М.С. Грушевский

    План

    Вступ  3

1. Наукова та дослідницька діяльність Михайла Сергійовича

Грушевського 6

1. дитинство, гімназичні роки, наукові пошуки студентського періоду;
2. професорство у Львівському університеті,
3. співпраця в Науковому товаристві ім. Шевченка з І. Франком;
4. революція 1905 року в Росії, Грушевський та «Українське наукове товариство».

2. М. Грушевський – політичний діяч, перший Президент

Української народної республіки 10

1. один із засновників демократичної партії Галичини;
2. арешт, заслання та повернення в Україну;
3. Лютнева революція 1917 р. в житті вченого;
4. політична діяльність на чолі Центральної Ради;
5. Останнє засідання Центральної Ради 29 квітня 1918 року.

3. Видатний науковець, вчений, політик і Радянська Україна   14

1. два періоди Радянського десятиліття М. С. Грушевського ;
2. постійні підозри і доноси протягом останнього десятиліття;
3. останні роки життя.

Висновки   16 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    У кожного народу є свої історичні  постаті першої величини, яких не в  змозі прикрити пил віків, як і  не можуть зламати їх кайдани можновладців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому ґрунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського - невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.

    Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана  Франка, хоч і в заідеологізованій  ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і  згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні.

    Життю та діяльності Михайла Грушевського - видатного українського вченого, громадсько-політичного і державного діяча – присвячена велика і різноманітна наукова, публіцистична, епістолярна література. За масштабами, жанрами, тематичною спрямованістю цей комплекс досліджень є цілком самостійною галуззю наукових знань – грушевськознавством. Умовно воно може бути поділене на три частини, які суттєво різняться між собою методологічними підходами до оцінки наукової і громадської діяльності Грушевського: радянське, зарубіжне і сучасне вітчизняне.

    Література першої групи належить в основному представникам марксистської історіографії, офіційних наукових установ, партійним та державним діячам.У другій половині 20-х років публічні оцінки історика були досить «м`які» - «ліберально мислячий буржуазний демократ» (А. Річницький),  «ліберал-есер» (Л. Каганович), «самостійницький світогляд» (М. Яворський) тощо. Водночас у закритих матеріалах зустрічаються інші оцінки – «лідер українського націоналістичного табору» (О. Шумський). На початку 30-х років, особливо після арешту і вигнання вченого з України, проти нього починається кампанія розгнузданого політичного таврування. Його характеристики супроводжуються ярликами на кшталт «український націоналіст» (А. Річницький) та «націонал-фашист» (і. Кравченко). У післявоєнні ж роки розгортається кампанія посмертного ідеологічного биття М. Грушевського.

    Загалом протягом десятиліть ідеологічних нападок на вченого радянська історіографія не змогла піднятися до наукової критики його головної концептуальної ідеї – оригінальної схеми розвитку української історичного процесу, а зациклилась натомість на догматичному протиставленні їй канонізованої державницької теорії Крамзіна – Соловйова – Ключевського.

    Зарубіжне історичне грушевськознавство має нині значний творчий доробок, власні традиції, певні історіографічні напрямки. На противагу тавруванню та замовчуванню Грушевського на батьківщині за кордоном інтерес до його життя та творчості був постійним .

    У 30 - 50-х роках для праць зарубіжних дослідників були характерні певні пуполяризаторські риси, намагання додати особливої віхи в життя вченого, показати роль і місце Грушевського в українському культурному процесі. Праці В. Дорошенка, Г. Костюка, Ф. Пігідо написані на основі аналізу видань ВУАН, історичної секції, споминів та переказів про життя в радянській Україні. Поворот зарубіжного українознавства до систематичного і всебічного вивчення життя й творчості М. Грушевського розпочався в 60-х роках з прийняттям Українським історичним товариством  його схеми самостійного українського процесу за стрижневу ідею його діяльності (статті О. Оглобина). За десятиліття зарубіжне грушевськознавство  за тематикою, змістом, жанрами перетворилося на одну з найбільш розвинутих ділянок українознавства (монографія Л. Винара, яка узагальнює великий цикл статей автора про різні періоди і аспекти життя вченого, та праця канадського вченого Т. Приймака). Не можна обійти увагою і статтю  А. Жуковського «Михайло Грушевський і журнал «Україна». У зарубіжному грушевськознавстві це єдина ґрунтовна спроба розглянути значення органу історичної секції ВУАН для розвитку вітчизняної історії, загалом українознавства.

    Вітчизняне  грушевськознавство було покликане  до життя наприкінці 80-х років потребами зламу ідеологічних догматів тоталітаризму, демократизації суспільства, розвитку національної свідомості. Публікації цього періоду представлені численними науково-популярними статтями. Завдяки зусиллям археографічної комісії НАН України і видавничих установ почали виходити найпопулярніші в свій час наукові та публіцистичні праці Грушевського. Побачив світ і цикл політичних праць «Хто такі українці і чого вони хочуть». Боротьба навколо повернення спадщини Михайла Сергійовича розгортається в ґрунтовній статті Б. Кліда. Вийшли монографічні праці: збірник матеріалів про життя і діяльність М. С. Грушевського «Великий Українець», праця правознавця О. Копиленка, монографія автора цієї статті і дослідження П. Соханя, В. Ульяновського, С. Кіржаєва.

    Особливе  місце в новітній українській  історіографії мають статті В.Смолія та П. Соханя «Видатний історик України». Безперечно, поза увагою авторів залишилося багато суттєвих моментів життя і творчості історика, але саме їх стаття у новітньому вітчизняному грушевськознавстві є першою спробою системного переосмислення ролі М. Грушевського в українській історіографії.

    Основні концептуальні положення праць  ученого поки що не знайшли достатнього висвітлення. Перш за все це стосується глибокого осмислення його оригінальної схеми українського історичного процесу. Не менш важливим завданням залишилось вивчення світоглядних позицій історика, їх еволюція. 
 

    Наукова діяльність М.С. Грушевського.

    Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в  невеликому місті 
Холмі (тепер Хелм на території Польщі), де його батько вчителював у греко- католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій 
«Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XІІІ ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники. Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833— 1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати — Глафіра Опакова — також походила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайло разом з батьками переїздить на Кавказ, у 1880—1886 рр. навчається у Тифліській гімназії. У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М.Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XІV века», за яку автор одержав золоту медаль. 
По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменше освічених». 
Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож, саме Галичина стає центром тяжіння усіх національно-свідомих сил.  
1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію. Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для Грушевського школою змужніння і як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу. Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча. Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство із великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження набрали міжнародного розголосу. Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XІX — початку XX століть.

    Незважаючи  на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том фундаментальної «Історії України - Русі», невдовзі виходить друком том другий, 1900 року — третій... 
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на 
Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науки і для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпциг, Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.

    Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серця -  
Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де пройшли його студентські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Але й після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом. За ініціативи Михайла Сергійовича в 1907 р. в Києві створюється «Українське наукове товариство», де його обирають головою. Воно мало свій видавничий орган «Записи Українського національного товариства», на сторінках якого, а також в журналі «Україна» друкуються статті з українського питання, в тому числі і М. С. Грушевського. Пізніше статті були видані окремими брошурами.

    Вчений  не припиняє наукову роботу і, після розгрому Центральної Ради, в еміграції, повернувшись в Україну його обирають академіком Всеукраїнської академії наук.

    Михайло Сергійович належав до тих не багатьох видатних вчених, які не тільки самі зробили величезний внесок, але й створили свої власні наукові школи. При чому Грушевський створив навіть не одну, а дві історичні школи. За місцем їх створення та діяльності в сучасній українській історичній науці їх умовно прийнято називати “львівською” і “київською”. Фактично ж вони відповідають львівському (1894-1914) і київському (1924-1930) періодам життя Грушевського.  Науково-педагогічна й публіцистична спадщина М.Грушевського не обмежується його капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій, які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичних знань, учений поряд з вузівським підручником написав ще й дві книжки для школярів. А взагалі загальний внесок М. Грушевського у розвиток української науки безцінний. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    М. Грушевський – політичний діяч, перший президент УНР.

    Та  не лише як автор наукових праць  залишив слід в історії Михайло  Сергійович. В пам`яті звичайного українця Грушевський – це, насамперед, політик, перший президент України, один з перших захисників знедолених українців. Політична діяльність вченого була багатою. В 1899 році М. Грушевський разом з однодумцями створює національну демократичну партію Галичини, ця партія була з чітко вираженим загальноукраїнським, а не лише галицьким напрямком. Партія зосередилась на об’єднанні земель, забезпеченні їх автономії в рамках Австрійської імперії, підтримки Наддніпрянської України, в перебудові Російської імперії на федеративно-конституційних началах. В 1905 році у відповідь на обіцянки влади вирішити питання про національну українську мову Грушевський створив власний конституційний проект, який відображав традиційне українське прагнення національної автономії. У тому ж році в Росії та Україні поширювався революційний рух та йшов процес лібералізації буржуазії, в цей час науковець був активним членом київської Громади.

    Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним  – через Відень, де були давні  знайомі й друзі. Вони допомогли  родині перебратися в Італію, яка  на той час ще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, яка приєдналася до Антанти, в 1916 р. повернувся в Київ. Та місцева влада зустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницького звинувачення у “симпатіях до Австрії” його було заарештовано й ув’язнено в 
Лук’янівську в’язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, 
Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого з в’язниці, але депортують разом із дружиною й донькою Катериною до Симбірська. Лютнева революція 1917 р. звільнила М. Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається на Україну і поринає в політичне життя. Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині й Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню його окремішницьких ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевського й випала нелегка доля очолити не лише Центральну Раду майже відразу по її постанню, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-під московського ярма 1917 – 1920 років. Відомо, що коли в Росії сформувався Тимчасовий уряд, київський пролетаріат створив свою Раду. Грушевський разом з однодумцями створює Раду українського ґатунку, яка отримала підтримку багатьох українських організацій, а потім трансформувалася в Центральну Раду, яка виражала загальноукраїнські національні інтереси. Головою її обирають Грушевського заочно, який в той час жив в Москві. Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворення України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідації, єдності українського народу представників різних політичних груп. Роль Грушевського полягала в тому, щоб на основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні.