Кредит в ринковій економіці

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Октября 2011 в 12:44, курсовая работа

Краткое описание

Положення Національного банку України «Про кредитування» 28.09.1995 р. визначає правові основи надання, використання і повернення кредитів та регулювання взаємовідносин між суб'єктами, що виникають у процесі кредитування.

Содержание работы

Вступ
Розділ 1. Теоретико - методичні аспекти кредитування діяльності підприємства:
1.1 Основні засади кредитування підприємства
1.2 Механізм кредитування діяльності підприємства
1.3 Правове регулювання кредитних відносин в Україні
Розділ 2. Розвиток кредитної системи в Україні
2.1 Становлення кредитної системи на підприємстві.
2.2 Проблеми кредитування в Україні та шляхи їх розв’язання.
Висновки
Додатки
Список використаної літератури

Содержимое работы - 1 файл

ТЕКСТ.doc

— 200.00 Кб (Скачать файл)

     У зв'язку із низькою кредитоспроможністю більшості українських підприємств у вітчизняній практиці позики участі не практикуються.

     Врахування векселів є формою кредитування суб`єктів підприємницької діяльності, при якій Банк купує векселі у векселедержателя з дисконтом до настання дати платежу за ним з метою отримання доходу від погашения векселів в повному об`ємі.

      Здійснюючи врахування векселів Банк, таким чином, надає векселедержателю-пред`явнику терміновий кредит. Як правило, Банк враховує ті векселі, за якими чітко можна визначити дату платежу.

Види  врахування векселів:

· звичайне врахування векселів - придбання Банком векселів у векселедержателя до настання строку платежу, при якому погашення векселів здійснюється векселедавцем;

· врахування векселів з реверсом - придбання  Банком векселів у векселедержателя до настання строку платежу, при якому  векселедержатель бере на себя позавексельне зобов`язання викупити ці векселі у Банка до настання строку платежу або при настання певних обставин.

     Операції врахування векселів Банк здійснює на підставі договору врахування (генерального договора врахування) векселів, який укладаєтьсяз векселедержателем векселів.

     Грошові кошти за враховані векселі перераховуються векселедержателю на його поточний рахунок.

     На сьогоднішньому етапі одну з найважливіших ролей у стимулюванні відтворювальних процесів в економіці відіграє банківський кредит як головне джерело забезпечення грошовими ресурсами поточної господарської діяльності підприємств.

     На сучасному етапі розвитку нашої держави все більшого значення набуває використання таких видів кредитування, як факторинг, форфейтинг, лізинг, кредитування на основі документарного акредитива тощо.

У світовій банківській практиці широко застосовується факторинг, як самостійна форма короткострокового  кредитування зовнішньої торгівлі.

     Факторинг - одна з нетрадиційних банківських послуг, що з'явилася у банківській практиці у 50-х роках.

     Факторинг - це операція, що поєднує в собі кредитування клієнта з метою формування обігового капіталу, а також ряд посередницько-комісійних послуг. Суть факторингу полягає в тому, що банк купує у клієнта право на вимогу боргу. Як правило, банком купуються дебіторські рахунки, пов'язані з поставкою товарів чи наданням послуг. Також банк може надавати клієнту ряд інших послуг, таких як ведення бухгалтерії, інформаційні, юридичні послуги.

У факторингу беруть участь три сторони:

· фактор (спеціалізована установа, спеціальний  відділ комерційного банку);

· постачальник;

· покупець.

Розрізняють два види факторингу:

1. Конвенційний, який є комплексною системою  обслуговування клієнта і зосереджує  в собі бухгалтерські, юридичні, консультаційні та інші послуги. Фактично за клієнтом зберігаються лише виробничі функції;

2. Конфіденційний, що обмежується тільки дисконтуванням  рахунків-фактур. Переваги цього  виду факторингу для клієнта  полягають у тому, що він є  більш незалежним від банку.

Факторингова  послуга може надаватись банком як в поєднанні з фінансуванням, так і без фінансування. При  факторингу без фінансування клієнт подає фактору документи, що підтверджують  відвантаження товару, а фактор зобов'язується отримати на користь клієнта грошові кошти. Тобто роль фактора зводиться до інкасування фінансових документів. Факторинг з фінансуванням полягає в тому, що фактор купує рахунки-фактури клієнта і виплачує йому грошові кошти у розмірі 80-90% від суми боргу. Решта 10-20%, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

     Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між банком і клієнтом, в якій має бути зазначено вид факторингу: закритий чи відкритий. При відкритому факторингу дебіторам надсилається повідомлення про укладання угоди і пропонується здійснити платежі безпосередньо фактору.   При закритому факторингу дебітори направляють кошти клієнту, а той розраховується з фактором.

     У договорі може передбачатися: право регресу - право повернення фактором клієнту несплачених покупцем розрахункових документів з вимогою повернення коштів; негайна оплата фактором розрахункових документів, тільки-но вони будуть йому пред'явлені (фактично це означає кредитування фактором клієнта).

     Доходи фактора від здійснення факторингової операції складаються з двох частин:

· комісійні  за послуги по обслуговуванню боргу (в розмірі 1--2% загальної суми придбаних  банком рахунків);

· позичковий процент, нарахований на виданий клієнту аванс.

     Внаслідок швидкого обігу дебіторських рахунків і в зв'язку з незначним періодом користуванням авансом дохід банку від позичкового процента менший, ніж від комісійних платежів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Розвиток кредитної системи в Україні

2.1 Становлення кредитної системи на підприємстві

       Розпад Радянського Союзу, чому сприяли, зокрема, прийняття Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з ним на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці. 2001 року банківська система України святкувала своє десятиліття.

      Декларація про державний суверенітет України та Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, які законодавче закріпили за нашою державою право на самостійне формування власної банківської системи, стали фундаментом для появи українських комерційних банків. Упродовж 1989—1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків .

    Формування сучасної банківської системи України відбувалося в кілька етапів:

      І  етап (1991-1992рр.) процеси перереєстрації та реорганізації:

      2 жовтня 1991 року Національний банк  почав перереєстровувати комерційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період “міністерський” капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієнтів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

      II етап (1992-1993 роки) поява банків “другої хвилі”:

      На засадах різних бюджетних  та позабюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки .

       На цьому етапі відповідно  до Постанови Кабінету Міністрів “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” у комерційних банках дедалі зменшувалася частка “міністерського” капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. На цьому ж етапі спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних “кишенькових” банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири.

      III етап (1994-1996 роки) перші банкрутства:

      Активна побудова Національним  банком України чіткої системи  регулювання діяльності комерційних  банків збіглася в часі із призупиненням інфляційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків; 1995 року — 20, серед яких і найбільші (“Інко”, “Відродження”, Економбанк, Лісбанк); 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існування. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функціонування всієї банківської системи .

       У цей період на структуру вітчизняної банківської системи істотно впливали й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні представництва — всього їх було зареєстровано 14. З’явилися також ще 5 нових українських комерційних банків.

       Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

      IV етап (1996-1998рр.) стабілізація банків та впровадження національної валюти - гривні:

      Цей ключовий етап становлення  вітчизняної банківської системи потребує детальнішого розгляду. Можемо підбити певні підсумки роботи банківської системи. Позаду роки гіперінфляції та повної розбалансованості економіки .  

2.2 Проблеми кредитування в Україні та шляхи їх розв’язання. 

     Кредитно-грошова політика в Україні пройшла певну еволюцію. У 1993-1994 рр. вона характеризувалася активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-1994 рр. кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11,2 до 10,8 трлн крб., а кредити Уряду зросли на 129 трлн крб. Вони становили 86 відсотків від загального обсягу емісійних кредитів проти 6 відсотків кредитів комерційним банкам на 'потреби рефінансування. Якщо емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних процесів, то обмеження кредитування виробництва через банківське посередництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску товарів та послуг.Ще однією відмітною ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період було незбігання офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Це зумовлено наданням НБУ пільгових кредитів деяким галузям народного господарства (наприклад, АПУ та іншим галузям для проведення заліку взаємної заборгованості). Проте така політика "дешевих грошей" провадилася лише щодо певних галузей народного господарства і виключно щодо державних підприємств. Недержавні підприємства могли отримати позику в комерційних банках лише під високий відсоток. Інакше кажучи, відсоткова ставка, за якою комерційні банки надавали кредит більшості клієнтів, не мала нічого спільного з фактичною обліковою ставкою. Орієнтиром для них була офіційна ставка. Крім того, "дешеві гроші" використовувалися не для інвестицій, а для "латання дирок". Отже, вони не могли позитивно вплинути на економічні процеси в країні.  
    У 1995-1996 рр. провадилася політика жорстких грошово-кредитних обмежень. Вона характеризувалася: 
    1. Переходом до фінансування бюджетного дефіциту переваж-но за рахунок не кредитної емісії (кредити НБУ), а випуску і продажу державних короткострокових облігацій внутрішньої позики і зовнішнього боргу. 
   2. Зниженням облікової ставки НБУ у зв'язку з падінням темпів інфляції. Однак вона все ще залишається несприятливою для інвестицій. 
   3. Проведенням жорсткішої політики щодо регулювання ризику і ліквідності комерційних банків. Крім традиційних вимог дотримання комерційними банками нормативів платоспроможності та ліквідності, яка контролюється НБУ станом на початок кожного місяця, НБУ встановив вимогу щоденної звітності за показниками достатності капіталу та ліквідності на основі щоденних балансів банків.  
      Платоспроможність банку- це достатність власних коштів банку для захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Розраховують його як співвідношення власних коштів і активів, у тому числі зважених за ступенем ризику. 
       Ліквідність це здатність банку забезпечити своєчасне виконання грошових зобов'язань. Її визначають за збалансованістю між строками і сумами погашення активів і строками й сумами виконання зобов'язань банку. Показники достатності капіталу та ліквідності є оціночними показниками діяльності банку і встановлюються з метою оптимального регулювання активних та пасивних операцій банків з точки зору підтримки необхідного рівня ліквідності. 
   Наслідком політики монетарних рестрикцій (обмежень) стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Однак ця політика стала однією з причин поглиблення інвестиційної, зокрема економічної, кризи. У зв'язку з цим політика мінімізації емісійних джерел фінансування дефіциту бюджету має бути доповнена кредитно-грошовою політикою, сприятливою для інвестицій. 
                            Методи кредитно-грошової політики

Информация о работе Кредит в ринковій економіці