Державний лад

  Розділ 4. Конституційні  основи державного ладу України  

   Основною складовою конституційного ладу є державний лад, тобто організація (будівництво) і діяльність держави. 
   Конституційним, офіційним, легітимним вважається такий державний лад, який передбачений і закріплений конституцією та реально існує. Він, як правило, найповніше визначається конституцією держави та найчастіше гарантується нею, водночас є одним з найскладніших конституційних інститутів і несе найбільше суспільне навантаження. 
   Державний лад України за змістом і формами є багатогранним явищем, що охоплює структурні (організаційні) і функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну. Кожну з основ державного ладу утворюють відповідні механізм і функція держави. 
   Нинішній державний лад України має багато особливостей: 
   - Українська держава й державний лад України багато в чому мають перехідний і змішаний характер, перебувають на стадії становлення; 
   - державний лад України утверджує в Україні національну державу; 
   - Українська держава, як свідчить процес державотворення в Україні, утверджується як європейська держава, що має істотні риси більшості країн світу; 
   Україна з моменту проголошення незалежності є важливим міжнародним фактором, що впливає на інші держави й міжнародні організації і зазнає значного впливу з їх боку. Конституція кожної країни визначає, регулює, закріплює і охороняє насамперед основи державного ладу, його основні засади. 
   Ці основи становлять систему передбачених і закріплених конституцією основних принципів організації (будівництва) і діяльності держави та її основних інститутів і органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави. 
   Основні принципи державного ладу визначають суть держави, її тип, місце й роль у суспільстві. 
   Згідно зі статтями 1, 2, 5 Конституції України основними є такі принципи державного ладу: 
   - суверенність і незалежність держави; 
   - демократизм держави; 
   - соціальність держави; 
   - принцип правової держави; 
   - унітарність (єдність, соборність) держави; 
   - республіканська форма правління. 
   Суверенність держави означає її самостійність і незалежність від інших держав у здійсненні своїх функцій як у її межах, так і у зносинах з іншими державами. 
   Отже, йдеться про два аспекти суверенітету — внутрішній і зовнішній. 
   Суверенітет держави не означає право держави здійснювати на міжнародній арені будь-які дії, нехтуючи інтереси інших держав; він завжди має певною мірою обмежений характер. Не може бути абсолютного, безмежного суверенітету, який мав би право здійснювати сваволю в міжнародних відносинах. Реалізація "абсолютного суверенітету" протипоказана світовому співтовариству, бо це може призвести до тяжких наслідків — воєнних сутичок, значних матеріальних і людських втрат. 
   Внутрішній аспект суверенітету держави виявляється в її повній самостійності щодо формування соціально-політичної організації суспільства. Державний суверенітет означає верховенство, незалежність, повноту, загальність і винятковість влади держави, тобто державно організованої публічно-політичної влади. Як атрибут держави він є одним з принципів забезпечення державної влади. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Лише він може визначати і змінювати конституційний лад. Суверенітет надає можливість здійснювати через відповідні державні структури функції формування й реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави. 
   Державний суверенітет України має такі характерні властивості:  
   - установчий характер державної влади; 
   - територіальну цілісність; 
   - єдиний конституційний простір; 
   - легітимність органів державної влади; 
   - єдине громадянство; 
   - державну власність, єдину кредитно-грошову систему; 
   - національні Збройні Сили, які охороняють державний суверенітет, територіальну цілісність і незалежність України; 
   - міжнародну правосуб'єктність; 
   - офіційний статус державної мови; 
   - наявність державних символів: Державного Прапора України, Державного Герба України, Державного Гімну України; 
   - наявність столиці України. 
   Із суверенності держави випливає її незалежність; лише суверенна держава може бути незалежною й мати право самостійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи без втручання жодної іншої країни. 
   Демократизм держави передбачає створення в ній найсприятливіших умов для широкої і реальної участі її громадян в управлінні справами держави й суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя. 
   Демократична держава має такі основні риси: 
   - забезпечує послідовне здійснення принципу народовладдя (через демократичну виборчу систему); 
   - має розвинену систему прав і свобод людини й громадянина; 
   - діє за принципом розподілу влад із залученням демократичного механізму усунення суперечностей між окремими гілками державної влади; 
   - гарантує і забезпечує демократичний статус органів місцевого самоврядування. 
   Проголошення України соціальною державою означає її орієнтацію й діяльність щодо здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, спрямованої на реальне забезпечення прав людини і громадянина, охорони праці та здоров'я людей, встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, надання державної підтримки сім'ї, материнству, батьківству, дитинству, інвалідам і людям похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення державних пенсій і допомог. 
   Соціальна держава має такі риси:  
   - визнає людину найвищою соціальною цінністю; 
   - правовими методами забезпечує здійснення принципу соціальної справедливості; 
   - підтримує розвиток соціальної активності населення; 
   - здійснює соціально орієнтовану політику: разом із захистом соціально слабкої частини населення всіляко сприяє розвитку не забороненої законом соціальної активності членів суспільства, у тому числі підприємницької діяльності; 
   - закріплює в чинному законодавстві ефективну систему державних соціальних служб, які повинні на практиці здійснювати соціальний захист населення, і надає цим службам статус пріоритетних у складі державного апарату. 
   Правовою називають державу, в якій забезпечене верховенство права, а діяльність держави, її органів і посадових осіб реалізується на основі й у межах, визначених правом; в якій не тільки особа відповідає перед державою за свої дії, а й держава реально відповідальна перед особою за свою діяльність та її наслідки. 
   Правова держава має такі основні риси: 
   - закріплює в Конституції принцип верховенства права; 
   - на конституційному рівні забезпечує обов'язковість створення ефективного механізму практичного захисту прав і свобод людини й громадянина; 
   - забезпечує реалізацію в державі всіх прав і свобод людини й громадянина, що закріплені в міжнародних актах, ратифікованих нею.

  3. 3.1 Правовий характер Української держави увиразнюється передусім у принципі верховенства права, який традиційно пов’язують із ідеями панування права в життєдіяльності громадянського суспільства і який залишається одним із найпрогресивніших здобутків цивілізаційної історії людства у сфері регулювання соціальних відносин. Одностайність у підтримці й оцінюванні принципу верховенства права є безпрецедентним явищем в історії людства й жоден інший політичний ідеал ніколи не здобував такої підтримки. Поняття «право», застосовуване у словосполученні «верховенство права», передбачає безпосередній зв’язок із тим, що визнається не лише як належне, а й як справедливе. Право, відображене в правових законах, – це не лише нормативний, а й ціннісний регулятор суспільних відносин.

  Згідно із закріпленим у Основному Законі принципом верховенства права основою  законотворення мають бути загальновизнані  принципи справедливості, гуманізму, пріоритету особи, громадянина та громадянського суспільства перед державою, забезпечення вільного користування властивими людині від природи правами та свободами, їх захист від усіляких посягань з боку інших громадян, юридичних осіб, державних органів і посадових осіб [1]. Верховенство права визначається пріоритетністю права щодо держави, політики, економіки, культури й інших інститутів держави, а також щодо інших регуляторів суспільних відносин – моралі, звичаїв, традицій тощо. Одним з перших питань, які постають у контексті аналізу практичної реалізації принципів правової держави, а також встановлення рівня відповідності того, що ми маємо на практиці, з тим загальним образом правової держави чи ідеальною моделлю, котру може запропонувати юридична наука, є питання про здійснення захисту прав людини. «Процеси, які відбуваються в нашій державі, свідчать про необхідність подальшого реформування законодавства в контексті визначеного міжнародним правом і Конституцією України належного рівня забезпечення прав людини як необхідної умови функціонування Української держави», – справедливо зазначає В. Тацій [2].

  Погоджуючись  з цієї думкою, слід водночас наголосити на тому, що проблема забезпечення прав людини в Україні наразі пов’язана не з визначенням того, наскільки розвиненою є Україна як правова держава, а з тим, чи можна взагалі вважати Україну такою.

  3.2 Визначальним принципом правової держави є принцип поділу влади, який власне й унеможливлює виникнення такого феномена, як її узурпація. Наслідки й результати порушення цього принципу яскраво підтверджує досвід функціонування цілого ряду авторитарних і тоталітарних держав у ХХ столітті. Тому наступне дуже важливе завдання, яке стоїть перед науковцями й політиками, полягає у рішучій відмові від намагання утворити певні «провідні» органи, котрі привласнюють собі право виступати єдиною керівною інстанцією й по відношенню до державної влади загалом, і по відношенню до її громадян. Потреби в такому органі просто немає, оскільки суб’єктом, який вже визначив напрями розвитку державної влади, її основні цілі та завдання, є народ України. Зазначені цілі є загальновідомими: захист прав людини, побудова України як правової, демократичної, соціальної держави, забезпечення мирного співіснування з іншими державами, захист національних інтересів тощо. Водночас, характеризуючи практику функціонування сучасних правових держав, слід підкреслити: державна влада в них є складною системою, що утворюється з трьох потужних механізмів, сформованих трьома основними гілками державної влади, які здатні забезпечувати прогресивний рух держави й суспільства шляхом належного виконання покладених на них завдань. Ідеться про формування загального балансу в побудові державної влади, якого в Україні досі практично не було, що спричинило хаос у системі державної влади, волюнтаризм у прийнятті державних рішень, тотальну безвідповідальність і граничну неефективність державної влади. Повернення або відтворення такого балансу не може відбуватися безсистемно й хаотично. Поготів, украй небезпечним видається спроба розпочати реформування державної влади з тих чи інших органів державної влади, залишаючи поза увагою всі інші. У цьому плані особливу роль для будь-якої сучасної правової держави відіграє Конституція. Конституційна практика знає різні моделі організації й функціонування державної влади, кожна з яких може бути адаптована до вітчизняних правових реалій. Тому насамперед слід стратегічно визначитися щодо форми правління. Для України це питання залишається відкритим з 2004 року. Без відповіді на нього ми ніколи не матимемо загального плану, згідно з яким має розвиватися система державної влади.

  Після цього слід прийняти базові конституційні закони, які конкретизуватимуть повноваження основних органів державної влади, що формують її конституційний каркас. У разі внесення змін до Конституції потребуватимуть юридичного коригування й конституційні закони, що регулюють організацію та діяльність органів державної влади різних її гілок. При цьому ключова роль має відводитися: а) реформуванню системи виконавчої влади у світлі запровадження адміністративної реформи; б) докорінним змінам у системі судової влади.

  4. 4.1 ПРИНЦИПИ - президентська республіка:

  1. Теоретично  така форма правління будується  за принципом жорсткого розподілу  влад: у конституційному законодавстві  відповідних країн проводиться суворе розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади

  2. Поєднання  повноважень глави держави і  голови уряду в руках президента

  3. Позапарламентський  метод обрання президента

  4. Формування  уряду президентом і тільки  за обмеженою участю Парламенту

  5. Відсутність  права у президента на розпуск  парламенту. В президентській республіці  здійснюється жорсткий розподіл  влад: президент не в змозі  достроково розпускати парламент,  але й останній не має права  зміщати міністрів за допомогою вотуму недовіри. Уряд (міністр) є відповідальним тільки перед президентом, але не перед парламентом – головна ознака президентської республіки

  парламентарна республіка:

  Проголошення  принципу політичного верховенства парламенту.

  Наявність посади прем’єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. При даній формі правління уряд – це завжди рада міністрів, а не кабінет президента

  Відсутність у глави держави значущої політичної влади.

  4. Принцип  політичної відповідальності уряду  перед парламентом

  5. Підвищення  ролі голови уряду, який визначає  його політику – одна із  сучасних тенденцій розвитку  системи взаємовідносин вищих  органів держави у парламентарній  республіці.

  4.2 конспект.

  4.3 Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

  Головні недоліки президентських систем у тому, що вони: 
1. Створюють ситуацію подвійної легітимності (де глава виконавчої влади обирається прямим голосуванням), що як правило не має конституційного способу вирішення у випадку виникнення тупика;  
2. Приводять до дестабілізації виборів, тому що встановлений термін перебування на посаді призводить до боротьби за посаду президента за принципом «переможець одержує усе»; викликають ідеологічну поляризацію між політичними групами і фракціями;  
3. Заважають утворенню коаліції;  
4. Спонукають суспільство до авторитаризму, демократична консолідація за якого є обмеженою (таблиця 1)

  У зв'язку з тим, що в системах з президентською формою правління глава уряду  і глава держави є єдиною особою, президентська посада є по своїй природі двомірною й у деякому сенсі невизначеною.

  Недоліком президентської республіки є те, що вона має тенден-цію  до президентського авторитаризму, тобто широкі повноваження президента можуть призвести до надмірної централізації  та узурпації влади, а також зловживання  нею.

  Недоліком парламентської республіки є те, що в неї за багатопа-ртійної  системи, коли не вдається сформувати парламентську біль-шість, практично неможливо проводити цілеспрямовану державну політику, що в свою чергу призводить до чисельних криз та відстав-ки уряду.

  Задачі

  №3

  ПОЛОЖЕННЯ  
             про позашкільний навчально-виховний заклад  
1.    Позашкільний    навчально-виховний    заклад    -    це  
широкодоступний заклад освіти, який дає дітям та юнацтву додаткову  
освіту,  спрямовану  на  здобуття  знань,  умінь  й  навичок    за  
інтересами, а  також  забезпечує  потреби  особистості  у  творчій  
самореалізації та організації змістовного дозвілля.

  2.  До  позашкільних  навчально-виховних  закладів  належать:  
палаци,  будинки,  станції,  клуби  й  центри  дитячої,   юнацької  
творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії,  
бібліотеки,  оздоровчі  та  інші  заклади.    Примірний    перелік  
позашкільних    навчально-виховних    закладів      затверджується  
Міністерством освіти.

  30.  Позашкільний  навчально-виховний  заклад  організує   та  
здійснює різноманітні масові заходи, проводить методичну роботу.

  З А К О Н    У К Р А Ї Н И  
Про  освіту

  Стаття 6. Основні принципи освіти

        органічний  зв'язок із  світовою  та  національною  історією,  
культурою, традиціями;

       незалежність освіти  від  політичних  партій,  громадських  і  
релігійних організацій;

  №4.

  Соціальна держава  — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в  ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

  Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г. Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті (Франція).

  Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв´язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

  До найважливіших  принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.

  Солідарність  передбачає єдність та цілеспрямоване об´єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов´язках громадян перед державою та один перед одним.

  Принцип субсидарності  отримав розгорнуте обґрунтування  у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об´єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.