Костянтин Острозький

     За  сприянням Острозького в Острозі  була зібрана велика бібліотека, яка  включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки  античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

     В 1575 році Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року [26, c.202].

     Близько 1578 року при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон написаних в той час вважаються шедеврами православного іконописання.

     Наприкінці XVI століття Констянтин-Василь Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої: йому належало 80 містечок і 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих.

     Саме  він заснував першу в Східній  Європі вищу школу – Острозьку  академію. Ця школа проіснувала близько 60-ти років. З її стін вийшло чимало видатних культурних діячів, які виступали письменниками, вчителями, вченими, священнослужителями. Вихованці Острозької академії стояли біля витоків школи Київського братства й Києво-Могилянки. Випускник цієї академії, Мелетій Смотрицький, створив граматику старослов’янської мови, яка справила значний вплив на розвиток філологічної науки як в Україні, так і за її межами [22, c.15].

     Під керівництвом В.-К.Острозького і  за його сприянням була видана Острозька  Біблія. Це, по суті, перше в Європі критично-наукове видання біблійних книг, укладене на основі різних текстів. Подібного роду видання в Західній Європі з’явилася лише в 90-их рр. ХУІ ст., тобто через десять років після появи Острозької Біблії. Саме ця Біблія стала канонічним текстом для християн, котрі використовували в богослужінні старослов’янську мову.

     Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна  література – предтеча української  новочасної літератури. Сам князь  виступав замовником полемічних творів, друкував їх на свої кошти й винагороджував авторів.

     В.-К.Острозький, виступаючи покровителем православ’я  в Речі Посполитій, чимало уваги  звертав на розбудову церковних  структур. Він виступав фундатором численних церков, монастирів. Навіть виношував амбітний план створення патріархату на українських землях. Якби цей план був реалізований, ми би вже тоді мали незалежну українську церкву. На жаль, в силу певних обставин, цей план так і не став реальністю [14, c.87].

     Фактично  В.-К.Острозький і в господарському, й політичному, і культурному та церковному планах творив незалежну державну структуру. І хоча він визнавав зверхність над собою короля Речі Посполитої, проте поводився незалежно. Навіть у листах писав «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». Так у той час іменували себе суверенні правителі.

     Останні роки життя старий князь поступово  відійшов від участі в політичному  і культурному житті країни. Останні  роки свого княжіння Острозький доживав  в Дубенському замку. Збайдужіння  Острозького до людських справ негативно позначилося на діяльності академії в Острозі, яка на початку XVII століття поступово занепадає.

     Помер в 1608 році і був похований в  крипті Богоявленської церкви в Острозі.

     Якби  справи князя отримали своє гідне  продовження, ми б мали і іншу державу, і більш нормальну історію, яку  можна було б «читати без брому». Але навіть те, що він зробив заслуговує високої оцінки.

     Можливо, варто уважніше придивитися до політичної, військової, дипломатичної, господарської, культурної, церковної діяльності В.-К.Острозького. Власне, це потрібно не йому. Це потрібно нам.

      Розділ ІІ. Василь-Костянтин Острозький як політичний і культурний діяч 

     Василя-Костянтина Острозький – один з найвидатніших  політичних і культурних діячів України, діяльність якого залишається не поцінованою до дня сьогоднішнього. Лише те, що завдяки йому була укладена й видрукувана перша слов’яномовна Біблія, якою користувалися упродовж кількох віків, або те, що він виступив фундатором першої в Україні й, загалом, у Східній Європі вищої школи мали б зробити його однією з перших фігур нашої історії. Не менш значними були заслуги князя в різних сферах – політичній, культурній, релігійній. Проте все це не цінується нами чи принаймні більшістю з нас. Прикро, але навіть 400-літній ювілей з часу кончини цього князя відзначається в нас більш ніж скромно.

     Чому  так? Певно, не останню роль у цьому  відіграли століття нашої бездержавності, те, що в нашій свідомості і сприйнятті минулого переважає т.з. «народницьке бачення», яке в багатьох моментах протистоїть державницькій візії. Через це часто ігноруємо діяльність української еліти, а зосереджуємо увагу на діяльності «народних мас» [30, c.123].

     В.-К. Острозький – якраз є одним  із найяскравіших представників української провідної верстви. Походив із князівського роду, відомого на Волині з середини ХІУ ст. За його спиною стояла довготривала політична й культурна традиція. Острозькі вважали себе нащадками династії давньокиївських Рюриковичів, а своїм предком бачили Данила Романовича (Галицького) – першого короля України-Руси [1, c.98].

     На  жаль, діяння В.-К. Острозького не знайшли  належної оцінки в українській «народницькій» історіографії. Показовими в цьому  плані є міркування М.Грушевського. Цей видатний історик, незважаючи на прагнення бути об’єктивним, заангажовано відносився до особи В.-К. Острозького. “Острозький епізод в історії духовного життя ХVІ століття” вважав “недовговічним” та “ефемерним”. Пояснення цього знаходив у особистих прикметах князя В.-К. Острозького. На думку М.Грушевського, князь був типовим представником українського магнатства ХVІ ст., для якого приватні інтереси стояли вище публічних. Та навіть у приватних справах В.-К. Острозький “не показував енергії, рішучості, ініціативи”. Така його вада виявилась навіть у тій царині, де він зробив найбільше – культурно-релігійній. До «дріб’язковості і слабкості характеру», «вродженого індиферентизму» прилучались зв’язки В.-К.Острозького з польською і литовською аристократією та культурою, що ще більше унеможливлювало тверду і послідовну його позицію в питаннях культурно-національної політики [8, c.74].

     Подібний  погляд на В.-К. Острозького, як і загалом  на представників української аристократії, отримав продовження в історіографії  радянській. Українські радянські історики намагалися не звертати увагу на особу князя та його діяльність. Зрештою, таке звертання розцінювалося як неактуальне, а то й небажане. Якщо ж виникало питання про «острозький період» у розвитку української культури (а його важко було оминути), то акцент робився на особі першодрукаря Івана Федорова (Федоровича). Подібні підходи за інерцією зберігаються в сучасній українській історичній науці. Досить звернутися до підручників з історії України та проаналізувати їх.

     Українські історики не запропонували поки що монографічних досліджень, які б стосувалися особи князя В.-К. Острозького. Маємо лише дві науково-популярні монографії І.Огієнка [12, c.64] та П. Сауха [29, c.114]. У той же час з’явилася фундаментальна монографія польського історика Т. Кемпи про В.-К. Острозького.

     Та  все ж в українській літературі були спроби подивитися на особу князя  більш різнобічно і більш об’єктивно оцінити його діяльність як у сфері  політичній, так і культурній. Свого  часу високу оцінку діяльності В.-К. Острозького дав І.Я. Франко.  У одній зі своїх робіт зазначив наступне: “Рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та в історії Польщі ХУ-ХУІ вв., а особливо визначилися в нім два незвичайні мужі: князь Костянтин Іванович Острозький, від р. 1513 каштелян віленський, а від 1522 воєвода троцький, що вмер р. 1530 і визначився як незвичайний свого часу войовник та “підпора Речі Посполитої”…, як назвав його король польський Зигмунт І у привілеї з р. 1518, і його наймолодший син Василь Костянтинович Острозький, що був одним із головних двигачів національного життя Південної Русі в другій половині ХУІ в. …” [36, c.145]. Судячи з деяких праць І.Франка, цей письменник і дослідник зацікавився особою князя В.-К. Острозького, особливо його культурною працею. Однак хвороба і смерть не дали йому здійснити дослідження в цьому плані.

     Високо  цінував В.-К. Острозького І.Огієнко. Основну увагу він приділяв релігійно-культурній діяльності князя та захисту ним  православ’я. І.Огієнко вважав, що «…місто Остріг стало центром освіти й культури для всієї України, на що князь Костянтин не шкодував матеріальних засобів. Діяльність Острозького була дуже широка і сильно корисна, бо справді реально рятувала український народ”. Підкреслив, що князь зумів сконцентрувати в Острозі “всіх видатних вчених», яких він поставив «на працю у своїй академії, у своїй друкарні, або на працю перекладів з чужих мов, або виготовлення біблійних текстів”. Загалом, розглядаючи релігійно-культурну працю В.-К. Острозького, зокрема, заснування ним академії, І.Огієнко робив висновок: “…це була перша висока наша школа, школа „вільних наук“ в Україні. Школа від свого початку ясно поставила собі за головну ціль оборону Православія перед наступом розкладових католицтва та унії, і цю ціль повно виконала… Остріг став культурним осередком великого розміру. Осередок був справді широкий своєю працею: була академія, була друкарня, появилися полемічні твори на оборону Православія, появилася перша Біблія, вийшли нові виправлені Богослужбові Книги. Справді, уперше постав великий культурний осередок в Україні!.. Взагалі, усе найцінніше, що вийшло в Україні за роки 1577-1608..., вийшло з Острога, вийшло за впливом кн. Костянтина Острозького” [36, c.145]. Як бачимо, ці висновки кардинально суперечили тому, що писав М.Грушевський.

     Проте, на жаль, ні наведені висновки І.Огієнка, ні “важлива роль” В.-К, Острозького  в історії України, про яку  писав І.Франко, довгий час не знаходили  належного осмислення в українській історіографії. Давали знати «народницькі» стереотипи, які орієнтували дослідників на вивчення діяльності «народних мас», а не соціальної еліти. Навіть представники «державницької школи», наприклад, В.Липинський, які цікавилися елітарними верствами, не звертали належної уваги на родину Острозьких.

     Лише  останнім часом ситуація поступово  змінюється. Українські історики починають  приділяти увагу соціальним елітам у ранньомодерні часи. По-новому дає можливість поглянути й оцінити діяльність родини Острозьких робота Ворончук І.О., яка присвячена аналізу інвентарю володінь цієї князівської родини від 1620 р.. Дослідниця, спираючись на автентичні джерела, зуміла показати, що поширені уявлення щодо діяльності родини Острозьких далеко не в усьому відповідають дійсності.

     Чимало  для дослідження Острогіани у 1990-і рр. зробив І.Мицько, опублікувавши синтетичні праці про Острозьку академію [19, с.23]. Унікальність Острозької академії І.Мицько вбачає у виробленні такого типу національного вищого учбового закладу православного спрямування, який поєднав в собі «українсько-візантійські традиції та певні досягнення європейської педагогіки і науки», у подоланні в Острозі монополії Церкви в українській освіті – створенні «вперше в Україні світської публічної школи», залученні до співпраці в Острозькому культурно-освітньому центрі «діячів різних конфесій, ідеологічних і політичних орієнтацій». На думку історика, «порівняно високий інтелектуальний рівень академії втримувався насамперед завдяки співпраці з нею іноземних діячів та посиленню міжнародних контактів», адже «в жодному з культурно-ідеологічних центрів України ХVІ-ХVІІ ст. не перебувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан». У Острозі з другої половини 1590-их рр. завдяки об’єднанню блискучих інтелектуальних сил України та з-поза її меж «сформувалася перша наукова установа України (філологічного профілю), постало найпотужніше тогочасне українське видавництво».

     Отже, на даний час існує потреба  по-новому поглянути на діяльність роду В.-К. Острозького, розглянути в комплексі різні її аспекти - як господарські, так і культурні, відійшовши від старих стереотипів, що домінували в нашій історіографії.

     Відомі  історичні факти дають підстави говорити, що князі Острозькі мали кілька основних пріоритетів у своїй  діяльності. По-перше, приділяли велику увагу обороні українських земель від татар. З цією метою будували укріплення, замки, засновували міста, що ставали фортецями. По-друге, Острозькі надзвичайно велику увагу приділяли Православній Церкві як опорі їхнього князівства. Виступали фундаторами храмів, монастирів, давали на їхні потреби гроші і землі. Один із представників династії Острозьких, Федір, упокоївся в Києво-Печерській лаврі і вважається православним святим. По-третє, ці князі шанували культуру, зокрема, культуру книжну. У їхніх володіннях переписувалися книги. Існує навіть думка, що батько Василя-Костянтина, видатний полководець і державний діяч Костянтин Іванович Острозький, задовго до Івана Федорова заснував на українських землях друкарню і видавав тут книжки [13, с.74].