Монгольська експансія

1253 р. папа Інокентій  IV начебто оголосив хрестовий  похід, але країни Центральної  Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор'є), яких понтифік закликав  до війни з монголами, тоді  не були здатними до війни  з ординцями. Тому цей заклик  виявився лише словесною декларацією.  До цього необхідно додати, що, вірогідно, сам папа не тільки  не міг реально організувати  антимонгольської коаліції, а й  не дуже хотів цього робити. У той час він та його  союзник - французький король  Людовик IX, який незадовго до  цього повернувся з єгипетського  полону, прагнули підготувати інший  хрестовий похід - на Близькому  Сході. У боротьбі з мусульманським  світом Інокентій та Людовик  сподівалися знайти підтримку  в монголів. Саме для цього  до них у 1252 р. і була направлена  французьким королем місія на  чолі з брабантським купцем  Вільгельмом де Рубруком". 

У 1253 р. в Польщі розпочав активну діяльність спеціальний  посланець папи абат Оппізо з Месани. «Великопольська хроніка» розповідає про великий вплив легата на політичні  процеси у країні, саме тоді під  його патронатом відбулася канонізація  польського святого Станіслава. Науковці зазначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою  роллю, яка відводилася Римом  польській церкві у процесі католицького наступу на Схід". У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали Данилові папську грамоту з пропозицією  прийняти королівську корону: «6 літо 6763. Присла папа посли честни, носяще вінець і скипетр і коруну, еже  наречеться королівський сан, рекий: „Сину, прими от нас вінець королівства"». 

Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «У рік Божий 1253 Данило князь Русі королем  коронувався»". Польський історик  церкви В. Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або в  серпні - вересні або у грудні 1253 р., проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з  Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія  могла відбутися тільки під кінець року. Тому коронація, як вважають багато дослідників, відбулася наприкінці, імовірно у грудні, 1253 р. Данило й  цього разу на початку переговорів  з папським легатом відмовився від  проведення церемонії, нагадавши про  обіцянку папи організувати хрестовий  похід католицьких країн проти  монголів. На це папський посланець  Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив у  чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники -польські князі Болеслав і Земовіт, разом з якими він у той  час воював проти ятвягів: „ Опіза  же приде, вінець нося, обещеваяся, яко  „яко помощ іміти ти от папи”. Оному  же одинако не хотящу і убеди єго  мати єго, і Болеслав, і Семовит, і  бояре Лядскії, рекуще, даби прияв  би вінець” .  

Під час подальших  переговорів Оппізо від імені  папи Інокентія пообіцяв зберігати  православні обряди на Русі в обмін  на підкорення руської церкви Риму. „Некентій, - пише галицький книжник,- бо кльняше тих хулящим віру Грецькую првовірную, і хотящу єму сбор творити  о правой вірі, о воєдиненні церкви. Данило же прия от Бога вінець в городі Дорогичині”.  

19 травня 1254 р. під  впливом цієї події папа Інокентій  звернувся до прусського архієпископа  з пропозицією почати підготовку  до хрестового походу проти  монголів.  

Факт коронації  Данила в північноволинському місті  Дорогочині, вірогідно, не був випадковим. У цей час руський князь  проводив активні бойові дії проти  прибалтійських племен, а місто на Бузі було центром, де збиралися військові  сили, які воювали проти литовців та ятвягів. Коронація Данила папським легатом мала показати і хрестоносцям Тевтонського ордену, і литовському  королю Міндовгу, що їхній суперник - руський володар - також має високий, визнаний католицьким первосвящеником, авторитет. В урочистій церемонії, крім сина Данилового Лева, узяли участь польські князі Болеслав і Земовіт, союзники Данила, представники руського духовенства.  

У працях істориків  ця подія ще не знайшла належної всебічної і більш-менш єдиної оцінки, оскільки тривалий час на їхні дослідження  сильно впливали найрізноманітніші  обставини, часто далеко не наукові. У той же час переважна більшість  дослідників вважає, що згода на коронацію була пов'язана зі сподіванням  Данила Романовича отримати, нарешті, допомогу із Заходу в боротьбі проти  монголів. Ці сподівання не справдилися. Папство ж постійно вимагало від  князя Данила навернення Русі до католицизму, яке у ній сприймалося не схвально.  

Поряд із зазначеним, треба визнати, що коронація Данила Романовича мала велике політичне значення для Русі, оскільки сприяла зростанню  авторитету холмського володаря в контактах  із західними сусідами - католицькими монархами Центральної Європи. Отримання  нового титулу, авторитетного в Європі, відіграло велику роль для піднесення політичної ваги руського володаря й  у східнослов'янському середовищі. Не випадково, що прихильний до Данила літопис із цього часу постійно згадує його саме як «короля». В історичній літературі існує думка, що в Дорогичині відбулося визнання прав Данила, який де-факто вже давно був королем Русі, на всю давньоруську спадщину. Визнання Данила саме королем Русі, а не Галичини й Волині, очевидно, можна пояснити тим, що на той час більша частина Русі через монгольську експансію втратила свій суверенітет, а тому незалежна держава Романовичів із центром у Холмі тепер «успадкувала» традицію називатися західними авторами „королівством”, яка колись поширювалася на всю Русь зі столицею у Києві.  
 

Необхідно декілька слів сказати з приводу «вагань» Данила напередодні коронації. М.С. Грушевський правильно зазначає, що вони, вірогідно, були викликані  певним побоюванням можливої негативної реакції на цю акцію з боку верхівки монголів. Це, справді, було можливим на певному етапі взаємин Данила з монголами, проте в той час  на східному кордоні його держави  вже йшла війна з Куремсою, а  тому холмський володар міг остерігатися лише реакції самого хана Бату на налагодження контактів ним із Заходом. Коронація  певною мірою обмежувала також суверенітет  руського князя щодо курії, хоча будь-яка  інвеститура, навіть коронація германського короля в Римі імператорською короною, створювала ефект згаданої залежності від папського престолу.  

Не можна відкидати  й негативу релігійного аспекту  коронації, оскільки протягом XIII ст. спостерігався  великий тиск католицизму на Східну Європу. Діяльність католицьких місіонерів на Русі викликала незадоволення  православного населення (наприклад  виступи проти католицьких священиків у Галичі в 1215 р., вигнання домініканців з Києва в 1238 р. тощо). І на такі настрої православного населення  Романовичі також мусили зважати.  

Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну  кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр.  

Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну  кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр. „По раті же Кремянецькой Куресине, Данил водвиже рать противу  Татаром” . Галицький літописець розповідає, що рать Данила та Василька здійснила  напад на Болохівщину, а Лев Романович  завоював Побожжя (тобто район сучасного  Південного Бугу). Навесні наступного, 1255 р. інший син Данила Шварн завоював міста Східної Київщини, які належали монголам.  

Докладний опис походів  Романовичів на Схід дає підставу для деяких додаткових висновків. Передусім  важливою є інформація про території, де відбувалися бойові дії. Крім відомої  з домонгольських часів Болохівщини, у літописі згадуються Межибожжя, Побожжя  та район Случі й Тетерева. Зазначена  інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час указана  буферна зона розширилася. Можна  погодитися з думкою М.С. Грушевського, що на окраїнах «Руської землі» мешкало  населення, яке прагнуло використати  конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою  будь-який владний тягар.  

Успіх воєнної кампанії проти Куремси і його союзників  дав підстави Романовичам серйозно подумати про відвоювання в монголів Київщини та Києва. Для реалізації свого  плану Данило Романович вирішив  залучити литовського володаря Міндовга, проте восени 1255 р., коли було здійснено  виправу на Схід, через непослідовність  литовців, які, очевидно, не хотіли сприяти  зміцненню позицій Романовичів  у Придніпров'ї, цей захід князя  Данила був зірваний. Крім того, під  час перебування на Волині литовці  «воєвашаа около Лучска», що спричинило конфлікт між ними та людьми Данила й Василька.  

Узимку 1255-1256 рр. Куремса  здійснив напад на волинський Володимир, але його військо було розбито. Більш  того, дружинники Василька «татари  биша... і, колодники імаша». Далі Галицько-Волинський літописець пише: «Потом же, Куремсі  стоящю у Лучка». Є всі підстави думати, що цей напад стався через  певний проміжок часу, оскільки Куремса  не тільки зібрав для походу великі сили, а й привіз під Луцьк спеціальне штурмове обладнання - «пороки». Однак  і цього разу монголів спіткала невдача. Кочовики, як вважає М.Ф. Котляр, «були  розбиті військом Данила». 

Останній період війни Романовичів з Куремсою збігся з періодом міжцарювання в  Сараї. Десь наприкінці 1255 чи на початку 1256 рр. помер хан Бату, і більше року в Золотій Орді фактично не було стабільної влади.  

У 1254 р. князь Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не дають перспектив для організації якоїсь реальної антиординської коаліції. До того ж  у 1254 р. помер папа Інокентій IV, який у контактах зі східнослов'янським  світом займав досить гнучку позицію. Наступник Інокентія Олександр IV (1254-1261 рр.) проводив більш жорстку, навіть ворожу, тактику щодо Русі. У березні 1255 р. новий папа Олександр IV, під  приводом непоступливості Данила в  релігійних питаннях, відмовився від  обіцянок своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого  Петра» й почав намовляти литовського  короля Міндовга напасти на володіння  Данила. Зрозуміло, що вже наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією.  

А 13 лютого 1257 р. у  своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського  єпископів папа Олександр напряму  звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні й довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити  апостольському престолу. Наприкінці листа папа заявив про необхідність «використати проти цього короля [тобто Данила. - Авт.] допомогу світської  влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила.  

Істотна корекція східноєвропейської політики папства пов'язана з  тим, що саме із середини 50-х рр. монголи  вели активний наступ на Близькому  Сході проти мусульман. Зокрема  в 1258 р. їхні війська на чолі з ханом  Хулагу захопили Багдад, а через  рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ханові Хулагу в цьому наступі  допомагали загони нового золотоординського  хана Берке. Проте на межі 50-60-х рр. відбулася чергова метаморфоза  у східноєвропейській політиці курії. Олександр IV 25 січня 1260 р. закликав рицарів  Тевтонського ордену до походу проти  монголів і передав їм усі руські землі, які вони завоюють під час  походу. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик у листах до магістра Гартмуда фон Грюн-баха. Зміна ставлення папи до Золотої Орди, очевидно, пов'язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, що стало наслідком провалу планів курії використати наступ Хулагу проти мусульман на Близькому Сході.  

Зрозуміло, що з другої половини 50-х рр. давньоруські князі  остаточно розчарувалися в можливостях  використання авторитету римської курії  для організації коаліції християнських  держав проти монголів під гаслами  хрестоносного руху.