Античное наследие

       Середньовічна культура являє собою якісно новий щабель розвитку європейської культури, наступну після античності і охоплює більш ніж тисячолітній період(V-XV ст.). Становлення середньовічної культури відбувалося в результаті драматичного та суперечливого процесу зіткнення двох культур – античної та варварської,  що супроводжувався, з одного боку, насильством, руйнуванням античним міст, втратою видатних досягнень античної культури (так, взяття Риму вандалами в 455 р. стало символом знищення культурних цінностей - «вандалізмом»), з іншого боку, - взаємодією і поступовим злиттям римської та варварської культур.

       Виділяють три періоди розвитку культури Середньовіччя: 
1) Раннє Середньовіччя - західні європейці приймали християнство, яке в Римі було державною релігією.   
Офіційною ідеологією католицизму стає аскетизм. У більшості держав Західної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури. Школи, що існували при монастирях, культивували «сім вільних мистецтв», орієнтуючись на ті знання, яких вимагало феодальне суспільство. У школах зберігалося латинське богослужіння, вивчався латинську мову, необхідний для засвоєння Писання; 
2) Високе (класичне) Середньовіччя - Європа початку долати труднощі раннього періоду і відроджуватися. У V столітті співробітництво за законами феодалізму дозволило створити більші держави і зібрати сильні армії. У результаті західноєвропейські християни завоювали панування на Середземному морі і його островах. Наступила стабільність забезпечила швидке піднесення міст і загальної економіки. Суспільство втратило риси варварства, у містах розцвітає духовне життя. На базі традицій Стародавнього Риму і варварських племен виникло романське, а потім готичне мистецтво. Розвивалися театр, музика, скульптура, живопис і література. Вчені отримали можливість працювати з працями античних грецьких і елліністичних філософів, передусім Аристотеля. Згодом зародилася філософська система Середньовіччя - схоластика - тип релігійної філософії, для якої характерно підпорядкування теології. У центрі уваги теологів було співвідношення віри і знання. З ім'ям П. Абеляра пов'язують появу поняття вільнодумства; 
3) Пізнє Середньовіччя - продовжилося формування європейської культури, але хід його був далеко не гладким. Західна Європа неодноразово переживала великий голод, численні епідемії забрали багато людських життів. Сильно сповільнила розвиток культури Столітня війна. Але після війни налагодилося ремісниче виробництво, сільське господарство і торгівля, виникли нові умови для піднесення духовного життя, науки, філософії, мистецтва, особливо в Північній Італії. Це вело до так званого Відродженню, або Ренесансу. У Західній Європі відбуваються глибокі соціально-культурні зміни. Середньовічна символіка знайшла своє відображення в архітектурі та християнської літургії. Домінуючим принципом в архітектурі стала символіка числа. У релігійних обрядах використовуються елементи театру.

       Середньовіччя складно і суперечливо ставилось до культурного наслідування античності. З одного боку, середньовічна культура складалась в умовах розриву культурно-історичних традицій з античністю, непримиренною та нерідко кровавою боротьбою з ідеями та ідеалам античного світу. Найбільш радикальні  прибічники такої боротьби бачили свою мету в тому, щоб перетворити відносини цих культурних світів в           « вечный покой взаимного небытия». З іншого боку, осмислення античного культурного наслідування, діалог з античним минулим по суті не припинялися протягом усього середньовіччя, хоча і були різними у різних регіонах та в різний час. Найзначніший античний вплив був на Півдні Європи, особливо в Італії. Тут античні традиції ніколи не вмирали. Вони передавались через латинську мову, яка в народному розмовному побуті перетворилась на італійську мову.

       На  півдні Італії,  на Сицилії завдяки  тривалому візантійському пануванню ніколи не вмирала навіть грецька мова.  Саме тут були перші центри перекладів творів давньогрецьких мислителів на латинську мову. Ніколи не розривала з античним минулим і Іспанія – воно виражало свої зв'язки з античністю арабською мовою, яка увібрала багатство давньогрецьких та римських культурних форм.

       Епоха Відродження – один з найяскравіших періодів в історії розвитку європейської культури. Слід зауважити, що культура Відродження формується в лоні середньовічної, поступово виростаючи з неї. Відродження можна розділити можна розділити на наступні етапи: Проторенесанс, Раннє Відродження, Високе Відродження, Пізніше Відродження.

       Основними рисами ренесансної культури були: антропоцентризм (тобто абсолютизація людської особистості); гуманістичний світогляд; відкриття і дослідне пізнання світу – природи та людини; переосмислення християнської традиції; перетворення мистецтва в професійну діяльність і подальше вдосконалення його видів та жанрів.

       Сам термін «Відродження» вперше використав Дж. Вазарі  в своїй книзі  «Жизнеописание наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих» (1568).

       Відродження – це дуже точне визначення епохи, коли перед людиною  виникли зовсім нові горизонти, коли світ начебто став у кілька разів обширнішим.

       Важливе значення у становленні культури Відродження відіграло античне наслідування. Антична культура в усіх своїх проявах надихала вчених, поетів, філософів, художників, служила для них зразком. Але, звичайно ж, їх творчість не була сліпим наслідуванням і повторенням грецьких та римських культур. Швидше за все, слід говорити про якийсь синтез в культурі Відродження античних витоків. При вивченні ренесансної культури звернення до античних традицій проглядається практично в кожному шарі культури: в мистецтві, в літературі та філософії тієї епохи. Це й закономірно, адже без духовного, внутрішнього почуття спорідненості з античною культурою, яка була проголошена культурним зразком того часу, Відродження було б неможливим.

       Відновлення античної наслідування почалось з вивчення стародавніх мов. Гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а латинською мовою були написані праці гуманістів. Латинська мова стала мовою епохи Відродження. Гуманісти були істориками,  філологам, бібліотекарями любили копатися в старовинних рукописах та книгах, складали колекції старожитностей. Вони стали відновлювати забуті праці грецьких та римських авторів, відновлювали справжні тексти замість спотворених в епоху Середньовіччя. Гуманісти проявили великий інтерес до античної філософії – натурфілософії, неоплатонізму та ін.

       В епоху  Відродження міфологія стає загальним символом античності. Антична міфологія широко входить у  мистецтво культури, давньогрецькі та давньоримські міфи стають аксесуаром ренесансного способу життя, міфічна образність розглядається як необхідний елемент нової поезії, живопису і т.д.  Потужній потік художніх образів, сюжетів, засобів вираження поетичної та містичної уяви, різних відтінків почуттів, емоцій -  все це антична міфологія піднесла у вигляді безкорисливого дару Ренесансу, істотно збагативши його світобачення.

       Вічна поезія міфу здатна надавати мистецтву  нетлінність і безсмертя. Це чітко  усвідомлювали поети, художники, вчені  Відродження. Міфологічна образність стає внутрішнім конструктивним стержнем  гуманістичної  творчості. Разом  з тим ренесансне читання античної міфології далеко від власне античного оригіналу. Антична міфологія, її зміст і мотиви в ренесансній культурі виступали  не в їх справжньому,  а в символічному змісті – як якийсь комплекс символів величезної життєвої сили. Це можна простежити в образотворчому мистецтві Ренесансу, де зустрічаємося з тим, що міф постає у вигляді поверхнево схопленої схеми дії, без античного розуміння античного сенсу міфологічного сюжету, що ігнорується відмінністю культурно – історичних епох. Інколи міфологічні образи служили  втіленням і колосальної природної життєвої сили, і божественної незламності, титанізму. Але це не образи античної міфології, це загальнолюдські, загальнокультурні символи.

       Надихала  діячів ідея «гармонійно розвиненої людини», що зародилась в античному  світі і взагалі думка про  значення людської особистості в  боротьбі за звільнення людини від  пут середньовічної церковної ідеології. Ідея ця знайшла своє відображення в скульптурі та живописі епохи Відродження. Вона була присутня в творах гуманістів, зображення людей і природи, прославлення діяльності, героїзму, волі людини. До сюжетів грецьких трагедій, подій  грецької та римської історії звертались для затвердження власних ідеалів  та ідей Шекспір, Корнель, Расін. Використовувались мотиви комедії Плавта ( наприклад, «Менехми» в            « Комедії помилок» Шекспіра). Античні сюжети розроблялися також в поезії та прозі, наприклад, казка Амурі і Психеї, включена Апулеєм в його «Метаморфози», давали зрази для творчості поетів Відродження.

       Звернення до античності зіграло велику роль в розвитку скульптури Ренесансу. В  епоху Відродження з'являються  оголені статуї. Майстри Відродження  хотіли цим показати, що краса тіла повинна відповідати красі духу. Головним героєм  знову ставлять людину з героїчною долею, але  в Відродження, на відмінну від античності, також домінують люди з трагічною долею. Скульптури Відродження  сповнені внутрішньої сили та краси.

       Архітектура Відродження поверталась до принципів  античної  ордерної системи, приділяючи особливу увагу пропорціям, новим  типам будівель (міський палац, заміська вілла та ін.) Були розроблена теорія архітектури та концепції планування ідеального міста. Брунеллескі будував  будівлі, в яких поєднував античне розуміння зодчества та традиції пізньої готики.  

       Представники  Відродження були впевненні, що повернули  життя античності. Цей міф їх тішив  і надихав. Вони створили на сонові його багато прекрасного. Але їх міф  був значною мірою самообманом, культурі Ренесансу не вистачала античної формотворної сили, в ній будо більше сили відтворення. Спроби затвердити античні поняття повинні були зазнати крах і дали привід для виникнення антикласичного напрямку в XVI ст. 

       Античне наслідування в літературі Середніх віків.

       Павло Орозій (бл.385-420) – латинський християнський історик. Головним твором Орозія став «Історія проти язичників» в VІІ книгах, став відгуком на захоплення та розгромлення готами Риму в 410 році. В творі зібрані основні історичні знання християнства V в. В одній із книг Орозій розповідає про Троянську війну. Троянська війна - одне з центральних подій у грецькій міфології. Міф про Троянської війни являє собою складний комплекс фольклорних мотивів і героїчних переказів.

  ..

       Ланкою  між античними та середньовічними  традиціями була творчість латинського граматика Фабія Планціада Фульгенція (бл.467-532 рр.).Фульгенційхоча і був християнином, але мав велику схильність до вивчення античної міфології і менш за все це нагадує раннє християнську критику язичницької міфології. Його твори – це цілком об'єктивне викладання античних міфологічних сюжетів. В одній із своїх праць автор торкається теми про видатного полководця Александра Македонського. 

       Античне наслідування в літератури Відродження.

             Представником в галузі літератури  в епоху Ренесансу був Франческо Петрарка(1304-1374рр.). Петрарка є родоначальником гуманістичної культури епохи Відродження, разом з Данте і Дж. Боккаччо - творцем італійської літературної мови.  Поет займався вивченням латинської мови та античної мови. В своїх листах до свого друга Кеплена Петрарка завжди цитував римських авторів, таких як Цицерона, Вергілія, Овідія, Горація. Більшість своїх творів творець написав на латинській мові, такі як «Лист без адреси», «Про знаменитих чоловіків»(біографії відомих римлян), епічна поема «Африка», в якій описую подвиги прославленого давньоримського роду Сципіонів.

       Яскравим  представником культури  Відродження був Данте Аліг'єрі(1265- 1321 рр.).Це був видатний поет доби Відродження. Данте багато використовував і творчо переосмислював античне наслідування, а перш за все наслідування Стародавнього Риму. Видатним твором поета є «Божественна комедія». В цьому творі представлено цілий ряд античних героїв, які були взяті у творах Гомера «Іліаді» та «Одіссеї», однак Данте не міг читати твори Гомера в оригіналі, тому опирався на римські джерела та свідчення,  з яких найбільше інформації взяв з творів Вергілія. У «Божественній комедії» Данте велика кількість образів античних поетів, таких як Вергілій, Гомер, Горацій, Овідій,  також присутня антична міфологія ( кентаври, судді Еак, Радамант і Мінос, Одіссей).

       Однією  з перлин епохи Відродження був Джованні Бокаччо              (1313-1375 рр.). Як і більшість поетів та письменників періоду Ренесансу, Боккачо добре знав латинську мову і багато часу приділяв вивченню античної літератури. Письменник в своїх творах поєднував середньовічний сюжет з античним, у таких як «Любовне бачення», «Тезеїда», «Ф'єзоланські німфи». В творі «Про нещасних знаменитих людей Бокаччо виклав свої політичні погляди формулами, запозиченими у Цицерона та інших римських письменників. Римських письменників Бокаччо знав добре, але він перший з гуманістів навчився читати і по-грецьки. Однією з найкращих праць письменника є «Декамерон», в цьому творі лиш в одній новелі торкається теми античної міфології про Тіта та Гісіппе.

       Представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494 – 1553 рр.).В 1523 році письменник виїхав до Риму, до почав вивчати  латинську та грецьку мови, твори античних авторів, особливу увагу звертав на літературу Платона.  Одним з найвідоміших романів Рабле є «Гаргантюа і Пантагрюель», в творі зустрічається велика кількість цитат античних авторів, але використання їх різноманітне, інколи з повною серйозністю для показу якої - небудь  думки, інколи ради комічного ефекту, інколи в чисто орнаментальних цілях.  Роман не можливо уявити без античного наслідування, так як більшість імен в творі мають грецькі та латинські корні.