История економіки середньовічча

ВСТУП

     У Римській імперії було багато великих  та квітучих міст. Вони виконували насамперед політичну, адміністративну і воєнну функції, тобто були осередками, де розміщувалися органи влади, війська  та ін. Крім того, вони були центрами торгівлі та ремесла. Із занепадом Римської імперії  згасло і міське життя. Майдани і  вулиці перетворилися на поля, городи і пасовища. Кількість мешканців  зменшилася до кількох тисяч або  й сотень. Майже 500 років у Західній Європі домінував сільський пейзаж. Тільки деякі міста Італії та півдня Франції зберегли свій ритм і рівень життя завдяки міжнародній торгівлі та резиденціям єпископів.

     У Х – ХІ ст. почалося відродження деяких старих і виникнення нових міст у Західній Європі, які, хоч і постали на основі старих римських, але суттєво відрізнялися від них. Насамперед вони були економічними центрами — осередками ремесла і торгівлі.

     Що  ж зумовило і спричинило відродження  міського життя у Європі? Насамперед, процеси в економіці, розвиток сільського господарства. Так, у Х – ХІ ст. зросло виробництво зерна, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво тощо. Виник надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. Відповідно зросла майстерність сільських ремісників. Вони вже не встигали клопотатися сільським господарством, це тільки відволікало їх від основної роботи. Зрештою, ремісництво відокремилося від сільського господарства. Для збуту продукції ремісники зосереджувались у тих містах, де були значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, річних переправах, під стінами замків резиденцій єпископів і королів. Поступово в цих містах формувалися постійні поселення ремісників.

     Отже, на основі розвитку ремесла і його відокремлення від сільського господарства і виникло європейське середньовічне місто. 
 
 
 
 
 

ПРИЧИНИ ВИНЕКНЕННЯ МІСТ

НАСЕЛЕННЯ

     Найбільша кількість міст була в Італії (половину населення складали мешканці міст) і Фландрії (2/3 жителів — городяни). Середньовічні міста зазвичай були невеликими — 1–3 тис. мешканців. Лише декілька міст у Європі мали населення понад 100 тисяч мешканців. Це Кордова, Севілья, Париж, Мілан, Лондон, Флоренція. Обов’язковими елементами, завдяки яким населений пункт міг вважатися містом, були стіни, цитаделі, кафедральний собор, ринкова площа. Також у містах могли розташовуватись укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста, на відміну від античних, як такого не було. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими (достатніми лише для проїзду вершника), не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки й каналізації. Дренажі були відкритими, і нечистоти текли вздовж вулиць. Це призводило до спалахів різноманітних інфекційних захворювань.

     Будинки стояли досить тісно і мали два  – три поверхи. Нерідко верхній  поверх нависав над нижнім, бо через  дорожнечу землі фундаменти будували вузькими. Тривалий час міста зберігали  сільський вигляд: біля будинків розташовувалися  сади і городи, у дворі тримали  худобу і птицю. За мурами міста мешканці мали земельні ділянки і виноградники.

     Основну масу городян складали бюргери (від нім. Burg — фортеця). Вони були повноправними мешканцями міста, жили з торгівлі і ремесла. Одні виробляли і торгували дрібничками, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи і продаючи великі партії товарів. Окрім названих груп, значну частину населення складали вантажники, водоноси, вугільники, м’ясники, пекарі, себто ті, що були зайняті у сфері обслуговування. Сеньйорам та їхньому оточенню, представникам світської та духовної влади, тобто знатним людям, належали найкращі будинки в місті, вони мали доступ до міської влади і разом із заможними бюргерами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші прошарки міського населення називалися плебеями. У різних містах плебеї складали від 20 до 70% населення.

Цехи. Майстерня ремісника

     Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри зосередження ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники  працювали для задоволення потреб ринку, виготовляючи продукцію на продаж. Виробництво товарів розташовувалося  в майстерні, на першому поверсі  помешкання ремісника. Все виготовлялося  вручну, за допомогою простих знарядь  праці, одним майстром від початку  і до кінця. Зазвичай майстерня правила  за крамницю, де ремісник продавав вироблені ним речі, будучи, таким чином, і основним робітником, і власником.

     Обмеженість ринку збуту товарів ремісничого  виробництва примушувала майстрів до пошуку способу виживання. Одним  із них став розподіл ринку й усунення конкуренції. Благополуччя ремісника  залежало від багатьох обставин. Будучи дрібним виробником, ремісник міг  виготовити лише стільки товару, скільки  дозволяли його фізичні та інтелектуальні здібності. Але будь-які негаразди: хвороба, помилка, відсутність потрібної  сировини та ін. могли призвести  до втрати замовника, а відповідно і засобів до існування.

     Для вирішення деяких основних проблем  вони почали об’єднувати свої зусилля, організовуючи цехи — замкнуті організації (корпорації) ремісників однієї спеціальності у межах одного міста, створені з метою усунення конкуренції (захисту виробництва і прибутків) і взаємодопомоги. 
 
 

Схема: Цехова ієрархія

     Члени цеху допомагали один одному освоювати  нові способи ремесла, але при  цьому вони охороняли свої секрети  від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб  усі члени цеху перебували приблизно  в однакових умовах, щоби ніхто  не багатів за рахунок іншого, не переманював замовників. З цією метою  вводилися суворі правила, де чітко  вказувалося: скільки годин можна  працювати, скільки верстатів і  помічників використовувати. Порушників виключали з цеху, а це означало втрату засобів до існування. Також існував суворий контроль за якістю товару. Крім виробництва, цехи організовували і побут ремісників. Члени цеху будували власну церкву, школу, відзначали разом свята. На утриманні цеху були вдови, сироти, інваліди. У разі облоги міста члени цеху під власним прапором утворювали окремий бойовий підрозділ, що повинен був обороняти певну ділянку стіни чи вежі.

     Причини і мета виникнення цехів у середньовічному  місті

Зі Статуту  цеху паризьких ткачів вовни (ХІІІ ст.)

1. Ніхто в Парижі не може бути ткачем, якщо не купив таке право у короля.
2. Кожин ткач може мати у своєму будинку два широких станка і один вузький.
3. Кожен ткач вовни може мати лише одного учня, до того ж не менше ніж на 4 роки служби. Плата за навчання має дорівнювати 4 паризьким ліврам... Або на сім років безоплатно.
4. Тканина будь-якого ґатунку може мати ширину сім чвертей, інакше майстер заплатить 5 су.
5. Ніхто при видільці сукна не може примішувати до справжньої вовни вовну ягнят під загрозою штрафу у 10 су за кожен кусок.
6. Ніхто не може починати роботу раніше, ніж зійде сонце. Штраф 12 деньє.

Лише майстри  були членами цеху. Вони обирали  голову і раду цеху. Підмайстри — помічники майстрів — членами цеху не вважались, а отже, не користувалися привілеями і не мали права відкривати власної справи. Щоби стати майстром, підмайстер повинен був оволодіти тонкощами і секретами своєї спеціальності, потім пройти випробування і створити виріб, що засвідчував би його майстерність. У Франції цей виріб називався шедевром — “роботою рук”. Нижче від підмайстра за ієрархічною драбиною були учні, яких іще в дитинстві віддавали майстрам на вишкіл. Спершу вони виконували роль прислуги. Якщо навчання йшло успішно (майстри не поспішали розкривати свої секрети), учень міг стати підмайстром.

    З часом підмайстрам ставало дедалі важче отримати статус майстра. Прагнучи ще більше обмежити конкуренцію, цехи максимально обмежували доступ нових  членів. Членами цеху могли стати  або сини або зяті майстрів. Деякі  підмайстри залишалися такими довіку, перетворюючись фактично на найманих робітників. З плином часу цехи стали  гальмувати розвиток ремесла. Бували випадки, коли майстри знищували винаходи і переслідували винахідників.

Торгівля. Лихварі та банкіри

     Розвиток  торгівлі, як і ремесла, став однією з передумов виникнення міст. Торгівля в басейні Середземного моря ніколи не припинялася навіть після загибелі Римської імперії. Престижні товари користувалися попитом, особливо серед  верхівки варварських королівств. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі —  це те, на чому ґрунтувалась європейська  торгівля перших століть середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали  Середземним морем і річками. Не дивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок.

     Для ведення міжнародної торгівлі потрібні були не тільки великі капітали, а й  сміливість. Далекі подорожі були небезпечними: пірати на морях чи розбійники на суходолі грабували купців. Також на товар  і гроші готові були накласти лапи і деякі сеньйори, володіннями  яких пролягали торговельні шляхи. Нерідко мито за провіз товару сягало половини його вартості.

     Для захисту своїх інтересів купці, подібно до ремісників, об’єднувались  у гільдії. Згодом вони утворили торговельні компанії — об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами.

     У середні віки міжнародну торгівлю у  Середземному морі контролювали купці  з італійських міст Венеція та Генуя, де вони конкурували з візантійськими купцями. У Північній Європі в  басейні Балтійського і Північного морів торгівлю контролював торговий союз багатих міст, який отримав  назву Ганза.

     Основні торгові операції здійснювалися  на ринках міст або на сезонних ярмарках. Ярмарки — великі щорічні торги, у яких брали участь купці з  різних країн. На ярмарки місцевого  значення звозили з найближчих містечок і сіл зерно, вино, тканини та інші товари; сюди приїздили купці робити закупки товарів, щоб везти їх далі. У ХІІІ ст. найзнаменитішими були міжнародні ярмарки в чотирьох містах Шампанського графства на північному сході Франції.

     У період свого розквіту (ХІІ —  початок ХІV ст.) шампанські ярмарки набули загальноєвропейського значення. Тут, у Шампані, сходилися торговельні шляхи, що йшли з Англії, Голландії, Німеччини. Графи Шампані, які отримували від ярмарків величезні прибутки, забезпечували захист і безпеку купців та їхніх товарів. Ярмарки діяли майже протягом року. Вони збиралися шість разів на рік і тривали по 1—2 місяці по черзі в чотирьох містах. Послідовність проведення ярмарок була визначена раз і назавжди: Труа—Провен—Труа—Ланьї—Бар—Провен. Торгівля на ярмарках відбувалася з великим розмахом. Тут продавалися сукна, шовк, хутра, шкіра, прянощі, барвники, сіль, худоба. На ярмарках надавалися кредити і збиралися борги, переказувалися і обмінювалися величезні суми грошей. Але на початку ХІV ст. через розвиток морської торгівлі навколо Піренейського півострова, політичних негараздів у Франції, розвитку торгівлі в Нідерландах та Німеччині ярмарки в Шампані поступово занепадають. Центр ярмаркової торгівлі регіону переміщується у місто Брюгге.

     Протягом  усього середньовіччя головні торговельні  шляхи пролягали Середземним  морем. Найпопулярніші товари — східні прянощі та предмети престижного  споживання — від портів півдня Франції й півночі Італії через  альпійські перевали потрапляли в район верхньої течії Рейну, а далі Рейном і суходолом розвозилися по Європі для продажу на ярмарках і ринках.

Наприкінці XIII ст. у напрямках основних торговельних шляхів сталися зміни. Генуезці відкрили морський шлях на Північ Європи через Гібралтар. Шлях суходолом через альпійські перевали був занадто небезпечним і важким. Це дозволило здешевити перевезення товарів і залучити до активної торгівлі північноєвропейські міста.

Ефективність  перевезення товарів  із Любека до Данцига  
морським і суходільним транспортом