимології слова  Русь має суто наукове значення. Для становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього  етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в  науковій літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ. русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в  середині І тис. н. е. існувало окреме східнослов'янське плем'я русів. Але  це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме плем'я, мали б уже досить високу матеріальну  культуру, яка не могла б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так  званих русів археологи досі не виявили. Про таке плем'я нічого не сказано  і в «Повісті минулих літ», яка  перераховує всі основні східнослов'янські племена та їхні союзи.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення  в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція  якого невідома. Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині цей етнонім  мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього реґіону. Тут течуть річки  Рось з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росавку, а  також Росавиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину Россю  називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 р. сказано: «У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто  пустошити по Росі в Чернігівській  волості» («Літопис Руський», с. 343). Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. — це одне з іраномовних сармато-аланських  племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний  союз. Назва роси — руси у своїй  основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що назва Русь — «от реки глаголемая Рось» (Полн. собр. русск. летоп., т. II, СПб, 1843, с. 236). У процесі слов'янізації місцевого іраномовного населення  етнонім рос (рус, русь) разом з  іншими мовними елементами був сприйнятий слов'янами.

Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус  засвідчене і в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає  термін руси, у візантійських —  роси, у західноєвропейських —  руси (але іноді й рос, роси), a в  давньоруській писемності переважають  назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється  й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Який термін давніший — рось чи русь — і досі не встановлено. Одні фахівці вважають давнішим русь (M. Тихомиров), інші —  рось (Б. Рибаков), але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають  перших століть нашої ери.

Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські  вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен — полян  у трикутнику між Дніпром, Ірпенем та Россю (літописець відзначає: «поляне, яко нынЪ зовомая русь»). На час утворення давньоруської держави (очевидно, протягом VIII—IX ст.) назва Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше — на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських  джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава  разом з приєднаними до неї  землями неслов'янських племен і  народів.

Подвійне розуміння  назви Русь було поширене не тільки серед східних слов'ян, але й  за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора X ст. Костянтина Багрянородного йдеться  про «далеку Русь» і протиставлювану  їй «близьку Русь» у первісному, найдавнішому значенні цього терміна  — як східнослов'янські землі над  Дніпром.

Отже, Руссю споконвічно  називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у «Слові про Ігорів похід» засвідчений  також етнонім русичі. Але він  трапляється лише в цьому творі  як авторський неологізм, «своєрідна формула  високого стилю староруського поета»46 і ніколи практично більше не вживався.

Етнічне визначення руський у розумінні «український»  безперервно зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 р. навіть використовується термін «руська нація» (Natio Ruthenica). Тогочасні  джерела переконливо засвідчують, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. У часи Козаччини для українців  також природною і звичною  була стара назва їхнього краю — Русь, а їх самих — русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України  вживала назву «Русь». Особливо стійкою  ця назва виявилася в західному  реґіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник руський (тобто «український») ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: «Головна руська рада» —  перша українська політична організація  в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 р., просвітнє товариство «Галицько-руська матиця», «Собор руських  учених» (1848 р.), «Руська трійця» (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), чотиритомна «Історія літератури руської» (тобто української) О. Огоновського та ін.

З етнонімами русь, руський пов'язана і самоназва  русин, русини, ким називали (а подекуди й досі називають) себе прикарпатські  й закарпатські українці. Цю ж назву  зберігає корінне українське населення  Словаччини, Польщі, Югославії, Румунії, на відміну від емігрантів-українців.

Таким чином, етноніми русь, руський, русинський — давні  й органічні для українців  найменування. Але через несприятливі політичні обставини й відсутність  української державності після  розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-Волинського князівства термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території. Його присвоїли  собі наші північно-східні сусіди —  росіяни.

Коли ж і  як це сталося?

Час, причини, етапи  і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у  формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в  монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є. Наконечного «Украдене ім'я: Чому русини стали українцями» (Львів, 1998, 162 с., тираж 700 прим.). З цієї праці  довідуємося, що присвоєння Московією  давнього імені України — Русь відбулося в XIV—XV ст. і було зумовлене  насамперед великодержавницькими амбіціями  московських царів. Проте істотну  роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та його церковна адміністрація.

Як відомо, після  офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром  християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація церкви та розбудова її ієрархії. Руська православна  церква підлягала владі константинопольського  патріарха — глави всіх православних християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами, за незначними винятками, і в переважній більшості  єпископами були тільки греки). Глава  руської православної церкви дістав титул «митрополита Київського і  всія Русі», який зберігся в Україні  аж до нашого часу. Київському митрополитові  підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у свою чергу, — священики  та ченці (монахи). Сама ж церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Таким чином, крім етнічного й  політичного, термін Русь набув ще й  церковного значення.

З розширенням  адміністративних меж первісної  Русі й утворенням Київської імперії  церковна юрисдикція київського митрополита  поширювалася на всі новоприєднані  території. Маючи сильну церковну владу  й міцні позиції в суспільстві, київські митрополити часто дозволяли  собі не в усьому коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення  візантійських патріархів. Через  це, коли на Заліссі утворилося й  зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православ'я, правителі  цих князівств здобули в константинопольських церковних ієрархів особливу прихильність і симпатію.

Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції  православної церкви на тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх переконався, що на суздальсько-московських  територіях візантійське православ'я  має найміцнішу опору, а київський  митрополит там буде слухнянішим. Так  виникла ідея перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб «провчити» Київ за його часту  опозицію до Візантії.

У 1299 р. за наказом  вселенського патріарха київський  митрополит Максим, за походженням  грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього  прихильно поставився і золотоординський хан.

Переселившись на Залісся, київські митрополити і  там називалися «руськими». Одні з  них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі»47.

Управління руською  православною церквою з боку візантійських  духівників відбувалося у формі  жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха  та руських митрополитів. З перенесенням резиденції київського митрополита  до Володимира-на-Клязьмі в цареградської  церковної адміністрації виникла  потреба розрізняти власне Русь (тобто  територію тодішніх Київського і  Галицько-Волинського князівств) та її колишні колонії — Залісся  і Новгород. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим («огреченим») населенням. У зв'язку з цим треба було термінологічно розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали Mікра Геллас («Мала Греція»), а розкидані по морських узбережжях колонії — Мегале Геллас («Велика Греція»). Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель.

На Синоді константинопольського  патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське  князівства Мікра Росія («Мала Росія», тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія («Велика Росія», що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена»). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських  слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні  Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

Отже, терміни  Росія (Россия), Малоросія, Великоросія  та всі похідні від них слова  сформувалися в церковних канцеляріях  вселенського патріарха.

Спочатку і  титул «всія Русі», і назви  Мала Росія та Велика Росія вживалися  лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і  суспільних відносин протягом X—XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова  чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова  або Переяслава, це сприймалося, що він «їде на Русь». Таким чином, на території майбутньої Московщини під  поняттям «Русь» розуміли сучасну територію  України. Новгородщина, Залісся та деякі  інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися  «руськими землями», але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Після відокремлення  Залісся від Руської держави, коли воно було завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її західний улус, назви Русь, руський  побутували переважно серед церковних  книжників, для яких синонімом до поняття «православна церква» була назва «руська церква». Однак  трохи згодом, коли Московське князівство, виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського, набуло значної економічної могутності й політичної ваги, об'єднало навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції. Вірнопідданий  васал і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський  князь Іван Калита, який за їхнім  наказом воював проти Твері, Пскова та Смоленська, за виняткові заслуги  перед Золотою Ордою дістав від  її хана (царя) Узбека титул великого князя «всія Русі» (1328 р.). Проте  цілком зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг по ширюватися на всю Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала «руська» (тобто православна) церква, а територія  Русько-Литовської держави монголо-татарам  була непідвладна, отже, й для влади  новоспеченого князя «всія Русі»  недосяжна. За таких умов титул «всія  Русі» призначався лише для домашнього вжитку й означав «головний татарський васал», «головний татарський збирач податків на Заліссі». Цей високий  титул з таким обмеженим значенням  тоді не прищепився, і про нього  швидко забули.

Зовсім інший  зміст у першій половині XIV ст. мав  титул «усієї Русі» в Галицько-Волинській державі. Цей титул разом з  королівською короною дістав від  папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного ареалу. Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями «Руської землі» або «всієї Руської землі», а на печатках був відображений титул «короля Русі» (Rex Russiae). Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі етнографічні землі русинів, у літописі називається «самодержавцем усієї Русі».