Монгольська експансія

Монгольська експансія  в першій половині ХIIІ ст. не тільки призвела до кардинальних, у цілому негативних, змін у житті численних  країн і народів Азії та Європи, а й позначилася на всій системі  міжнародних відносин у тодішньому світі. В історичній літературі до числа  «вічних» можна віднести тему щодо ставлення римської курії до політичного  життя Східної Європи, яке значно змінилося внаслідок монгольського  загарбання цього регіону. І тут  необхідно одразу ж зазначити, що вторгнення монгольських полчищ і створення  у Східній Європі Золотої Орди не можна розглядати лише в контексті  релігійного несприйняття католицьким  світом загарбників, які на початку 40-х рр. ХНІ ст. становили серйозну загрозу для багатьох країн католицької  Європи. На специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той  факт, що протягом усього часу взаємин  між ними монголи не несли безпосередньої загрози для самої римської курії, але водночас вони вели боротьбу проти  давніх ворогів католицького світу. На Близькому Сході це були мусульманські  країни, які на той час відвоювали вже майже всі колишні володіння  хрестоносців у цьому регіоні (у 1243 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим); у Східній Європі монгольські  орди воювали проти схизматиків, щодо яких римська курія, починаючи  з межі ХII-ХIII ст., сама проводила  широкомасштабну експансію. 

Вторгнення монгольських полчищ докорінно змінило політичну  ситуацію у Східній Європі, спричинило серйозну корекцію східної політики папства. Інтерес римської курії  до монголів виник ще у другій половині 30-х рр. Саме з цього часу в країнах  Центральної Європи почали організовуватися духовні місії на схід, головною метою яких була розвідка та налагодження стосунків з кочовиками. Стосунки з монголами були однією з головних тем церковного собору, який зібрався в 1245 р. під патронатом папи Інокентія IV у французькому місті Ліоні. Безперечно, в умовах боротьби з Фрідріхом II папство не було здатне створити якусь  загальноєвропейську систему безпеки  проти монголів. До цього необхідно  додати, що курію тоді більше хвилювали  проблеми, пов'язані з підготовкою  до чергового хрестового походу, оскільки, крім французького короля Людовика IX, не було особливо охочих брати участь у подібній військовій кампанії.  

На церковному соборі в Ліоні розглядалася, зокрема, ситуація, що склалася внаслідок монгольського  вторгнення. На соборі виступив представник  руської православної церкви Петро. Після з'їзду римська курія та католицькі монархи послали на схід своїх місіонерів. Тема навернення всіх некатоликів до латинства постійно була на першому плані в діяльності римського духовенства. Тому, дізнавшись про релігійні уявлення монголів, про їхнє толерантне ставлення до представників різних церков, папство  почало розробляти плани навернення до католицизму монголів. Таке навернення передбачало підкорення неофітів святому  престолу, а згодом використання їх проти ворогів папства як із середовища язичників та «схизматиків» (тобто  православних), так і проти суперників курії із числа католиків, передусім  германських імператорів.  

Необхідно зазначити, що «монгольська тема» для римських понтифіків була набагато більш глобальною, виходила за рамки чисто європейського  ареалу. Рим хотів не тільки нейтралізувати, а й використати монголів у  боротьбі зі своїми споконвічними суперниками - мусульманами Сходу. З останніми  «латинники» до кінця XIII ст. перебували в постійному конфлікті, одним із проявів якого були хрестові походи. Вони завершилися в 1295 р., коли мусульмани захопили останнє володіння хрестоносців на Близькому Сході - фортецю Акра.  

У середині XIII ст., за словами англійського дослідника Дж. Райта, відбулося відкриття європейцями  Азії. До цього уявлення в Європі про цей величезний континент  були досить туманними. На тогочасних картах у східній частині світу  розміщувався рай. У XII ст. на Заході було поширене також уявлення про існування  в Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди пов'язане, вірогідно, з поширенням в азіатських народів кереїтів та оногутів християнства несторіанського  толку. У XIII ст. папи та королі хотіли вступити в союз із пресвітером Іоанном, а  пізніше - з монголами, щоб використати  їх проти мусульман, які воювали  з хрестоносцями.  

Папа Інокентій IV організував декілька місій, які  були направлені до монголів. Найвідомішою з них була місія францисканця Плано де Карпіні (початок місії - квітень 1245 р.), який вирушив через  Польщу та Русь до столиці монголів Каракоруму. Там папський легат запропонував монгольському «каану» (великому хану) Гуюку прийняти нову віру й визнати  над собою владу папи. Але Гуюк не тільки відмовився підкорятися Риму, а й, виходячи з тодішньої ідеології  монголів, почав, у свою чергу, вимагати, щоб увесь західноєвропейський  світ підкорився йому.  

Відправляючи в  подорож свого посланця, папа дав  йому доручення вступити в контакти з володарями Русі. Отже, у плани  місії Плано де Карпіні, крім розвідки в монголів, входили й переговори зі східнослов'янськими князями. Хоча тема навернення до католицизму й  підкорення курії і тут була провідною, нова політична ситуація вимусила папську  курію уважніше ставитися до руських  володарів як потенційних союзників  проти кочовиків. Перебуваючи в  Польщі в палаці Конрада Мазовецького (кінець 1245 р.), Плано де Карпіні зустрівся  з галицько-волинським князем Васильком  Романовичем. Від князя місіонер довідався про ситуацію на Русі, яка склалася після монгольської навали.  

На запрошення Василька францисканець відвідав Володимир. Там він прочитав перед місцевим духовенством папського листа із закликом до єднання з католицькою  церквою. Посилаючись на відсутність  Данила, Василько ухилився від відповіді  на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV, у  якому інформував його про своє перебування  у князівстві Данила та Василька й  успішні переговори з останнім. На шляху до Орди, десь між Дніпром  і Доном, Плано де Карпіні зустрівся  із самим князем Данилом, який повертався зі ставки Бату. Зауважимо, що всі питання, які порушив де Карпіні у розмовах із князем, не були для Данила несподіваними. Але підходи холмського володаря до вищезазначених тем були іншими: тоді руський володар, повертаючись із подорожі до Золотої Орди, розробляв  плани створення коаліції з потужних союзників для боротьби з кочовиками.  

У стосунках із курією у другій половині 40-х рр. Данило Романович сподівався використати  авторитет Риму в контактах із центральноєвропейськими монархами. Знаючи непримиренність Риму в релігійному  питанні, у питанні єднання церков, князь Данило не відкидав категорично  можливість переговорів на релігійну  тему, але умовою для цього ставив надання Заходом реальної допомоги Русі в боротьбі з ординцями.  

Після повернення до нової столиці своєї держави - Холма -Данило послав свого представника Григорія до Ліона, де перебував тоді Інокентій IV зі своїми прибічниками. У  стосунках із князем Данилом однією з найважливіших для Риму була тема підтримки руським володарем  католицьких місіонерів, які здійснювали  інтенсивну розвідку на Сході. Курія, скориставшись  тяжким становищем руських земель, прагнула каталізувати проблему єднання  західного і східного християнства. І, нарешті, в умовах протистояння папства  з імперськими силами перше дуже хотіло знайти в особі Данила потенційного союзника для тих політичних сил  у Центральній Європі, які орієнтувалися  на курію.  

Визначення всіх параметрів східної політики папства  є дуже важливим, оскільки, як справедливо  зазначає О.В. Назаренко, у дослідників  ще немає «повної ясності з  питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині  Європи, її взаємозв'язку з діями  Риму на південному заході Русі, у Галицько-Волинській Русі». Очевидно, що цю політику не можна  розглядати лише крізь призму місіонерської  діяльності курії та її прагнення  підкорити Русь в релігійному  відношенні. Тут треба враховувати  обставини жорстокої боротьби, яка  продовжувала тоді точитися в Центральній  Європі, а також те, що в середині 40-х рр. багато західноєвропейців  вірили, що незабаром відбудеться  нове вторгнення монголів до Центральної  Європи, а саму їх появу пов'язували  з кінцем світу.  

З травня 1246 р. папа Інокентій  відправив різним адресатам сім  листів, які стосувалися Східної  Європи. Вірогідно, що ця дія була наслідком  переговорів папи з посланцем  Романовичів абатом Григорієм. У  цих листах простежується комплексний  план папства, який стосувався політики останнього як щодо православної Європи, так і щодо монголів. Зокрема понтифік просив Данила надати допомогу низці  осіб, яким папа повідомляв, що доручав  збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа взяв державу  Данила під свою опіку. Тоді ж Інокентій  надіслав одному з прибалтійських єпископів  листа, у якому надав йому право  призначати єпископів та священиків на Русь, тобто папа фактично розпочав процес навернення Русі до латинства.  

Таким чином, на початку  листування з Данилом папа прагнув  використати допомогу руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів щодо монголів, а також робив певні кроки  щодо реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Проте друга частина діяльності курії досить швидко почала давати збої, і це спостерігається з листа, надісланого Данилові 27 серпня 1247 р., де папа йшов на певні поступки у  відправленні церковної служби. Поява  цього листа свідчила, що папа був  вимушений у складних умовах іти  на поступки навіть у питаннях віри. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька. Курія взяла  під свій захист землі Данила й  Василька, що Ю.Ю. Свідерський справедливо  розглядає як дипломатичну перемогу Романовичів.  

Необхідно зазначити, що в історіографії давно точиться дискусія щодо «римської» політики Данила. Схвально до взаємин холмського володаря з курією ставиться український  історик М. Чубатий, який вважає переговори Данила з Римом одним з етапів просування Русі, яку він називає  Україною, до унії. Навпаки, російський дослідник, послідовник євразійства  Г. Вернадський в одній зі своїх  статей протиставляє політику Олександра Ярославича Невського, який відмовився підтримувати контакти з папством, діям Данила Романовича. Діяльність останнього вчений визначає як історично невиправдану. Проте пізніше Г. Вернадський дав більш виважену характеристику системи міжнародних взаємин як Данила, так і Олександра. У книзі «Монголи і Русь» дослідник пише, що Північно-Східна Русь була ближче до монгольських володінь, ніж Південно-Західна. Данилові легше було встановити союз зі своїми західними сусідами (Польщею й Угорщиною), ніж Олександрові, у якого такими сусідами були Тевтонський орден і Шведське королівство, тобто його непримиренні вороги, украй ворожі у ставленні до Русі138. Завершуючи цей невеличкий історіографічний відступ, хотіли б зауважити, що не можемо погодитися з думкою угорської дослідниці М. Фонт і російського історика Д.М. Олександрова про те, що встановлення контактів Данила з папою привело до налагодження контактів Русі з католицькими країнами, передусім з Угорщиною. Це налагодження сталося незалежно від розвитку стосунків Романовичів із курією.  

Необхідно зазначити, що у другій половині 40-х рр. ХНІ  ст. взаємини Русі та папської курії  в Ліоні не набули якогось конкретного  змісту як відносини двох суб'єктів  міжнародного життя. Тому листування між  римською курією та галицько-волинськими  князями припинилось. М. Бендза наголошує, що в папських листах 40-х рр. ніде не йдеться про допомогу Данилові проти монголів, а тому, на думку  історика, тоді була зірвана ідея проведення унії140. На наш погляд, у другій половині 40-х рр. Романовичам узагалі не потрібна була така допомога, оскільки вони чудово використовували ситуацію перебування між латинським Заходом  і золотоординськими володіннями  для вирішення власних потреб. Лише через деякий час виникла  ситуація, коли Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якоїсь додаткової користі від курії, а остання  відчула, що холмський володар не збирається реально йти на поступки в питаннях віри. І в результаті цього відбулося припинення активних стосунків між курією та Холмом. М. Стасів справедливо зазначає, що воно не було наслідком конфлікту  сторін, а тому правильно говорити про виникнення застою, а не зриву  у стосунках між папою та Романовичами. Як це на перший погляд не дивно, але  угорський король Бела IV більшою  мірою перебував під страхом  нової монгольської навали й дуже хотів, щоб курія щось реально  зробила для створення якоїсь коаліції проти степовиків. Тому 9 травня 1250 р. угорський монарх звернувся  до папи з листом, який сприяв відновленню  стосунків між курією й Романовичами.  

Активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х рр. привела  до того, що Рим знову зробив чергові  кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що в 1254 р. Германія вступила в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. й отримала назву «Велике безкоролів'я». У  цей час різко зросла активність папства, яке почало втручатися у  справи багатьох країн. У травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а  перед 1257 р. це ж учинили сілезькі володарі. Для врегулювання суперечок  між князями курія організовувала спеціальні синоди. Тоді ж папство  прагнуло взяти під свій вплив  Русь та Литву, володаря якого -Міндовга - наприкінці зими - навесні 1251 р. було охрещено й 6 липня 1253 р. визнано в королівській гідності.  

Складна ситуація на східному кордоні Холмської держави, де на початку 50-х рр. почав чинити ворожі дії монгольський темник Куремса, вимусила й Данила відновити взаємини з папою. Більшість дослідників  вважає, що напруга між Романовичами й монгольським темником розпочалася  в 1252 р., хоча, вірогідно, що Куремса  з початку 40-х рр. взагалі не припиняв чинити наскоки на південно-західні  райони Русі, а на початку 50-х рр. лише активізував свою ворожу щодо Русі діяльність. М.С. Гру-шевський доводить, що відновленню стосунків князя  Данила з курією сприяв угорський  король Бела IV. Ці стосунки завершилися  коронацією Данила в Дорогичині.  

Західноєвропейські  книжники задовго до цієї події сприймали  володаря держави зі столицею в Холмі  князя Данила як короля - суверенного  володаря своєї держави. Зокрема  саме титулом «король» він іменується в папських посланнях другої половини 40-х рр., але на початку 50-х рр. папа вирішив здійснити справжню коронацію  князя.  

У 1252 р. під час  перебування Данила в Польщі до нього  звернулися посланці від папи з пропозицією  провести коронацію князя. Данило тоді відмовив їм під приводом того, що така церемонія має відбутися в  його державі. „Тогда же, - пише галицький  книжник, -во Кракові беша посли папині, носище благословеніє от папи і вінець і сан королівства хотяше видіти князя Данила. Он же рече ім: „Не  подобаєт мі видітися з чужей землі, н паки”” . Вірогідно, що про ці переговори згадує літописець у подальшій розповіді  про наступні події, де пише: „Древле  бо того прислав к нему пискупа  Беренського і Каменецького, река єму: „І прийми вінець королівства.”  Он же в то время не прияв бе, река „Рать Татарьская не престаєт, зле  живучи з нами, то како могу прияти венець без помощи твоєй”” . Зазначимо, що з легкої руки М. Чубатого дослідники часто відносять цей епізод на 1248 р. або 1249 р.150, але швидше за все  вся коронаційна діяльність Інокентія IV розпочалася після смерті Фрідріха II. Сам же епізод з перебуванням єпископа «Беренського и Каменецького» слід віднести на 1252 р. Того року вперше на східних  кордонах Холмської держави велику активність став проявляти темник Куремса, що було, імовірно, реакцією золотоординців на союз Данила Романовича та Андрія Ярославича. У відповідь на це Данило розпочав активний пошук союзників на Заході. А папа Інокентій послав до нього  легата з пропозицією прийняти корону. Під час переговорів з папським посланцем Данило порушив питання  про надання ним допомоги курії  в організації хрестового походу проти монголів.