Організація визволення Палестини і проблема міжнародного тероризму

     Спочатку  основним методом повсталих були напади палестинських підлітків  із засідки на ізраїльських солдатів. Користуючись своєю чисельною перевагою (у нападах зазвичай брало участь по кілька десятків чоловік), підлітки засипали ізраїльтян градом каміння. Незабаром, однак, повсталі взяли на озброєння пляшки із запальною сумішшю, гранати, вогнепальну зброю, вибухівку. [15]

     У 1988 (мабуть, під тиском активістів з  ОВП були організовані ненасильницькі дії, що виражалися у відмові комерсантів-християн від сплати податків, що стягуються ізраїльтянами для фінансування органів управління окупованими  територіями. Ізраїльська влада зломила опір високими штрафами, конфіскацією та розпродажем обладнання, товарів і навіть домашнього начиння, вилученого у порушників.

     Зрештою Ізраїлю вдалося стримати розгул насильства, тим більше що сили палестинців  були непорівнянні з добре оснащеними та збройними силами безпеки Ізраїлю. Тим не менш інтифада розкрила численні проблеми, що стосуються методів, що застосовуються ізраїльською армією відносно палестинців, а також привернула увагу світової та ізраїльської громадськості до проблеми збереження ізраїльської окупації палестинських  територій. Інтифада призвела до розколу  в ізраїльському суспільстві. На думку деяких спостерігачів, саме інтифада призвела до зростання ізраїльського  руху світу і переобрання Іцхака Рабіна прем'єр-міністром Ізраїлю  в 1992. Завершилася перша палестинська інтифада в 1993 з підписанням Угод Осло і створенням Палестинської  автономії в наступному році.[16]

     Отже, у 80-х-поч. 90-х років у ОВП ведеться боротьба за лідерство, у якій перемога була за незмінним лідером Ясіром Арафатом. Продовжується протистояння палестинців та ізраїльтян, що особливо виражається у провокаціях з обох боків. На територіях, підвладних Ізраїлю, починаються заворушення: демонстрації протесту, конфлікти між мирним населенням та ізраїльською армією, організовується «ненасильницькі дії», що виражалися у відмові сплачувати податки. Завдяки збройним силам безпеки Ізраїлю вдається стримати розгул насильства. Завершенням протистояння стало створення Палестинської автономії у 1993 році. 

     На  підставі вищезазначеного  можна зробити висновок, що з середини 50-х років на території: Йорданії, Єгипту, Кувейту, Тунісу, Лівану та деяких інших держав була сформована і діяла одна з найпотужніших міжнародних терористичних організацій – Організація визволення Палестини, яку очолював до 2004 року один із найвідоміших політичних діячів 20-21 століть – Ясір Арафат. Організація мала чітку мету: об’єднання арабів для збройної боротьби за визволення Палестини і створення незалежної палестинської держави, а також невтручання у внутрішні справи арабських держав. Поштовхом до виникнення руху за національне визволення, на думку політологів, послужило те, що 14 травня 1948 року на територіях, що належали Палестинській автономії було створено державу Ізраїль, що має кордони на півночі з Ліваном, на північному сході – із Сирією, на сході – з Йорданією та Західним Берегом,на південному заході – з Єгиптом і Сектором Газа. Через неприйняття резолюції Генеральної Асамблеї  ООН між деякими арабськими країнами, розпочинається палестино-ізраїльський конфлікт, що триває до сьогоднішнього дня. Тому спочатку виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ). Та лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності ФАТХу, тому у 1964 році утворено ОВП. Ідеологом руху за визволення Палестини і був Ясір Арафат. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської  війни 1948-1949 років, маючи якісніше озброєння і скориставшись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа) із Палестини було вигнано 900 тисяч арабів

РОЗДІЛ ІІ. ТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ

           ВИЗВОЛЕННЯ ПАЛЕСТИНИ. 

     2.1.Міжнародний тероризм: переродження національного питання у міжнаціональну терористичну діяльність. 

     Кампанія  палестинського терору в повітрі  почалася в 1968 році, коли літак ізраїльської авіакомпанії «Ель-Аль» був викрадений в Алжир. Ця акція була здійснена Народним фронтом визволення Палестини. В ході її людських жертв не було, тому що більша частина пасажирів була випущена відразу ж, а що залишилися сім, Ізраїль в результаті обміняв на тих що перебували у в'язницях палестинців. [30]

     Незабаром після цього був захоплений літак  «Ель-Аль», який прямував рейсом з Лондона, а в 1969 році ще один зазнав нападу на аеродромі в Цюріху.

     8 травня 1972 палестинські терористи  захопили авіалайнер бельгійської  компанії «Сабена», що слідував  рейсом до Ізраїлю. Бойовики  вимагали обміну пасажирів на  палестинських ув'язнених, але  ізраїльському спецназу вдалося  захопити літак, після того  як він преземлився в Лоді, при цьому двоє бойовиків було вбито, а одна пасажирка смертельно поранена.

     30 травня 1972 японські терористи, які  діяли за дорученням НФВП-ГК, вчинили  напад в аеропорту Лод, убивши 26 осіб, у тому числі більше  десяти паломників з Пуерто-Ріко, які прибули на Святу землю.[29]

     У Йорданії були підірвані американські літаки. Масові викрадення літаків арабськими терористами призвели до заходів обережності, дотримувані сьогодні в усіх аеропортах світу.

     Найбільш  відомим терористичним актом, здійсненим палестинцями, стало захоплення одинадцяти ізраїльських спортсменів під час  Мюнхенської олімпіади в 1972 році бойовиками з групи «Чорний вересень», філії ФАТХ. Бойовики вимагали від Ізраїлю відпустити палестинських ув'язнених, але цього зроблено не було. Під час невдалої спроби звільнити заручників німецьким спецназом, всі заручники були вбиті.

     У 1973 році бойовики «Чорного вересня» атакували  пасажирів ізраїльського рейсу  в аеропорту Афін, убивши трьох  з них.

     26 червня 1976 палестинські бойовики  з організацій НФВП і Революційні  осередки захопили над Європою  літак французької авіакомпанії  «Ер Франс», що слідував рейсом  до Ізраїлю. Літак був викрадений  в Уганду, на аеродром «Ентеббе»,  поблизу столиці Уганди Кампали.  Терористи випустили на свободу  пасажирів-неєвреїв, а 106 єврейських  заручників були зосереджені  в старій будівлі аеропорту.  Ізраїль опинився перед обличчям  ультиматуму: якщо бойовики, що  знаходяться в ізраїльських в'язницях,  не будуть випущені на свободу,  заручників розстріляють. У ході  безпрецедентної військової операції  ЦАХАЛ перекинув по повітрю  до Уганди, що знаходиться на  відстані більше 3000 км від Ізраїлю,  спецпідрозділ, що знищив терористів і допомагавших їм угандійських солдатів. Заручники були звільнені. У ході цієї операції загинув Йонатан Нетаньяху, який командував штурмовим загоном.[8]

     З самого початку своєї діяльності ОВП активно співпрацювала з іншими терористичними угрупуваннями та організаціями. НФВП та інші угрупування співпрацювали з європейськими ультралівими і ультраправими терористичними угрупуваннями Італії, Австрії, Німеччини, прагнучи створити терористичну мережу, що охоплює Європу і Середземномор'я.

На думку  Беньяміна Нетаньяху:

     ОВП зовсім не була «однією з» терористичних  організацій - вона була осередком і  втіленням міжнародного терору новітнього часу. ОВП довела до досконалості мистецтво  шантажу і залякування, вона встановила прецедентні моделі таких терактів, як захоплення літаків із заручниками, вибух пасажирських авіалайнерів у  повітрі, вбивство дипломатів, школярів, спортсменів і туристів. Інші терористичні організації охоче запозичили досвід ОВП і наслідували методам  палестинських терористів.[9, c. 56]

     Однак зв'язки ОВП з неарабськими терористичними організаціями зовсім не обмежувалися тим, що ОВП служила їм моделлю  для наслідування. З початку 70-х  років і аж до 1982 року, коли ЦАХАЛ  викинув палестинських терористів з Бейрута, «держава ОВП» в Лівані служило притулком і базою  підготовки для терористів всього світу. Найрізноманітніші екстремістські угрупування діяли з Лівану; через  тренувальні табори ОВП в районі Тиру та Сидону пройшли терористи  італійських «Червоних бригад», німецької групи «Баадер-Майнхофф», «Ірландської республіканської армії», японської «Червоної армії», французького «Прямої дії» , турецької «Визвольної  армії», вірменської групи «АСАЛА», іранської «Революційної гвардії», екстремісти з усієї Латинської Америки та німецькі неонацисти.[18]

     Отже, із кінця 60-х років діяльність військових терористичних угрупувань палестинців  виходять за межі кордонів так званого арабського регіону. Це ставить проблему палестино-ізраїльського конфлікту на міжнародний рівень. Діяльність бойовиків активізується на територіях країн Європи та США. ОВП починає тісно співпрацювати із різними терористичними угрупуваннями та організаціями, переслідуючи вже набагато глобальніші цілі: не тільки відродження незалежної Палестини, а й створення терористичної мережі, яка б контролювала всю Європу та Середземномор’я.

     Для цього у 70-х роках 20-го століття було чи не вперше застосовано одні з  найжорстокіших методів у «політиці  залякування» : захоплення літаків  із заручниками, вибухи пасажирських авіалайнерів у повітрі, вбивство дипломатів, школярів, спортсменів, туристів. Це змусило країни всіх частин світу вжити безпрецедентних  заходів безпеки у аеропортах, що діють до цього часу. А керівники  держав були змушені визнати, що проблема міжнародного тероризму виходить на перше місце і набуває глобального  значення та ускладнює й без того критичну панораму соціально-економічного, політичного та духовного статусу  людства загалом. Фактично, палестино-ізраїльське протистояння переросло в протистояння систем, а ОВП стала осередком і втіленням міжнародного терору новітнього часу. 

     2.2.Пошуки шляхів мирного врегулювання палестино- ізраїльського конфлікту. 

     У червні 1974 року Арафат переконав ОВП  прийняти план «поетапного звільнення Палестини», що передбачало тимчасову відмову від виключно терористичних методів боротьби. Це рішення стало причиною розколу в лавах «Палестинської Руху опору» та утворення «Фронту Відмови» (Rejectionist Front).

     У тому ж році ОВП була визнана арабськими країнами і ООН як єдиний законний представник палестинського народу, а Арафат виступив на Генеральній Асамблеї ООН.

     У 1975 році державний секретар США Генрі  Кіссінджер заявив, що Америка вступить в переговори з ОВП, якщо та виконає наступні умови: визнає право Ізраїлю на існування і схвалить резолюції ООН № 242 і № 338. Пізніше Конгрес США поставив умовою також і припинення терористичної діяльності.[17]

     У підписаному 26 березня 1979 мирному договорі між Ізраїлем і Єгиптом Ізраїль  визнав «законні права палестинського народу». Обидві сторони погодилися з тим, що арабському населенню Іудеї, Самарії і сектора Газа буде надана автономія строком на п'ять років, до остаточного визначення їхнього  політичного статусу, але ОВП відкинула цей план.

15 листопада  1988 на Надзвичайній сесії Національної  ради Палестини 

в Алжирі було заявлено про створення незалежної Держави Палестина - уряд палестинців  у вигнанні. Були переглянуті положення  Палестинської Хартії, відмовляють  Ізраїлю в праві на існування. Одночасно у Ізраїлю зажадали звільнення всіх територій, захоплених після 1967 року, включаючи східну частину  Єрусалиму та ліквідації на цих територіях ізраїльських поселень. Території, включені до складу Ізраїлю після війни 1948-1949 рр.., Не згадувалися. 13 грудня 1988 Арафат заявив про визнання Резолюції № 242 Ради Безпеки ООН, пообіцяв у майбутньому визнати Ізраїль і засудив «тероризм у всіх його формах, включаючи державний тероризм». На такій заяві наполягала американська адміністрація, яка вважала визнання Ізраїлю необхідною відправною точкою для початку Кемп-Девідського мирного процесу. Заява Арафата свідчила про початок відходу ОВП від однієї зі своїх основних цілей - звільнення Палестини - в бік визнання можливості паралельного існування двох окремих державних утворень - ізраїльської держави у межах, відповідних ліній припинення вогню 1949 року, і палестинської держави на території Західного берега Йордану і сектора Газа.

     2 квітня 1989 Центральний комітет Палестинської  національної ради (керівного органу  ОВП) обрав Арафата президентом  Держави Палестина.

     На  початку 1990-х почалися перші секретні контакти між палестинським та ізраїльським керівництвом. Справа йшла до мирної конференції, але в серпні 1990 року Ясір Арафат, публічно підтримав іракське вторгнення в Кувейт. Це на довгі роки позбавило ОВП фінансової підтримки арабських монархій Перської затоки.

     У 1991 році відбулася Мадридська конференція, в якій взяли участь: США, СРСР, делегації  палестинців і Ізраїлю. На цій  конференції було затверджено принцип  «земля в обмін на мир». СРСР і  США стали «конспонсорамі» мирного  процесу.[11]

     На  початку 1993 року глава уряду Ізраїлю  Іцхак Рабін прийняв рішення  вступити в секретні переговори з  ОВП за посередництва уряду Норвегії. 13 вересня 1993 Рабіном і Арафатом після тривалих, виснажливих переговорів  була підписана Декларація про принципи (так звана «угода Осло»), за умовами  якого палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а Ізраїль  визнавав ОВП представником палестинців, беручи на себе зобов'язання сприяти  поетапному створенню держави Палестина, першим кроком до якого було утворення Палестинської національної автономії в секторі Газа і на Західному березі Йордану строком на п'ять років. Сторони погодилися припинити ворожі дії, Арафат обіцяв офіційно засудити терор, а Ізраїль - звільнити палестинців, засуджених за ворожу діяльність.

     Ці  угоди дозволили в 1996-1997 рр.. здійснити  реальні дії зі створення палестинської  адміністрації в Палестинській  автономії. Арафат повернувся до Палестини  і очолив адміністрацію автономії.

     4 листопада 1995 ультраправий терорист  Ігаль Амір застрелив прем'єр-міністра  Рабіна.

     20 січня 1996 Арафат переважною більшістю  голосів (87%) був обраний президентом   Палестинської національної адміністрації  (ПНА). [14]

     Отже, з середини 70-х років представники політичних систем розвинених країн  світу та лідер ОВП Ясір Арафат намагаються врегулювати конфлікт виключно мирним шляхом. Серед результатів, по-перше, Арафатом прийнято план «поетапного звільнення Палестини».

По-друге, ОВП визнано ООН та арабськими країнами як законного представника палестинського народу.