Економічна характеристика Японії

 
 
ЯПОНІЯ

   Площа — 377,8 тис. км².

   Населення — 126,5 млн осіб.

   Столиця — Токіо (11,8 млн осіб).

1. Географічне положення

   Японія (самоназва — Ніппон) — держава у Східній Азії, в західній частині Тихого океану. Територія — 377,8 тис. км². Більшу частину території країни займають острови Японського архіпелагу: Хонсю — 231 тис. км²  Хоккайдо — 79 тис. км², Кюсю — 42 тис. км² та Сікоку — 19 тис. км². Острови простягаються дугою вздовж узбережжя материка з північного сходу на південний захід на 3400 км. Крайня північна точка — мис Соя на острові Хоккайдо (45° 33' пн. ш.), південна — на осетрові Мінаміно з групи Залкано (24° 14' пн. ш.), західна — на острові Йонакуні (122° 56' сх.д.), східна — на острові Маркус (154° 01' сх.д.). Японія відділена від материка Східно-Китайським, Японським і Охотським морями, а зі сходу і південного сходу Японія омивається Тихим океаном, на півдні розташоване Внутрішнє Японське море.

   Столиця Японії — Токіо (1Г.8 млн осіб). Великими містами з населенням більше, ніж 1 млн осіб є: Йокогама, Осака, Кобе, Нагоя, Кіото, Сап- поро, Хіросіма, Фукуока, Кавасакі, Кітакюсю. Офіційна мова — японська. Грошова одиниця — єна.

   Адміністративно-територіальний поділ — 47 префектур. Префектури поділяються  на 4 категорії: "то" (Токіо), "до" (Хоккайдо), "фу" (Кіото, Осака), "кен" (43 інші префектури).

   Нижчі територіальні одиниці країни утворюють  сільські общини ("мура"), селища ("маті") і міста ("сі"). Столиця Японії — м. Токіо — в адміністративному відношенні являє собою 23 самостійних спеціальних райони "токубецу ку"), які прирівнюються за статусом до категорії "сі". Острів Хоккайдо поділяється на 14 округів.

   Форма правління — конституційна монархія, глава держави — імператор. Виконавча влада — уряд на чолі з прем'єр-міністром. Законодавча влада — двопалатний парламент: верхня палата радників — 252 місця (152 від 47 префектур плюс 100); нижня палата представників — 480 місць змішана). У нижній палаті 233 місця займає ліберально-демократична партія, 127 — демократична партія, 31 — комейто, 22 — ліберальна партія, 10 — комуністична партія, 19 — соціал-демократична партія, 7 — консервативна партія, 5 — незалежні, 16 — інші (вибори 2000 р.).

   Природні  умови і ресурси.

     У природі Японії поєднується  приморське положення з гірськими  ландшафтами (3/4 території островів займають гори)Гірські масиви Японії не дуже високі і становлять 1600—1700 м над рівнем моря, проте вони дуже круті. У переважаючих ландшафтах крутизна схилів поверхні суші становить більше 15°, через що господарське використання багатьох територій практично неможливе.

   Основні острови: Хонсю, Кюсю, Сікоку та Хоккайдо знаходяться у зоні частих землетрусів. Загалом у Японії більше ніж 200 вулканів (40 — діючі, у т. ч. і Фудзіяма —  символ країни).

   Лише  вузькі смуги біля морських узбереж  і річкових долин займають низовини та рівнини. Найбільші за площею рівнини зосереджені на о. Хон- сю — Канто (площею 13 тис. км²), Нобі та Етіго; на о. Кюсю — Тікуго; на о. Хоккайдо — Ісікарі.

   Японія  бідна на корисні копалини, родовищ  промислового значення дуже мало. Є  порівняно великі запаси сірки, вапняків, а решта потреб задовольняються за рахунок імпортованої сировини і палива.

   Японія  розташована у трьох кліматичних  зонах: помірній (Хоккайдо і північ Хонсю), субтропічній (південь Хонсю, Кюсю і Сікоку) та тропічній(о-ви Рюкю). Для території країни характерна діяльність мусонів, які влітку супроводжуються тайфунами, а взимку — снігопадами. Пом'якшуючий  вплив на клімат Японії має тепла океанічна течія Куро-сіо.

   Японія  характеризується численними ріками, проте вони малопротяжні. Лише ріка Сінано має довжину 367 км. Більшість рік країни — швидкі гірські потоки, непридатні для судноплавства. Значення рік переважно гідроенергетичне, а також їх воду використовують для зрошення.

   Як  джерела прісної води велике значення мають озера Японії. У Япо-

   нії є два типи озер: живописні глибоководні гірські озера тектонічного і  вулканічного походження і мілководні лагунні озера прибережних низовин. До перших можна віднести такі озера, як Товада (площа — 60 км²; най- т-льша глибина 378 м); Тадзава (26 км²; 425 м); Інавасіро (104 км²; 105 м). До другого типу — Касумігаура, Кітаура, Абасірі та ін.

   Грунти  в Японії переважно слабопідзолисті  і торфянисті, бурі лісові, червоноземи. 2/3 території займають ліси, якими  вкриті переважно гори. Ландшафти  Японії дуже змінені діяльністю людини. Флора Японії відноситься до Східноазійської області Голарктичного флористичного царства; фауна — до Китайсько-гімалайської підобласті Голарктичної фауністичної області. 
 
 

2. Трудові ресурси

 

   Загальні  риси демографічної ситуації в Японії такі.В країні склалися низькі коефіцієнти народжуваності та природного приросту населення як закономірний результат соціально-економічних факторів, пов'язаних з індустріалізацією та урбанізацією. Під дією цих факторів динаміка вікової структури населення і зростання чисельності працездатного населення склалася так, що у 60 - 80-ті роки відносні й абсолютні показники чисельності працездатного населення виявилися досить сприятливими для економіки і залишаться такими на найближчі десятиліття. Загальні закономірності зрушень в розміщенні населення і трудових ресурсів у другій половині XX ст. полягали у дедалі більшій його концентрації в районах південної частини Канто (агломерація Токіо, Йокогама), в Кінкі (агломерація Осака- Кобе-Кіото) та Токайдо (агломерація На-гоя), куди переміщувалася робоча сила з окраїнних районів країни. Ці три потужні урбанізації утворили мегаполіс (так званий мегаполіс Токайдо), за межами якого більш-менш помітними зонами урбанізації є Фукуока, Кітакюсю та Хіросіма на півдні й Саппоро та Сендай - на півночі.

   Пропорції розміщення населення, що склалися на порозі 80-х, будуть визначати загальні риси територіальної структури господарства та ринку праці на початку XXI ст. Наприкінці 80-х років відсоток використання робочої сили країни в господарстві та рівень оплати праці виявилися одними з найвищих у світі. Динаміка галузевої структури зайнятості демонструє постійне збільшення частки зайнятих у невиробничій сфері, перелив трудових ресурсів із галузей з відносно низькою продуктивністю праці у більш перспективні.

   Для організації господарства Японії характерна також структура "подвійного дна" - поруч з великими корпораціями діють численні дрібні та середні  підприємства, особливо в торгівлі, сфері обслуговування, легкій промисловості, та сімейні фермерські господарства.

   Сталися зрушення і в організації ринку  праці. Як відомо, в роки високих  темпів економічного розвитку в країні сформувався своєрідний закритий ринок  праці, який складався з великої  кількості внутрішніх ринків праці великих корпорацій, а управління цими ринками забезпечувалося системою найму на все життя. Зараз ситуація поступово змінюється, і ринок праці набуває європейських рис.

   До  того ж, починаючи від 70-х років, відбувається переорієнтація промисловості і  всього господарства Японії від використання переважно виробляючої праці на переважно обслуговуючу працю, що зумовлено сучасним науково-технічним рівнем господарства країни.

   При цьому, з одного боку, зменшується  потреба в працівниках, безпосередньо  зв'язаних з процесом виробництва, з другого - зростає значення спеціалістів (особливо інженерів і техніків з розробки й експлуатації електронної техніки та процесів "високих технологій") і професій, потрібних за межами виробничої сфери - в торгівлі, банківській справі та ін.

   Підвищилося значення й розширилось використання жіночої праці, відсоток жінок, зайнятих у господарстві, став одним із найвищих серед економічно розвинутих країн - понад 40% від економічно активного  населення.

   У галузі організації праці в Японії віддавна використовувалися принципи колективної організації, ідеї "фірми - сім'ї" та ін. Останні десятиліття активно впроваджувалися нові форми організації праці. Модифіковано організацію роботи на конвеєрах (ротація, розширення функцій тощо), з'явилися такі форми організації, як різноманітні групи "самоконтролю", "гуртки якості", "групи бездефектної роботи" тощо.

   У 90-ті роки спостерігаємо перехід  на більш високий рівень виробничо-трудової кооперації - матричні системи управління, які консолідують увесь підприємницький цикл. При цьому треба мати на увазі, що трудящі Японії не тільки орієнтовані на колективну працю, а й об'єктивно готові до неї завдяки поєднанню традиційних моральних цінностей суспільства, універсальності набутих знань, доброї професійної підготовки. 

3. Природні  Ресурси

 

   У процесі  природокористування японському суспільству  доводиться раціонально і бережливо  використовувати обмежені можливості географічного середовища Японських  островів: власне території, сільськогосподарських  угідь, будівельних матеріалів, водних ресурсів тощо; водночас треба покрити нестачу місцевих ресурсів (особливо мінеральних) імпортом енергоносіїв, сировини для виробництва матеріалів, значної частини продовольства з усіх кінців світу; мінімізувати витрати господарства на сировину впровадженням енерго- і матеріалозберігаючих технологій, повторним використанням ресурсів, більш раціональною переробкою сировини; забезпечити захист навколишнього середовища, що опинилося де-не-де на грані екологічної катастрофи, та бути готовими до боротьби із стихією: землетрусами, цунамі, тайфунами.

   Серед місцевих мінеральних ресурсів порівняно  помітну роль відіграють лише будівельні матеріали (вапняк, камінь, піски тощо), їх заготівля забезпечує 40% потреб країни у природних будівельних матеріалах. Інтенсивно використовується енергія гірських рік.

   Специфіка Японії - усвідомлення цінності території  як ресурсу. Кількісно це демонструє динаміка цін на землю, темпи росту яких повністю корелюють з темпами росту ВВП. Позаяк власна сировинна база країни недостатня, господарство розвивається на базі імпорту. Для економіки Японії характерне поєднання сильної залежності від імпорту сировини та напівфабрикатів (до 90% енергоносіїв, 99% залізної руди, уся бавовна, вовна, каучук, понад 60% лісу, близько 50% продовольства та ін.), значної географічної диверсифікації сировинних баз і виносу базових виробництв у країни видобутку сировини.

   При цьому  маються на увазі й потреби  національної економічної безпеки - наявність широко диверсифікованої географії ринків сировини дає змогу японським підприємцям при зміні політичної ситуації в тому чи іншому районі світу покривати втрати, розширивши інші джерела.

    Важлива  риса національної економічної  політики - розвиток енерго- та матеріалозберігаючих  технологій; поєднаний з поглибленою переробкою сировини та вторинних ресурсів.

   Різко знизились  витрати сировини в металургійній  промисловості, зниження металомісткості  машинобудування піднято до рівня  національної проблеми, нормою стали  економічні щодо споживання палива двигуни на транспорті. В Японії активно використовуються вторинні ресурси: повторно використовувалися понад 55% ресурсів: 91 металобрухту, 78 відходів рослинного та тваринного походження, 78 паперової макулатури, 74 ганчірок із натуральних волокон, понад 50% скла й пластмас. Уже кілька десятиліть виробничий потенціал і житловий фонд Японії функціонують в напруженій екологічній обстановці.

   Особливо  загрозливим був стан промислових  зон у Кінкі, Хоккайдо,. біля великих  комплексних промислових зон на внутрішньому Японському морі, де на досить значних територіях граничне допустимі концентрації газових компонентів забруднення перевищували в чотири-п'ять разів і твердих - у два-три рази.

   Наростання  екологічної кризи перетворилось  було в серйозну соціальну проблему і уряд за участю ділових кіл мусив створити систему координаційних, науково-дослідних та природоохоронних органів, діяльність яких дещо поліпшила екологічну ситуацію у багатьох районах Японії.

    

   4. Міжнародний поділ праці 

   Господарство. Японія — високорозвинена держава, яка займає 2-ге місце (після США) у світі за економічною потужністю. Валовий національний продукт Японії становить 14% світового, а за обсягом ВНП на одну особу (32 350 доларів) вона випередила США.

   У господарстві Японії після Другої світової війни, яка знищила 40% виробничих потужностей промисловості, зруйнувала сільське господарство, спостерігалось два етапи розвитку. Перший етап припадає на 50~60-ті роки, коли японська економіка відновилась і були всі умови (висококваліфікована і дешева робоча сила, відбулись аграрні реформи на селі, впроваджено нові досягнення науково-технічного прогресу) для її розвитку. У цей період економічне зростання досягалось головним чином за рахунок екстенсивних чинників. Японія перейшла до інтенсивного розвитку власних наукових досліджень. Розвивались сировинні, матеріально- і трудоємні галузі, що мали інвестиційний запит. З'явились нові галузі господарства: автомобільна та електротехнічна.

   У 70-80-ті роки сприятлива ситуація у Японії змінилася. Особливо цій зміні сприяла паливно-сировинна криза, яка відбулась у 1973-1 

відігравала кваліфікована робоча сила, яка була однією з найдорожчих у світі. Провідну роль відігравали і наукоємні  виробництва (радіоелектроніка, приладобудування, авіакосмічна галузь, а також фінансова, торговельна та інші галузі сфери послуг).

   На  початку 90-х років XX ст. господарство Японії досягло етапу "пост індустріального  суспільства". Зросла її роль у міжнародному поділі праці. Стали стійкими японські корпорації, нагромадились капітали, посилилась валюта (єна) для міжнародних розрахунків.

   Динаміка  галузевої структури зайнятості Японії демонструє постійне збільшення ролі спочатку галузей господарства, не пов'язаних а використанням природних ресурсів, а потім, — обслуговуючих галузей.