Контрольна робота з "Історії"

1. Соціально-економічні та політичні причини  феодальної роздрібненості Київської Русі.

                                                    План.

1. Феодальна роздрібненість Київської Русі - закономірний етап у розвитку суспільства.
2. Передумови феодальної роздрібненості.
3. Політичні та соціально-економічні причини роздрібненості Київської Русі.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

4. Наслідки феодальної роздрібненості Київської Русі.

     Феодальна роздрібненість Київської Русі не була випадковою, і всі країни Європи пройшли через неї.

     Роздробленість, що охопила Русь у ХІІ-ХІІІ ст., отримала назву феодальної, оскільки в її підвалинах поглиблювався процес феодалізації.

      Період  феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

      У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.

      Для стабілізації ситуації в державі  брати зібралися у Вишгороді  (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073—1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078— 1093 pp. — Всеволод.

      Наприкінці  XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

     Політичні та соціально-економічні причини роздробленості Київської Русі.

      1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

      2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

      Велике  феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових  земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

      3. Відсутність чіткого  незмінного механізму  спадкоємності князівської  влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити тишу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.

      У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.

      4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

        5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад ЗО разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

      Отже, явище роздрібненості суперечливе  і неоднозначне. Особливістю періоду  історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури.

     Феодальна роздробленість стала логічним наслідком оформлення феодального способу виробництва. Однак, з добою роздробленості держава не зникає, вона змінює форму устрою: замість одноосібної монархії з’являється федеративна, коли державою  управляє група найвпливовіших і найсильніших князів. Водночас не слід забувати про негативні наслідки роздробленості: ослаблення обороноздатності, міжусобні війни, страждання населення як від воєн, так і від нападів кочовиків. 
 
 
 
 

2. Поясніть  поняття: древляни, козацтво, вотчина.

      Древляни – східнослов’янське плем’я (союз племен), областю розселення якого є Прип’ятське Полісся та басейн р. Тетерева. Створили власне князівство з центром у м. Іскоростень. Під час княжіння Ольги були включені до складу Київської Русі.

      Козацтво – 1) збірна назва у ХV-ХVІ ст. козаків в Україні і в Росії. 2) Суспільний стан в Україні в ХV-ХVІІІ ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні так званого “Великого кордону”, який розділяв європейську і азійську цивілізації. 

          Вотчина – 1) пануюча феодальна власність на Русі в ХІ-ХV ст., що передавалася у спадок; 2) комплекс феодальної земельної власності (землі, будівлі, реманент) та пов’язаних з нею прав на феодально залежних селян. У ХVІ-ХVІІІ ст. в Польщі та Україні переважала В., яка отримала назву фільварок. 
 
 

     Модуль 2 

3. Основні завдання та форми  національно-визвольного  руху в Україні  в роки революції 1905–1907 рр.

                      План.

     1. Активізування національно-визвольного  руху після підписання маніфесту.

     2.  Збільшення українських  національних видавництв.

     3.  Діяльність «Просвіт».

     4.  Діяльність українських  громад в російських  державних думах.

     5. Діяльність українських  національних політичних  партій. 

     17 жовтня 1905 р. пiд тиском масових революцiйних дiй Микола II підписав маніфест, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

     Оголошення  манiфесту Українa зустрiла з ентузiазмом i великими надiями на полiпшення полiтичної ситуацiї, а українськa iнтелiгенцiя використала наявнicть демократичних свобод для органiзацiї видання нацiональної преси.

      У 1905 р. в Лубнах Микола Шемет видає першу в Російській імперії україномовну газету «Хлібороб». Вона друкувала постанови сiльських сходiв про землю, oсвіту, автономiю України тощо.

      У груднi 1905 р. в Києвi почала виходити щоденна газета «Громадська думка», розрахована на широке коло читачiв. У її виданнi провiдну роль вiдiгравали лiдери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович i Є. Чикаленко. Газета боролася за справедливий суспiльний i економiчний лад i вимагала широкої і безплатної освiти рiдною мовою для всього народу. Така заява насторожила царську владу, що спричинило piзнi ускладнення у виданнi газети.