Еволюція теоретичних концепцій державних фінансів

Еволюція теоретичних концепцій державних фінансів

Формування теорій державних фінансів нерозривно пов'язане із самим існуванням держави та здійсненням її функцій. Наука про державні фінанси передбачає вивчення способів одержання й раціонального перерозподілу коштів державою. Об'єктивним ідеалом фінансового господарства можна вважати таку організацію цих способів, коли держава може ефективно виконувати свої функції, а при переході коштів від підприємств і домашніх господарств не погіршується їх економічне становище. Кошти, залучені із приватного сектору економіки, повинні відтворюватись у вигляді відповідного набору ефективних і корисних послуг, наданих державою приватному сектору — фірмам і домашнім господарствам.

Очевидно, що розуміння сутності державних видатків випливає з поняття про сутність держави, її ролі й функцій, обумовлюється організацією держави, формою правління, адміністративним устроєм, завданнями економічної політики, наявністю державного й суспільного фінансового контролю тощо. Таким чином, предметом науки про державні фінанси є дослідження способів найкращого задоволення матеріальних і грошових потреб держави.

Це наука про суспільне господарство, покликана визначити норми, що повинні дотримуватися при одержанні матеріальних коштів на суспільні потреби.

Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що теорії державних фінансів постійно еволюціонують, адже й сама держава постійно змінюється. К. Віксель зазначав: "Теорія державних фінансів завжди повинна... враховувати політичні умови. Потрібно відкинути ортодоксальні концепції, що грунтуються на застарілій політичній філософії, та просуватися вперед, до розкриття таємниці рушійних сил прогресу й суспільного розвитку". Тому й сьогодні вивчення еволюції теоретичних концепцій державних фінансів є актуальним.

Дослідженню питань розвитку науки про державні фінанси присвятили свої праці такі науковці, як В. Андрущенко, В. Базилевич, Ш. Бланкарт, Д, Брюмерхоф, 0. Василик, І. Лютий, В. Пушкарьова, Л. Якобсон та ін. Утім, на сьогодні існує гостра потреба в комплексному розгляді й визначенні тенденцій розвитку теорій державних фінансів. Отож метою статті є аналіз основних теоретичних концепцій державних фінансів та з'ясування сучасних напрямів розвитку науки про них.
Слід зауважити, що в давньому світі фінансова наука, якщо взагалі доречно говорити про існування саме такої науки, мала виключно прикладний і етичний характер. Існування держави передбачало збір податків і витрачання основної їх частини на безпеку й інфраструктуру, й саме цим питанням були присвячені окремі фрагменти праць, у першу чергу, Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

У середні віки цієї науки також майже не існувало внаслідок слабкого розвитку фінансового господарства. Проте представники філософської школи схоластів, і насамперед Т. Аквінський, активно розвивали думку про право государя в інтересах суспільного добробуту використовувати податки, якщо не вистачає домена або регалій. Однак Т. Аквінський висловлюється проти державних боргів, які, на його думку, підривають повагу підданих до государя й послаблюють державу2.
Часом виникнення науки про державні фінанси можна вважати лише XV століття. Спочатку вона розвивалася в італійських і німецьких торговельних містах- державах, князівствах і республіках. Можна стверджувати, що це був період меркантилізму в її розвитку, для якого характерний тісний взаємозв'язок досліджень проблем оподаткування (насамперед акцизів) та розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі.

До авторів, яким фінансова наука зобов'язана своїм виникненням, належать передусім Д. Карафа, М. Пальмьєрі, Ф. Гвіччардіні і Дж. Ботеро, котрих видатний американський економіст Й.А. Шумпетер пропонував називати "камералістами"3.
На наш погляд, саме Діомеде Карафа може вважатися родоначальником фінансової науки. Він виступав за помірні податки, за необхідність і бажаність зіставлення доходів і видатків, за спрямування додаткових доходів на зростання загального добробуту, але рішуче висловлювався проти всіх видів позик. Д. Карафа вважав за основу для фінансового процвітання заохочення зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Втім, його праці мали нормативний характер, у них немає спроб проаналізувати ситуацію й навіть описати конкретні господарські випадки.

Погляди схоластів і меркантилістів вплинули на фінансову теорію французького вченого Жана Бодена, ім'я якого безпосередню пов'язане з поглибленням аналізу фінансової науки. У його класичному творі "Шість книг про республіку"4 подається розгорнутий систематичний огляд питань державних фінансів. Ж. Боден був противником збільшення податків, а для формування бази оподаткування рекомендував провести перепис населення. У шостій частині своєї праці він докладно розглянув багато ключових понять фінансової науки, особливо в частині доходів.

Починаючий видатного англійського економіста Уільяма Петті, наука про державні фінанси розвивається поряд із наукою про державу й економічною теорією (в той період — політичною економією). Праця У. Петгі "Трактат про податки і збори"5 поставила крапку в розмежуванні меркантелізму і класичної теорії в науці про державні фінанси. Він розглядає причини і шляхи зменшення тягаря видатків, різні способи оподаткування (земельний податок, мито, подушний податок, десятину й акциз), а також їх адміністрування аж до покарань за несплату.

Варто згадати також про внесок у розвиток фінансової науки епохи Просвіти видатного філософа Томаса Гоббса. У третій частині своєї трилогії "Основи філософії" "Про громадянина"6 він говорить про абсолютне право государя обкладати підданих податками. Разом із тим Т. Гоббс вказує на необхідність дотримання помірності й рівномірності в розподілі податків, при цьому він надає перевагу непрямим податкам які, на його думку, повинні сплачуватися пропорційно майновому стану платника.
Трохи пізніше на перший план виступають підходи до оподаткування, згідно з якими перевага надається прямим податкам. Прибічником цього напряму є Джон Локк, котрий у своїй праці "Деякі міркування про наслідки зниження процента і зростання вартості грошей" докладно пише про пряме оподаткування, висловлюючи при цьому важливу думку щодо введення єдиного податку, яка згодом використовувалася різними фінансовими школами. Дж. Локк намагався довести, що у країні, де переважає землеробство, податкове навантаження припадає на земельну власність. Більше того, всі інші податки, особливо на товари, в кінцевому підсумку теж сплачує землевласник.

Серед праць французьких фахівців варто відзначити "Проект королівської десятини" Себастьяна Вобана8, де автор аналізує та критикує сучасну йому французьку фінансову систему, наслідками функціонування якої є бідність народу й господарський занепад країни. Він пропонує замінити всі існуючі податки одним — королівською десятиною. Ця ідея, очевидно, була навіяна багаторічною середньовічною практикою церковної десятини.

Сучасник С. Вобана Пьєр де Буагільбер залишив ряд праць із питань державних фінансів. Імовірно, він перший докладно зупинився на питанні взаємозв'язку видатків і доходів та їх збалансованості, вирішивши його зовсім по-іншому — за рахунок збільшення оподаткування забезпечених, які накопичили своє багатство шляхом "злочинів і насильства".

Вагомий внесок у становлення фінансової науки зробили Франсуа Кене й очолювана ним школа фізіократів, У ряді своїх праць він доводив таку думку: оскільки сільське господарство є єдиним кінцевим джерелом багатства, державні фінанси можна значно спростити, ввівши єдиний прямий сільськогосподарський або земельний податок, що стягуватиметься пропорційно земельній ренті9. Крім того, фізіократи помітно вплинули на розвиток інших галузей науки про державні фінанси. Вони долучили фінансові явища до сфери дослідження політичної економії й тим сприяли їх подальшій науковій розробці. Своїм ученням про чистий дохід вони поклали початок важливим для питань оподаткування теоріям поземельної ренти й доходу, зробили істотний внесок у аналіз недоліків і перспектив прямого й непрямого оподаткування.

Безперечно, вершиною науки про державні фінанси стали праці німецького економіста Йохана фон Юсті, найкращою з яких є "Система державних фінансів", де викладено сучасні йому знання про державні фінанси відповідно до камерального підходу у фінансовій науці. Класиками цього напряму вважають також Самуеля фон Пуфендорфа та Йозефа фон Зонненфельса, котрі зосередилися на розробці й вивченні урядових інструкцій для управління державним господарством, Причому питання державних фінансів вони поєднували зі статистичними даними з різних галузей конкретної економіки, які вважалися необхідними
для задоволення фіскального інтересу держави.

Наступним етапом розвитку науки про державні фінанси стала всесвітньо відома праця Адама Сміта "Дослідження про природу та причини добробуту націй". А. Сміт став класиком не тільки економічної теорії, а й науки про державні фінанси. Йому належить заслуга з'ясування зв'язку між фінансами, народним господарством, а також залежності фінансового господарства від народного. На думку А. Сміта, оскільки існує три джерела народного багатства: земля, праця й капітал, отже, можливе існування різних форм оподаткування залежно від джерела доходу. Він розглядає податки не кожний окремо, а в загальному
взаємозв'язку.

Довгий час у фінансовій науці точилися суперечки про природу фінансових явищ. Деякі теоретики намагалися для логічної чіткості пов'язати їх із яким-небудь одним базовим принципом. Завдяки цьому виникла низка фінансових теорій і концепцій залежно від об'єкта дослідження.

Концепція, що ґрунтується на споживанні послуг. Послідовники А. Сміта пов'язували всі фінансові явища зі споживанням. Представником цієї теорії є французький економіст Жан-Батіст Сей. Він акцентував увагу на тому, що державні фінанси є непродуктивним споживанням матеріальних благ. Оскільки таке споживання задля виконання функцій держави неминуче, його необхідно обмежити до мінімально допустимого обсягу.

Відповідно до цієї концепції з того моменту, як кошти платника податків сплачені державі, їх вартість для нього втрачена. Проте, коли ця вартість буде використана державою, вона буде втрачена для всього суспільства. Усякий податок, не пропорційний тій користі, що отримана від держави, є проявом нераціональної й неефективної діяльності цієї держави.
Теорія взаємного обміну. Ряд англійських і французьких авторів, насамперед Ш. Монтеск'є, висунули ідею про те, що в основі державних фінансів — явище обміну, тобто має місце обмін державних послуг на певну частку доходу й майна приватних осіб і підприємств.

Згідно з теорією першоосновою податку є не свавілля держави, а феномен природного порядку. Суспільству необхідна спільна діяльність, і платники податків підтримують її, обмінюючи свої матеріальні засоби на послуги, що надаються державою. Відповідно, держава є виробником суспільних благ, споживачами яких є її громадяни.

Ідея державного виробництва благ. На думку групи німецьких авторів, держава є частиною суспільства, що є виробником нематеріальних багатств, а саме безпеки, правосуддя, освіти тощо, на які перетворюються матеріальні багатства, створені підприємствами й домашніми господарствами.

Такої позиції, зокрема, дотримувався відомий російський економіст німецького походження Генріх Фрідріх фон Шторх, За його словами, "якщо визнати, що дохід нації дорівнює її валовому продукту, то варто також визнати, що ця нація може непродуктивно спожити всю вартість свого річного продукту, не завдавши жодного збитку своєму майбутньому доходу. Продукти, які становлять капітал нації, не можуть бути спожиті".

Отже, за цією теорією держава є значним перетворювачем і виробником нематеріальних благ і послуг. Будь-який вид державних видатків, аби бути продуктивним, повинен у результаті окуповувати витрати і приносити вигоду. Вартість багатств, що забезпечують державні видатки, повністю відновлюється в цінності зроблених ними благ.

Концепція страхової установи. Відповідно до неї держава розглядається як своєрідна страхова установа, якій економічні агенти платять за охорону та заощадження своєї власності й багатства певну премію. Отже, основним завданням державних фінансів є якомога ефективніший розподіл виплаченої страхової премії залежно від того ризику, який бере на себе держава за основними видами реалізованих нею функцій.

Найвидатнішим представником цієї теорії є Давид Рікардо. Маючи великий досвід практичної роботи, він вважав, що головним джерелом державних доходів є прибуток підприємств; конкретна форма податку не є суттєвою, однак загальне оподаткування має бути організоване державою ефективно і справедливо. Схожих поглядів дотримувався й Ф. Лассаль. Представники цього теоретичного напряму справили величезний позитивний вплив на розробку питань про прогресивне оподаткування та податки на спадщину й капітал.

Теорія граничної корисності. Більшість учених — класиків маржиналізма, насамперед А. Маршалл і Дж.Б. Кларк, вказували на зв'язок між основними принципами побудови державних фінансів і явищем граничної корисності. Державні доходи й видатки, обумовлені вимогами громадського порядку, — це доходи й видатки підприємств і домашніх господарств, використані на суспільні потреби, корисність яких досить індивідуальна, а цінність визначається суб'єктивно.

За цією теорією державні доходи й видатки оцінюються за середнім показником усіх суб'єктивних оцінок. Необхідність співіснування викликає потребу у витратах кожного економічного агента для загального добробуту. Якщо існують колективні потреби, відмінні від індивідуальних, то задоволення їх може бути досягнуте тільки через використання доходу на користь держави, що виконує необхідні для громадського життя функції. Крім того, саме на принципі градацій суб'єктивних корисностей маржиналісти заснували власну концепцію прогресивного оподаткування. Ряд сучасних дослідників у сфері державних фінансів дотримуються маржиналістської концепції, розглядаючи й оцінюючи діяльність фінансових інститутів держави.

Теоретичні джерела сучасних західних концепцій державних фінансів варто шукати у працях західних економістів XIX — початку XX століття. їх розвиток зумовлений загальними законами руху ринкової економіки та відображає принципові зміни у веденні господарства західних держав. До кінця 1920-х років основу фінансової політики цих держав становили концепції неокласичної школи, основними тезами якої є невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Економічна дійсність кінця 1920-х — початку 1930-х років змусила переглянути цей курс, який уже не відповідав вимогам економічного життя.

Із розвитком державно-монополістичного капіталізму в 1930—60-ті роки фінансова політика почала будуватися на базі кейнсіанських і неокейнсіанських доктрин. Зазначимо, що фінансова концепція Джона Мейнарда Кейнса виходить із таких основних положень:

1) усі найважливіші проблеми розширеного відтворення варто розв'язувати не з позицій вивчення пропозиції ресурсів, як це робили його попередники, а з позицій попиту, що забезпечує реалізацію ресурсів;