М.С. Грушевский

    Але спроби Грушевського порозумітися з  Тимчасовим урядом, або якось дійти  згоди, успіху не мали. Під його керівництвом Центральна Рада закликає до проведення Українського національного конгресу, який відбувся 17 квітня 1917 р., на що реакція російських лідерів була негативною. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з`їзді представників різних народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні.  Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з`їзду наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали й делегати Робітничого з`їзду. Усе це спричинило до того, що Центральна Рада почала вважати себе не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-свідомих українців, а парламентом України..

    12 жовтня 1917 року відбувся  ІІІ Всеукраїнський військовий з`їзд, на якому М. С. Грушевський у своєму виступі вперше заговорив про можливість створення Української народної республіки, закликав усіх приєднатися до Центральної Ради. 9 листопада Центральна Рада приймає підготовлений Грушевським третій «Універсал», яким була задекларована республіка, визначалась територія держави, була установлена дата виборів та скликання «Установчих зборів». Проголошення Української народної республіки стало певним підсумком діяльності М. С. Грушевського.

    29 квітня 1918 року на останньому засіданні Центральної Ради М. С. Грушевського обирають президентом. Парадокс в тому, що Президент Української народної республіки  М. С. Грушевський фактично не вступив на посаду президента і ніколи ним не був. Після гетьманського перевороту політик короткий період часу переховується в Києві, потім емігрує. Увесь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його побачили 22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого війська Директорії, яка постала замість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свого перебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директорії опозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки. Опинившись під загрозою арешту, М. Грушевський їде закордон. Протягом п`яти років (1919 – 1924 рр.) Грушевський намагався врятувати партію українських есерів, налагодити наукову роботу, займатися громадською діяльністю на користь Батьківщини. Отже, можна стверджувати, що його вплив на Центральну Раду був надзвичайно великий, майже абсолютний. Як і багато інших визначних особистостей, голова Центральної Ради встиг залишити свої мемуари за 1917 рік, у яких досить ретельно занотував хід революційних подій, давав їм оцінки і досить розлогі роздуми з приводу пережитого. М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним із вирішальних чинників якої була історична пам`ять. І він, не покладаючи рук працював над тим, щоб випускати нові й нові книги, брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першої ваги.

    У 1917 році політик випустив книгу «З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови». У грудні того ж року друкувалася збірка «З старого й нового. Статті, промови, замітки», невдовзі мала вийти книга «Під хмарою стоячою. З українського життя». Тоді ж автор готував до друку ще дві книги: перша – «З історії українознавства і національного усвідомлення (Українознавство ΧΙΧ ст.. Українська історіографія і М. Костомаров, В. Костомаров, В. Антонович й ін.»); друга – «Розвідки й причини до української історії». Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, які були видрукувані в попередні роки і ще перебували в книжкових сховищах. Нарешті, М. Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати «як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки».

      Нині важко сказати, чому голова Центральної Ради в автобіографічному листі до канадських українців, надрукованому в квітні 1920 р. в тижневику «Голос України», так применшує свою політичну вагу в подіях 1917 р. Де б він не виступав – в Раді, на різних представницьких зборах, на з`їздах, на мітингах – його сприймали як найвпливовішого українського діяча. Під час появи на людях (на трибуні, наприклад) та після виголошення промов йому незмінно влаштовували гучні овації. І, очевидно, найбільшою мірою визначали його неперевершений авторитет не так його колишня слава, вміння по професорські «тримати» в напрузі будь-яку аудиторію, чи імпозантність вигляду, скільки адекватна реакція на поточні події, втілення у виступах, публікаціях, вчинках інтересів широкого українського загалу.

    М. Грушевський і Радянська Україна.

    Радянська доба, тобто час повернення в Україну в березні 1924 р. й до смерті 1934 р., – маловідомий період життя Михайла Сергійовича Грушевського. 28 грудня 1928 року Мала президія ВУЦВК задовольнила клопотання М. С. Грушевського про в`їзд до УСРР і уже 24 березня 1924 р. Михайло Сергійович зробив доповідь у Спільному зібранні ВУАН, розповів про свої найближчі плани.

      Радянське десятиліття М. С. Грушевського можна умовно поділити на 2 частини. Перша – творче піднесення (діяльність з створення журналу «Україна», «Наукового збірника» та інших; займається вивченням наукового спадку Н. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова; обирається академіком АН СРСР). Другий період – часи політичного гоніння вченого (сумнівна справа «Українського націоналістичного центру» на чолі з М. С. Грушевським). Підозри і доноси переслідували його всі десять років після повернення з еміграції. Перший донос про те, що він створив в Історичній секції ВУАН «ворожу політичну організацію» об`єднавши навколо себе «активних хлопців від української контрреволюції», з`явився вже в січні 1927 р. У 1929 рік – рік, коли його обирають академіком Всесоюзної Академії наук – з`явилися нові доноси про його керівництво якоюсь підпільною організацією, а наприкінці наступного, 1930 р., в одному з аналітичних документів ДПУ, складеному на підставі зведень інформаторів, можна було прочитати: «Фактично він скептично ставиться до всіх починань партії та влади, висловлюючи сумнів у правдивості процесу Промпартії. Також скептично ставиться до марксистської методології, залишаючись переконаним еклектиком, а в політичних своїх поглядах націоналістом-народником… Зрозуміло, не можна не оцінити значення Грушевського і в цей момент як організаційного центру.»

    Свого часу Михайло Сергійович розгорнув широку організаційно-наукову роботу з метою, щоб принагідно перетворити її в організаційно-політичну. Вся його діяльність та поведінка говорять за те, що Грушевський не склав зброї, що під його науковою діяльністю ховається політична робота.

    В 1931 р. вчений покидає Київ, переїжджає в Москву. де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Його здоров`я було підірвано, він майже осліп, але свою наукову роботу не припиняє. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений, незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати, готується до видавництва останнього тому «Історії України – Русі». Восени 1934 р. дружина історика Марія Сильвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська, де перебував Грушевський, щоб трохи підлікувати чоловіка. Під час перебування в санаторії для вчених Михайло Сергійович раптово помер.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Висновки

    Михайлу Сергійовичу Грушевському по праву належить одне з центральних місць в інтелектуальному середовищі України ΧΙΧ – першій третині ΧΧ століть. Це надзвичайний вчений, політичний діяч, особистість яскрава та багатоманітна. Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фольклористиці, археографії й соціології. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним націоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

    Невтомний вчений, публікатор, Голова Центральної  Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям. Найбільше гострих дискусій розгорталося і по сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці «Історія України - Русі». Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок). Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав. Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

    Звертаючись сьогодні до історичної постаті і  драматичної долі Михайла Сергійовича  Грушевського видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Ї 
 

    Література

1. Бойко О. Д, Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2005.
2. Орест Субтельний, Україна: історія / Пер. З англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчинського. – 3-тє вид. перероб. І доп. - К.: Либідь, 1993.
3. Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття (1924-1934).- К., 1993.
4. Сторінки історії України: ΧΧ століття. Посібник для вчителя / За ред. С. В. Тульчинського; Упоряд.: В. П. Шевчук, А. А. Чуб,

Н. А. Дегтярьова, - К.: Освіта, 1992.

5. Страницы истории Украины: Часть 1. Учебное пособие, материалы к лекциям и семинарам, Барвенко В. Г., Барвенко Е. И., Гордеев 1992.
6. Український історичний журнал С. Г. Архипенко, Л.О. Корнієнко, В. І. Новицький, С. О. Носова, М. В. Озерова, - К. Наукова думка 1996.