МОДЕРНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА ТА ДЖЕРЕЛА ЇЇ ФІНАНСУВАННЯ

Визначальним фактором, що гарантує правильність вибору складу технологічного устаткування, є чітко  складене технічне завдання. Вихідна ситуація. Керівництво компанії поставило задачу оцінити потребу підприємства в модернізації устаткування і технології.

Питання: які заходи потрібно провести, щоб вибрати один з трьох  шляхів - часткове поліпшення, модернізацію в рамках існуючої технології або  кардинальну зміну технології та обладнання?

Рішення:

1) Щоб оцінити потребу виробництва в часткових поліпшень технології, слід:

- Виявити ділянки, на  яких відбуваються технологічні  збої;

- Оцінити експлуатаційну  надійність використовуваного обладнання;

- Визначити характер збоїв  і їх вплив на виконання  всього технологічного процесу;

- Оцінити рівень втрат  підприємства;

- Зіставити витрати на  часткові поліпшення з одержуваної  вигодою (в тому числі усунення  втрат).

У випадку, якщо ефект від  часткового покращення становить менше 50% від не обходимо, слід опрацювати питання можливості модернізації обладнання в рамках існуючої технології.

2) Щоб визначити необхідність модернізації виробництва в рамках існуючої технології, потрібно:

- Виявити «вузькі місця»  в технології;

- Визначити вплив «вузьких  місць» на застосування технології  на суміжних ділянках, вплив на  навколишнє середовище;

- Скласти схему «продуктивності  матеріального потоку», показавши  на неї, які елементи системи  можливо поліпшити, а які потребують  заміни на аналогічні по продуктивності;

- Зіставити витрати на  поліпшення і заміну обладнання  в рамках існуючої технології  та спрогнозувати економічні  характеристики виробництва та  реалізації на п'ять років вперед. У випадку, якщо, наприклад, передбачається  істотне збільшення попиту (реалізації), має сенс опрацювати питання  кардинальної зміни обладнання  в рамках абсолютно нової технології  виробництва.

3) Щоб зрозуміти доцільність кардинальної зміни технології і / або обладнання, розглянемо приклад.

На ринку з'явилася  продукція з якісно новими характеристиками, яка користується гарним попитом  у покупців. На існуючому, застарілому  обладнанні і при існуючій відсталій технології виробництва неможливо домогтися отримання таких характеристик. Для того щоб вийти в лідери з виробництва продукту з аналогічними характеристиками, необхідно кардинально змінити технологію та оновити обладнання, чітко розрахувавши при цьому фінансове навантаження і оцінивши ризики коливання попиту.

Також кардинальну зміну  технології та обладнання часто застосовують при проектах оптимізації внутрішньої  логістики компанії: наприклад, коли укрупнюють і вибудовують цеха в послідовності руху виробничого циклу виготовлення продукту (відповідно, переносити при цьому застаріле обладнання недоцільно).

Нарешті, при реконструкції  виробництва самої «простий»  і самої останньої в аналізованому  нами ряду завдань модернізації є  «розшивання вузьких місць» за допомогою самостійно виготовлених спеціальних пристосувань.

Крок 4: виготовлення спеціальних  пристосувань

На етапі аналізу (аудиту) існуючих технологій часто виникає  питання про доцільність модернізації якої частини технологічного ланцюжка, в результаті чого виявляється необхідність проектування і виготовлення спеціальних  пристроїв, що сприяють виконанню поставлених  цілей модернізації. По конструкції  спеціальні пристрої можуть представляти собою як невеликі вузли, так і  солідні технологічні установки.

 

1.3 Форми фінансування підприємств для проведення модернізації

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає  в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної  діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а  також відносини між підприємством  та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Перш ніж перейти до вивчення механізмів залучення фінансових ресурсів суб’єктами господарювання, розглянемо основні форми фінансування. Їх здебільшого класифікують за такими критеріями:

1. залежно від цілей фінансування;
2. за джерелами надходження капіталу;
3. за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.

Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:

• фінансування при заснуванні підприємства;
• на розширення діяльності;
• рефінансування;
• санаційне фінансування.

Структурно-логічні взаємозв’язки між окремими формами фінансування наведені на рис. 1.5 у формі матриці.

 

Статус   інвестора Джерела фінансування	Позичковий капітал	Власний капітал	Реструктуризація активів
Зовнішнє	Банківські,  комерційні  позички	Чáсткове  фінансування  (внески учасників  та засновників)	Дезінвестиції
Внутрішнє	Забезпечення  наступних витрат  і платежів	Нерозподілений  прибуток	Амортизаційні  відрахування

 

Рисунок 1.2 Матриця форм фінансування (За: Volkart R. Unternehmensfinanzierung und Kreditpolitik. — S. 28)

За джерелами мобілізації  фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний капітал  і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних літературних джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань досить часто позначають також як Cash-flow-фінансування.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

• кредити банків (довго- і короткострокові);
• кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;
• заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

• нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);
• доходи майбутніх періодів.

Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Щоправда, дискусійним є питання віднесення дезінвестицій до зовнішніх джерел фінансування. Загальний огляд форм фінансування та їх класифікацію подано на рис. 1.6.

Рисунок 1.3 - Форми фінансування (За: Perridon L. Finanzwirtschaft der Unternehmen. 10. Aufl. — München: Vahlen, 1999. — S. 344)

1.3.1 Власний капітал

Власний капітал показує  частку майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і  власних засобів підприємства. Тривалий час у вітчизняній теорії та практиці питанню фінансування діяльності господарських  структур за рахунок капіталу власників  приділялась надзвичайно мала увага, оскільки за адміністративно-командної  економіки державні підприємства в  централізованому порядку наділялися статутним капіталом, який не міг  бути змінений у результаті емісії (чи анулювання) корпоративних прав. Натомість домінуюча роль відводилася  таким антиринковим методам фінансування підприємств, як бюджетні дотації, субсидії, субвенції.

Сьогодні досить актуальним є питання переорієнтації підприємств  на ринкові форми їх фінансування, однією з яких є мобілізація ресурсів на основі залучення інвестицій в  обмін на корпоративні права, емітовані  юридичною особою. Спокусливим для  фінансистів є те, що для залучення  коштів на основі збільшення статутного капіталу не потрібні ні застава майна, ні гарантії третіх осіб; ресурси, вкладені у власний капітал підприємства, залишаються в його розпорядженні  протягом довгострокового періоду.

Тим часом працівники фінансових служб підприємств, фінансові менеджери, бухгалтери, інші фахівці, які займаються практичною фінансовою роботою, стикаються зі значними труднощами при спробі використати вказаний метод фінансування. Для успішного здійснення операцій з власним капіталом підприємства та ефективного використання даної  форми фінансування на практиці фінансистам  слід оволодіти такими блоками питань:

1. цілі, порядок та умови збільшення (зменшення) статутного і власного капіталу;
2. резерви підприємства, їх види, значення та порядок формування;
3. додатковий капітал: порядок його формування та використання;
4. оподаткування операцій, пов’язаних зі збільшенням (зменшенням) статутного капіталу, додаткового капіталу, здійсненням реінвестицій у корпоративні права.

У науково-практичній літературі досить часто можна зустріти такі поняття, як «власний капітал», «додатковий  капітал», «статутний капітал», «номінальний капітал». Для чіткого розуміння  процесів, які будуть охарактеризовані далі, необхідно чітко ідентифікувати ці поняття.

Власний капітал підприємства — це підсумок першого розділу  пасиву балансу, тобто перевищення  балансової вартості активів підприємства над його зобов’язаннями. Основними  складовими власного капіталу є статутний  капітал, додатковий і резервний  капітал, нерозподілений прибуток. Відомості  про розміри статутного і резервного капіталу містяться у статуті  підприємства. Показник власного капіталу є одним з головних індикаторів  кредитоспроможності підприємства. Він — основа для визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.

Для більшості підприємств  основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний) капітал  — сума вкладів власників підприємства в його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. У відповідній статті балансу  наводиться зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Сума статутного капіталу, а також рішення про  його збільшення або зменшення мають  бути зареєстровані у Державному реєстрі господарських одиниць i за вартістю відповідати даним фінансової звітності, зокрема балансу. Це та сума капіталу, в межах якої засновники підприємства (зокрема АТ, ТОВ) несуть матеріальну відповідальність перед  його кредиторами. Саме тому зменшення  статутного капіталу за наявності заперечень кредиторів не допускається.

В окремих підприємств  складовою власного капіталу є пайовий  капітал. Ця стаття передбачена для  кредитних спілок, споживчих товариств, колективних сільськогосподарських підприємств, житлово-будівельних кооперативів, в яких статутний капітал формується за рахунок пайових внесків. Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності. Для забезпечення розвитку господарської діяльності підприємства пайовиками можуть вноситися додаткові пайові внески на добровільних засадах. При щорічному розподілі прибутку за рішенням зборів пайовиків на обов’язкові та додаткові пайові внески нараховуються дивіденди, які можуть бути зараховані на поповнення паю.

Важливими складовими власного капіталу є резерви, які можуть бути сформовані у формі додаткового (капітальні резерви) та резервного капіталу (резерви, створені за рахунок чистого  прибутку). Особливості їх формування та використання будуть розглянуті в  наступному підрозділі.

Ще одним елементом  власного капіталу є нерозподілений прибуток (непокритий збиток). За цією позицією балансу відображається або  сума прибутку, яка реінвестована  у підприємство, або сума непокритого  збитку. Сума непокритого збитку наводиться в дужках та вираховується при  визначенні підсумку власного капіталу. У цій статті показується прибуток (збиток), який залишається у підприємства після сплати всіх податків, виплати  дивідендів і відрахувань до резервного капіталу. Нерозподілений прибуток (збиток) може включати реінвестований у підприємство прибуток звітного і минулих періодів.