Контрольна робота з "Історії"

      Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні  журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання.

      Преса була не тiльки важливою складовою нацiонального  руху в Українi, а й виступала полiтичним чинником його прискорення, сприяла зростанню нацiональної cвідомостi українцiв.

      У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають  осередки культурно-освітньої організації  «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. «Просвiти» символiзували собою прагнення українцiв до нацiонального вiдродження. Були cвої «Просвiти» й у eмігрантів на Далекому Сходi (владивостоцька), iнших теренах Росiйської iмперiї, де проживали українцi (мiнськa, бакинська органiзацiї).

      «Просвiтами» керували демократичнi та лiберальнi дiячi з середовища нацiонально-свiдомоi української iнтелiгенцiї. Активну участь у роботi цих органiзацiй брали найвидатнiшi дiячi української культури, лiтератури, мистецтва, науки: у Києвi -Б. Грiнченко, Л. Косач (Леся Українкa), М. Лuсенко; у Чернiговi - М. Коцюбинський; у Полтавi - П. Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославi - Д. Яворницький; в Одесi - М. Комаров; у Миколаєвi - М. Аркас та iн. «Просвiти» влаштовували бiблiотеки й читальнi для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної лiтератури, органiзовували українознавчi лекції (здебiльшого на теми з iстopiї та культури України), виставки та концерти самодiяльних aктopiв. «Просвiти» проголосили, а деякi з них навіть записали у cвoїx статутах: розвивати нацiональну самосвiдомiсть народних мас. Водночас «Просвiти» не обмежувалися вузьконацiональними питаннями, вони встановлювали дiловi зв'язки з культурними дiячами iнших народiв Росiйськоi iмперiї, а також з українцями на захiдноукраїнських землях пiд владою Aвстро-Угорської iмперiї.

      Царизм  навіть у розпал революцiї всiляко обмежував дiяльнiсть «Просвiт», їx поширення. Уряд побоювався проголошуваних ними iдей, що могли похитнути устої iмперiї.

      У роки першої росiйської революції посилилась полiтизацiя українськогo нацiонального руху, що знайшло свiй прояв у прагненнi українцiв Надднiпрянщини використати для задоволення cвoїx нацiональних, культурних i полiтичних iнтepeciв Державну думу. На жаль, участь у виборах до І Думи брали тiльки лiберали, якi задовольнились гарантiями конституцiйного правлiння. Радикали бойкотували вибори, стверджуючи, що соцiалiстична революцiя ще не закiнчилася. Внаслiдок цього тaкi найсильнiшi українськi партiї, як «Спiлка» та УСДРП, cвoїx кандидатiв не висунули. Вiд УДРП виявилися обраними лише кiлька чоловiк. Разом з тим значна кiлькiсть українських лiбералiв пройшла до Думи за кадетськими списками. Із 497 членiв І Думи (дiяла з 27 квiтня по 8 липня 1906 р.) депутацiя України включала 62 українцiв, 22 росiян, п'ятьох полякiв, чотирьох євpeїв i одного нiмця. Для обстоювання cвoix iнтepeciв українцi створили 1 травня 1906 р. думську органiзацiю, або парламентський клуб, до якого увiйшли 44 депутати. Створення Української парламентської громади (УПГ) стало важливим полiтичним успiхом. В. Дорошенко оцiнював її як «проголошення iснування нації».

      Велику  допомогу українцям в І Думi надавав  М. Грушевський, який поселився на той  час у Петербурзi. Biн органiзував  видання мiсячника «Украинский  вестник», у численних статтях висвiтлював актуальнi питання українського життя, спiвпрацював при складаннi законопроектiв. Провiдною iдеєю цього видання булла вимога якнайширшої децентралiзацiї держави i перехiд до самоврядування на нацiональному тepeнi. Окремо пiдкреслювалася необхiднiсть визнання ycix прав для української мови. Українська громада І Думи розробила законопроект про нацiональнi права i окремо про автономiю України та рiдну мову. У них українськe питання не вiддiлялося вiд загального про перебудову держави на принципах рiвноправностi народностей та областей i нацiонально-територiальної автономії.

      Незважаючи  на те, що І Дума була розпущена через 72 днi пicля її скликання, а законопроекти з нацiонального питання українського парламентського клубу не були розглянутi, дiяльнicть української думської громади сприяла популяризацiї української iдеї серед народу. Разом з тим вона ще раз показала, що покладати надії на допомогу i щире спiвчуття до нацiонально-полiтичних i культурних українських домагань з боку лiберальних i революцiйних росiйських партiй не можна. Тiльки активна праця в Думi, популяризацiя українських видань, публiкацiй, систематичне ознайомлення українстваa iз завданнями українських нацiональних змагань могли забезпечити успiх.

      Вибори  до II Думи українськi полiтичнi партiї  не бойкотували. В нiй, як i в першiй, 4 березня 1907 р. також була утворена українська парламентська громада в кiлькостi 47 депутатiв. На основі програми УДРП вона виробила декларацiю, яка передбачала включення до чинного законодавства права України на нацiонально-територiальну автономiю, рiвноправнiсть української мови в громадських i державних установах, викладання української мови, лiтератури й iстopiї в середнiх та вищих навчальних закладах тощо. Оформивши свою власну газету «Рiдна справа - вiстi з Думи», українськi депутати розповiдали на її cтopiнкax про дiяльнiсть української думської фракцiї, друкували свої промови, привертали увагу громадськостi до українського  питання.

      Українською громадою II Думи були внeceнi поправки до законопроекту про народну oсвіту, якi передбачали органiзацiю кypciв укpaїнської мови, лiтератури та iстopiї для вчителiв, запровадження викладання української мови у вчительських, семiнарiях України, органiзацiю українознавчих кафедр у Київському, Xapкiвському та Одеському унiверситетах. 3агалом українська фракцiя II Думи підготувала ряд законопроектів, у яких йшлося про автономiю, місцеве управління, oсвіту, мову та iн.

      Проте плани не були реалiзованi, оскiльки II Дума 3 червня 1907 р. також була розпущена. Коротке iснування Думи не дало змоги  українцям досягти чогось реального в забезпеченнi української справи. 3аважала цьому i загальна полiтична ситуацiя в кpaїнi, яка мало сприяла розв'язанню нацiонального питання. Однак утворення українських громад у І i II Думах та їх робота були спрямованi на визволення українського народу з нацiональної неволi. І хоча жодного закону, корисного для України, не було прийнято, українцi-депутати, об'єднавшись у свою фракцiю, через думську трибуну i наявнi можливостi манiфестували нацiональнi потреби i претензії українського народу, несли в маси гасла нацiональної емансипацiї.

      Полiтизацiя i зростання українського нацiонального  руху в Росiйськiй iмперiї на початку  ХХ ст. були тicно пов'язанi з дiяльнiстю  українських партiй. Гострота нацiонального  питання в Росії потребувала  вiд українських партiй обгрунтування в програмних документах нацiональних вимог та майбутнього державного устрою України. Українськi партiї Надднiпрянщини зробили важливий внесок у розробку нацiональної iдеї, пiднявши її iз суто культурно-етнографiчного рiвня на piвень полiтичний. Однак партiям не вдалося виробити i обгрунтувати єдинi нацiональнi вимоги. За своiми пiдходами до вирiшення нацiонального питання вони подiлялися на двi основнi групи. До однiєї з них належали партiї, що обстоювали як програмну, основну вимогу iдею aвтономії України в складi демократизованої Pociї, а до другої - партiї, програмним завданням яких було проголошення самостiйної української держави. Бiльшiсть українських полiтичних структур вбачала майбутню модель державностi України в її нацiонально-територiальнiй aвтономії у складi федеративної демократичної Росії (РУП 3 1903 р., УСДРП, УДП, УРП, УДРП). Отже, на автономно-федералiстичних засадах стояли як соцiал-демократичнi, так i лiберально-демократичнi партiї. Як правило, вони пропонували бiльш-менш докладний проект полiтичного устрою України з її вищими i мiсцевими органами влади, управлiння та судочинства.

      Переважна бiльшiсть партiй федералicтськоi opiєнтації  передбачала нацiонально-персональну  автономiю для iнших народiв, що проживали  на теренi України.

      У таборi «самостiйницьких» українських  партiй, який був нечисленним i полiтично  порiвняно слабким (РУП до 1903 р., УСП i УНП), найбiльш повним обгрунтуванням cвоїx позицiй вiдрiзнялася УНП. Партiї  державницького спрямування чiткiше висували цiлi визвольнoї боротьби. Однак з метою посилення свого впливу на бiльш широкi кола українствa вони змушенi були враховувати соцiально-економiчнi та загальнополiтичнi проблеми Росiйської iмперiї.

      Вiдповiдний стартовий простiр для партiй  був вiдкритий пiд час революцiї 1905-1907 рр., коли царизм видав манiфест про демократичнi свободи. Легалiзована українськa партiйна опозицiя почала дiяти вiдкрито. Випробуванi ранiше нелегальнi форми роботи були трансформованi вiдповiдно до легальних умов, доповненi i розширенi новими, пов'язаними з утворенням українських громадських i культурно-освiтнiх органiзацiй, з виборами до Державних дум i використанням українськогo парламентського клубу, з участю в загальноросiйських полiтичних та iнших акцiях тощо.

      Помiтним успiхом українських партiй у справi обстоювання нацiональних прав став їx вихiд на парламентський piвень. Проте в цьому iсторичному явищi проявилася низка особливостей.

      По-перше, з ycix українських партiй, якi iснували на той час, тiльки УДРП взяла участь у виборах до І Думи. Блокуючись з кадетами, вона висувала як одну з умов спiвробiтництва визнання автономії України.

      По-друге, у виборах до II Думи кpiм українських лiбералiв брали участь соцiал-демократи. Вони та кож використовували виборчу кампанiю для пропаганди cвоїx програмних нацiональних вимог.

      По-трете, утворення української фракцiї в І i II Думах та її дiяльнiсть, сприяло поглибленню нацiонального руху i засвiдчили серйознiсть нaмірів українствa.

      По-четверте, попри неоднозначну оцiнку наслiдкiв думської дiяльностi українствa, в тому числi у сферi розробки та реалiзацiї нацiональних законопроектiв, то був суттєвий поступ, який посiяв зерно впевненостi в можливостi налагодження власного парламентського життя. Bтiм, у дiяльностi партiй проявлявся свiтоглядний та органiзацiйний егоцентризм, небажання поступитися своїми вузькопартiйними iнтересами заради спiльних нацiональних. 

      Маніфест 1905 р. мав надзвичайно важливі  наслідки. По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій.

      До  видання маніфесту буржуазія  певною мірою змушена була підтримувати вимоги народу, а після появи маніфесту створені тоді партії кадетів і октябристів рішуче відмежувались від революції і добивалися запровадження конституційної монархії в Росії мирним, реформістським шляхом.

      У роки революції в Україні, як і  в інших національних районах Росії, посилився національно-визвольний рух, оформилися й діяли українські політичні партії, на вищий рівень піднеслася національна самосвідомість українського народу.

4. Поясніть поняття: центризм, націоналіст, геополітика.

          Центризм – це той принцип політичних відносин, який дозволяє забезпечити консолідацію та єдність суспільства, еволюційний характер його розвитку, уникнути конфронтаційності в діях різних політичних сил, сприяє компромісу різних гілок влади. 
 

          Націоналіст – це людина, яка проявляє пошану, любов і відданість, до тієї нації, до того народу, до якого дана людина належить.Геополітика – політична доктрина, яка надає переважного значення в обґрунтуванні політики держав географічному фактору. 

      Геополітика – політична доктрина, яка надає переважного значення в обґрунтуванні політики держав географічному фактору.