Структура власного капіталу

1. Порядок виплати дивідендів. Види дивідендних виплат

Дивіденди – доходи, отримувані суб’єктам оподаткування згідно з корпоративними правами як частина прибутку юридичної особи, включаючи доходи, нараховані як проценти на акції чи на внески до статутних капіталів (за винятком доходів, отриманих від інших видів цінних паперів, від їх продажу і доходів від операцій з борговими зобов’язаннями та вимогами).

Джерела виплати дивідендів:

1.      Дивіденди, як правило, виплачуються за рахунок чистого прибутку підприємства.

2.      Дивіденди можуть виплачуватися і при відсутності чистого прибутку за звітний період, але при наявності інших джерел їхньої виплати:

-        чистий прибуток, накопичений підприємством у попердні періоди;

-        у виняткових випадках дивіденди можуть виплачуватися за рахунок резервного фонду.

3.      Для виплати дивідендів формується фонд виплати дивідендів (ФВД).

Порядок виплати  дивідендів 

Існують три основні методи виплати дивідендів:

Метод стійкого збільшення дивіденду на акцію полягає у тому, що підприємство встановлює певний темп зростання дивідендів, наприклад, у 10%  за рік і прагне щороку збільшити дивіденди на цю суму. Інколи політика стійких темпів збільшення дивідендів може суперечити залишковій дивідендній політиці, тому в деякі роки підприємства можуть встановлювати постійний річний дивіденд на акцію і збільшувати його лише в разі гарантованого отримання достатньої для того величини прибутку.

У цьому випадку основним стає правило уникання пониження  річного дивіденду.

Одна з важливих умов цього  методу – регулярна виплата дивідендів. Недотримання цієї умови має негативний вплив на діяльність підприємства.

По-перше, коливання виплати  дивідендів може призвести до коливання  ціни акцій.

По-друге, акціонери доволі часто використовують дивіденди  для поточного споживання, тому нерегулярна  виплата призведе до зниження ціни акцій.

По-третє, стійка дивідендна політика необхідна для проведення лістингу і допуску акцій до офіційного продажу на фондовій біржі.

По-четверте, іноді для  підприємства важливіша виплата  дивідендів, ніж реалізація деяких інвестиційних програм.        

 Метод постійного коефіцієнта виплат полягає у виплаті певного постійного процента від прибутку. Оскільки величина прибутку коливається з року в рік, то й абсолютна величина дивідендів коливатиметься.

Політика постійної частки у прибутку (постійного коефіцієнта  виплат) ґрунтується на фіксованому  коефіцієнті дивідендних виплат, який визначає частку кожної гривні прибутку, розподіленої серед акціонерів у  формі дивіденду готівкою. Щоби отримати розрахунковий коефіцієнт дивідендних  виплат, необхідно розділити сукупні  дивіденди на чистий прибуток компанії. Суть цієї політики полягає у збереженні постійної величини коефіцієнта  дивідендних виплат, однак недостатньо  уваги приділяється абсолютній величині дивідендів.

У наслідку коливання величини прибутку спричиняє коливання величини дивідендів.

Значним недоліком цієї політики є нестабільність, а іноді зниження ринкового курсу звичайних акцій.          

 Метод виплати низького регулярного дивіденду плюс приплати (політика дивідендних премій) є компромісом між описаними раніше двома методами. Така політика забезпечує гнучкість підприємству, а інвестори можуть розраховувати на отримання щонайменшого мінімального дивіденду.

Тому коли прибутки, що їх отримує підприємство, не є постійною  величиною, метод виплати низького регулярного дивіденду плюс приплати с найоптимальнішим

Керівництво підприємства встановлює такий низький рівень дивідендів, який може бути виплачений і в найнесприятливіші  роки, і робити доплати до нього, коли є надлишкові фонди.

2. Управління реальними інвестиціями

Управління реальними інвестиціями містить в собі розробку інвестиційної стратегії, що у свою чергу ґрунтується на інвестиційній політиці. Управління інвестиційна стратегія та тактика підприємства реалізується через вибір стратегічних цілей і завдань та методів їх досягнення. Політика управління реальними інвестиціями становить частину загальної інвестиційної політики підприємства, що забезпечує підготовку, оцінку і реалізацію найбільш ефективних реальних інвестиційних проектів. Основою обгрунтування інвестиційної політики підприємства служить аналіз ринку продукції, яка виробляєтся підприємством.

Під реальними інвестиціями розуміють вкладення капіталу в створення реальних активів, пов'язаних з веденням операційної діяльності та вирішенням соціально-економічних проблем господарюючого суб'єкта. Підприємство - інвестор, здійснюючи реальні інвестиції, збільшує свій виробничий потенціал - основні виробничі фонди і необхідні для їх функціонування оборотні кошти.  
Реальні інвестиції здійснюються в різноманітних формах. Основними формами реальних інвестицій є капітальні вкладення, вкладення у приріст оборотних активів та інвестування в нематеріальні активи. У свою чергу капітальні вкладення реалізуються також у різних формах і насамперед у формі нового будівництва, реконструкції, модернізації, технічного переоснащення, а також придбання цілісних майнових комплексів.  
         Придбання цілісних майнових комплексів є прерогативою найбільших компаній, як правило, з агресивною політикою, спрямованої на зростання свого впливу на окремих ринках. Ця форма інвестування широко використовується в сучасних умовах Росії великими компаніями, які прагнуть створити технологічно замкнуті виробничо-комерційні структури, починаючи від виробництва матеріалів і комплектуючих виробів до виробництва і реалізації готової продукції. Дана форма реальних інвестицій забезпечує зростання сукупної вартості активів підприємства-інвестора за рахунок збільшення фінансового потенціалу, можливостей спільного використання системи збуту, зниження рівня виробничих витрат.  
        Модернізація частіше за все пов'язана з приведенням активної частини основних фондів у відповідність до сучасних вимог здійснення технологічних процесів.  
Технічне переоснащення включає в себе заміну, придбання нового обладнання, механізмів, цілих комплексів технічних систем для ефективного здійснення технологічних процесів. Чітку межу між технічним переоснащенням та модернізацією не завжди можна провести.  
Інвестування в оборотні активи спрямовано, як правило, на розширення обсягу використовуваних оборотних фондів підприємства для забезпечення розширеного відтворення. Інвестиції в оборотні активи у більшості випадків здійснюються слідом за реалізацією капітальних вкладень і по суті є наслідком здійснення капітальних вкладень.  
         Інвестування в нематеріальні активи в основному передбачає інноваційне інвестування і здійснюється у двох основних формах:  
у формі придбання готової науково-технічної продукції, патентів на наукові відкриття, винаходи, товарних знаків;  
за допомогою самостійної розробки науково-технічної продукції.  
Більшість форм і різновидів реальних інвестицій, за винятком вкладень в оборотні активи, відновлення окремих видів устаткування, механізмів, здійснюються як реальні інвестиційні проекти з відповідними бізнес-планами. У бізнес-планах інвестиційних проектів поряд з традиційними розділами повинні бути опрацьовані й викладені питання мінімізації рівня інвестиційних ризиків, а також питання забезпечення необхідного рівня ліквідності об'єктів реального інвестування.  
        У класичній моделі ринкового господарства переважну частку реальних інвестицій складають приватні інвестиції.  
Держава також бере участь в інвестиційному процесі: пряме - шляхом вкладення капіталу в державний сектор; непряме - надаючи кредити, субсидії, здійснюючи політику економічного регулювання. Основна частина державних інвестицій спрямовується в галузі інфраструктури, розвиток яких необхідний для нормального ходу суспільного відтворення (наука, освіта, охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, енергетика, система транспорту і зв'язку).  
        У статистичному обліку і економічному аналізі реальні інвестиції називають ще капиталообразующие інвестиціями. Капиталообразующие інвестиції включають в себе наступні елементи:  
інвестиції в основний капітал;  
витрати на капітальний ремонт;  
інвестиції на придбання земельних ділянок і об'єктів природокористування;  
інвестиції в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, програмні продукти, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки);  
інвестиції в поповнення запасів матеріальних оборотних коштів.  
        Основне місце в структурі капиталообразующие інвестицій займають інвестиції в основний капітал. У них входять витрати на нове будівництво, розширення, реконструкцію, технічне переозброєння діючих підприємств, житлове та культурно-побутове будівництво.  
         З реальними інвестиціями в практиці економічного аналізу пов'язані поняття "валові інвестиції" і "чисті інвестиції".  
Валові інвестиції представляють собою загальний обсяг інвестованих коштів, що направляються в основний капітал і в матеріально-виробничі запаси. Вони включають інвестиції розширення і оновлення. Джерелом інвестицій розширення є новостворена вартість, фонд чистого нагромадження національного доходу. Підприємці мобілізують її за рахунок власного прибутку і на ринку позичкових капіталів.  
       Джерелом інвестицій поновлення служать кошти з фонду відшкодування спожитого основного капіталу, тобто амортизаційні відрахування.  
         Чисті інвестиції представляють собою суму валових інвестицій, зменшену на суму амортизаційних відрахувань у певному періоді. Динаміка показника чистих інвестицій говорить багато про що. Так, якщо сума чистих інвестицій складає від'ємну величину, тобто обсяг валових інвестицій менше суми амортизаційних відрахувань, це означає зниження виробничого потенціалу і свідчить про те, що держава "проїдає" свій капітал. Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю, це означає відсутність економічного зростання, виробничий потенціал залишається незмінним. Така ситуація свідчить про застій, економіка тупцює на місці. Якщо сума чистих інвестицій складає позитивну величину, то економіка перебуває в стадії розвитку, забезпечується розширене відтворення основних фондів, а держава має економіку, що розвивається.  
       Для характеристики реальних інвестицій застосовуються поняття "обсяг накопичення" і "норма накопичення". Обсяг накопичень є вартісним виразом вкладеного капіталу. Норма інвестицій представляє собою відношення обсягу інвестицій до валового внутрішнього продукту.  
З позиції життєвого циклу господарюючих суб'єктів, цілей і спрямованості їх дій реальні інвестиції прийнято підрозділяти на початкові інвестиції, екстенсивні інвестиції та реінвестиції. Початкові інвестиції, чи нетто-інвестиції, є інвестиціями, спрямованими на підставу підприємства, об'єкта. При цьому кошти, вкладені інвесторами використовуються на будівництво або купівлю будівель, споруд, придбання та монтаж обладнання, створення необхідних матеріальних запасів, освіта оборотних коштів.  
      Екстенсивні інвестиції представляють собою інвестиції направляються на розширення існуючих підприємств, приріст їх виробничого потенціалу, в тому числі передбачає розширення сфери діяльності.  
Реінвестиції пов'язані з процесом відтворення основних фондів на існуючих підприємствах. Підприємства, що мають вільні кошти (амортизаційні відрахування і прибуток, який спрямовується на розвиток виробництва), витрачають їх на:  
1. Заміну фізично зношеного та морально застарілого обладнання, застарілих технологічних процесів новими.  
2. Підвищення ефективності виробництва, його раціоналізація.  
3. Зміна структури своєї продукції і послуг, що надаються.  
4. Диверсифікацію виробництва, в результаті якої змінюються не тільки номенклатура продукції, що випускається, але іноді і профіль підприємства.  
5. Забезпечення виживання підприємства в умовах жорсткої конкурентної боротьби на ринку (проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, розробку ефективних технологій, рекламу).  
Реальне інвестування складає основу інвестиційної діяльності підприємства. В даний час даний вид інвестування є основним для більшості підприємств, оскільки управління реальними інвестиціями в системі інвестиційної діяльності ведеться на більш високому рівні і дозволяє мінімізувати інвестиційний ризик.

3. Сутність і функції підприємницьких ризиків, їх види.

 Законодавчо встановлено, що підприємницька діяльність є ризиковою, тобто дії учасників підприємництва в умовах ринкових відносин, що склалися, конкуренції, функціонування всієї системи економічних законів не можуть бути з повною визначеністю розраховані і здійснені. Багато рішень в підприємницькій діяльності доводиться приймати в умовах невизначеності, коли необхідно вибирати направлення дій з декількох можливих варіантів, здійснення яких складно передбачити (розрахувати, як мовиться, на всі сто процентів).

Ризик властивий будь-якій сфері людської діяльності, що пов'язано  з безліччю умов і факторів, що впливають  на позитивний результат ухвалюваних  людьми рішень. Історичний досвід показує, що ризик недоотримання намічених  результатів особливо став виявлятися при загальності товарно-грошових відносин, конкуренції учасників  господарського обороту. Тому з виникненням  і розвитком капіталістичних  відносин з'являються різні теорії ризику, а класики економічної  теорії приділяють велику увагу дослідженню  проблем ризику в підприємницькій  діяльності.

Під підприємницькими ризиками розуміють такі, що виникають при  будь-яких видах підприємницької  діяльності, пов’язаних з виробництвом продукції, товарів і послуг, їх реалізацією; товарно-грошовими і фінансовими  операціями; комерцією, а також здійсненням  науково-технічних проектів.  Підприємець  може зазнавати втрат через ушкодження або знищення засобів виробництва, невиконання контрагентами умов договорів. Окрім цього, можливі  значні фінансові втрати через  зниження заздалегідь обумовленого рівня  рентабельності, через необхідність компенсувати шкоду, заподіяну найманим робітникам внаслідок нещасного  випадку на виробництві, також споживачам продукції цього підприємства.

Ризик складає об'єктивно  неминучий елемент ухвалення  будь-якого господарського рішення  внаслідок того, що невизначеність — неминуча характеристика умов господарювання. У економічній літературі часто  не робиться відмінностей між поняттями  «ризик» і «невизначеність». На мій  погляд, їх слід розмежовувати. Насправді  перше характеризує таку ситуацію, коли настання невідомих подій досить ймовірне і може бути оцінено кількісно  за допомогою економіко-математичних, статистичних методів, а друге —  коли вірогідність настання таких подій  оцінити наперед неможливо. У  реальній ситуації рішення, що приймається  підприємцем, майже завжди зв'язане  з ризиком, який обумовлений наявністю  ряду чинників невизначеності, що наперед  не передбачаються.

Функції підприємницького ризику.

Подальший розгляд суті підприємницького ризику пов'язаний із з'ясуванням функцій, які виконує ризик в підприємницькій  діяльності. У економічній літературі виділяються наступні функції ризику: інноваційна, регулятивна, захисна  і аналітична.

Інноваційну функцію підприємницький  ризик виконує, стимулюючи пошук  нетрадиційних рішень проблем, що стоять перед підприємцем. Аналіз зарубіжної літератури показує, що в міжнародній  господарській практиці накопичився  позитивний досвід інноваційного ризикового господарювання. Більшості фірм, компаній добиваються успіху, стають конкурентноздатними  на основі інноваційної економічної  діяльності, пов'язаної з ризиком. Ризикові рішення, ризиковий тип господарювання приводять до ефективнішого виробництва, від якого виграють і підприємці, і споживачі, і суспільство в  цілому.

Регулятивна функція має  суперечливий характер і виступає в  двох формах: конструктивною і деструктивною. Ризик підприємця, як правило, орієнтований на отримання значущих результатів  нетрадиційними способами. Тим самим  він дозволяє долати консерватизм, догматизм, відсталість, психологічні бар'єри, що перешкоджають перспективним  нововведенням. У цьому виявляється конструктивна форма регулятивної функції підприємницького ризику.

Конструктивна форма регулятивної функції ризику полягає і в  тому, що здатність ризикувати —  один з шляхів успішної діяльності підприємця. Проте ризик може стати  проявом авантюризму, суб'єктивізму, якщо рішення ухвалюється в умовах неповної інформації, без належного  урахування закономірностей розвитку явища. В цьому випадку ризик  виступає як дестабілізуючий чинник. Отже, хоча ризик і «благородна  справа», але не будь-які рішення  доцільно реалізовувати на практиці, вони повинні бути обґрунтованими, мати зважений, розумний характер.

Захисна функція ризику виявляється  в тому, що якщо для підприємця ризик  — природний стан, то нормальним повинно бути і терпиме відношення до невдач. Ініціативним підприємцям  потрібний соціальний захист, правові, політичні і економічні гарантії, що виключають у разі невдачі покарання  і стимулюючі виправданий ризик.

Слід виділити ще аналітичну функцію підприємницького ризику, яка  пов'язана з тим, що наявність  ризику припускає необхідність вибору одного з можливих варіантів рішень, у зв'язку з чим підприємець  в процесі ухвалення рішення  аналізує всі можливі альтернативи, вибираючи найбільш рентабельні  і найменш ризикові. Залежно від  конкретного змісту ситуації ризику альтернативність володіє різним ступенем складності і вирішується різними  способами. У простих ситуаціях, наприклад, при укладенні договору постачання сировини, підприємець спирається, як правило, на інтуїцію і минулий  досвід. Але при оптимальному рішенні  тієї або іншої складної виробничої задачі, наприклад, ухваленні рішення  про вкладення інвестицій, необхідно  використовувати спеціальні методи аналізу. 

Види ризиків

Існують певні види ризиків, дії яких схильні всі без винятку  підприємницькі організації. Поряд із загальними є специфічні види ризику, характерні для певних видів діяльності. Так, банківські ризики відрізняються від ризиків в страховій діяльності, а останні в свою чергу від ризиків у виробничому підприємництві і т.д. Видова різноманітність ризиків дуже велика - від пожеж і стихійних лих до міжнаціональних конфліктів, змін у законодавстві, що регулює підприємницьку діяльність, і інфляційних коливань. Крім цього, економічний і політичний розвиток сучасного світу породжує нові види ризику, які досить важко визначити, оцінити кількісно.  
Існує безліч підходів до класифікації ризику. Певний інтерес представляє класифікація підприємницького ризику І. Шумпетером, який виділяє два види ризику:  
- Ризик, пов'язаний з можливим технічним провалом виробництва, сюди ж відноситься також небезпека втрати благ, породжена стихійними лихами;  
- Ризик, пов'язаний з відсутністю комерційного успіху.  
З ризиком підприємець стикається на різних, етапах своєї діяльності, і, природно, причин виникнення конкретної ризикової ситуації може бути дуже багато. Зазвичай під причиною виникнення мається на увазі якась умова, що викликає невизначеність результату ситуації. Для ризику такими джерелами є: безпосередньо господарська діяльність, діяльність самого підприємця, недолік інформації про стан зовнішнього середовища, що впливає на результат підприємницької діяльності. Таким чином, слід розрізняти:  
- Ризик, пов'язаний з господарською діяльністю;  
- Ризик, пов'язаний з особистістю підприємця;  
- Ризик, пов'язаний з недоліком інформації про стан зовнішнього середовища.  
  За сферою виникнення підприємницькі ризики можна підрозділити на зовнішні і внутрішні. Джерелом виникнення зовнішніх ризиків є зовнішнє середовище по відношенню до підприємницької фірми. Підприємець не може чинити на них вплив, він може тільки передбачати і враховувати їх у своїй діяльності. Джерелом внутрішніх ризиків є сама підприємницька фірма. Ці ризики виникають у разі неефективного менеджменту, помилкової маркетингової політики, а також в результаті внутрішньофірмових зловживанні.  
У сучасних умовах господарювання виділяють два типи підприємницького ризику за рівнем прийняття рішень: макроекономічний (глобальний) ризик і ризик на рівні окремих фірм (локальний). З точки зору тривалості у часі підприємницькі ризики можна розділити на короткочасні і постійні. За ступенем правомірності підприємницького ризику можуть бути виділені: виправданий (правомірний) і невиправданий (неправомірний) ризики. Всі підприємницькі ризики можна також розділити на дві великі групи відповідно до можливістю страхування: страхують і нестрахуемая. Підприємець може частково перекласти ризик на інші суб'єкти економіки, зокрема убезпечити себе, здійснивши певні витрати у вигляді страхових внесків.  
Іноді виділяються і такі види: статистичні (прості) і динамічні (спекулятивні) ризики. Особливість статистичних ризиків полягає в тому, що вони практично завжди несуть в собі втрати для підприємницької діяльності.