Державні фінанси зарубіжних країн ХХ ст.

     Також широко застосовується політика прискореної  амортизації. Вона полягає в тому, що уряд дозволяє нараховувати амортизацію  в масштабах, які значно вищі за реальне  зношення основного капіталу. Завищені амортизаційні нарахування зменшують  обсяг прибутку, що підлягає оподаткуванню, а це дає можливість прискорити заміну основного капіталу.

     Інвестиційний податковий кредит є податковою знижкою, спрямованою на заміну застарілого  обладнання і застосування нової  техніки. Цей кредит вираховується  із суми податку, а не з оподаткованого доходу, і тому він зменшує на свій обсяг вартість нового придбаного обладнання. У західних країнах є  досвід використання податкових знижок за фінансування витрат на дослідження  та розробки, інвестицій у сучасне  обладнання для дрібних та середніх фірм, інвестиції у матеріало- та енергоощадні технології. Інвестиційний податковий кредит сприяє підвищенню конкурентоспроможності і прискорює економічне зростання. Проте, з іншого боку, він також  сприяє збільшенню дефіциту бюджету  та зростанню інфляції. Крім того, використовуються податкові знижки на виснаження надр, а також на вкладення коштів у благодійні фонди, що не підлягають оподаткуванню.

     Наступним за своїм значенням податком, що широко застосовується в розвинутих країнах, є податок на додану вартість (ПДВ). У різних країнах ставки ПДВ  істотно різняться. Так, у США  ця ставка дорівнює 11 %, у ФРН — 6 %, у Великобританії— 15 %. Додана вартість включає заробітну плату, прибуток, відсоток за кредит, амортизаційні  відрахування, витрати на електроенергію і т. п. Інакше кажучи, ПДВ є відрахуванням  у бюджет частини новоствореної  вартості. Податок нараховується  на різницю між відпускною ціною  і витратами виробництва до даної  стадії руху товару.

     ПДВ охоплює практично всі види товарів  і послуг. За відносно низьких ставок він поповнює бюджет більше, ніж  інші види податків, і дає змогу  гнучко реагувати на інфляційне зростання  цін. Для держави ПДВ зручний  ще й тому, що від нього важче  ухилитися, а для платника податків — тому що він психологічно легше  сприймається, оскільки ним обкладаються не доходи (заробітна плата, дивіденди  тощо), а витрати. Тобто ПДВ —  це податок на споживача, а не на виробника.

     До  окремого виду податку, що також широко застосовується в ринковій економіці, належать акцизи. Вони не є прямим податком, а включаються в ціну товару й  сплачуються споживачем даного товару. Уникнути акцизу можна за умови, коли акцизні товари не купують споживачі. Акцизами обкладається в основному  невеликий асортимент товарів. Він  складається здебільшого з горілки, тютюну, лікеро-горілчаних виробів, а  в деяких країнах до цього переліку ще входять ювелірні вироби, хутра  тощо.

     Удосконалення податкової системи. Переважна більшість  українських економістів і практиків  розглядає теперішній податковий тягар  як надмірний і закликає до його зниження. Своєю чергою їхні опоненти наводять на свою користь аргумент щодо частки ВВП, яка розподіляється через бюджет. В Україні вона дорівнювала 26,2 % ВВП 1999 року, у той час як у  Швейцарії на початку 90-х рр. становила 27,1 %; у США— 36%; в Англії — 38 %; в  Італії — 48,7 %; у Нідерландах— 53 % ВНП. Вважається, що для проведення ефективної економічної політики Україні як країні з перехідною економікою потрібно розподіляти через бюджет не менше 35 % ВВП. Тобто частка, що акумулюється в бюджеті, є замалою.

     Методом для більшого наповнення бюджету  є усунення нерівномірності податкового  навантаження на різні галузі та підприємства. З цією метою пропонується зняти  пільги з користувачів ними (галузей  та підприємств) і одночасно зменшити ставки оподаткування. Проте ця пропозиція не є одностайною, оскільки деякі  економісти впевнені, що пільгові стимули  — необхідна умова ефективного  розвитку економіки, і наводять відповідні підтвердження з практики західних урядів. 
 

     Застосування  ефекту Лаффера

     У своїй фіскальній політиці уряди  країн з розвинутою ринковою економікою намагаються використовувати тією чи тією мірою ефект Лаффера, згідно з яким підвищення ставок оподаткування  веде до збільшення бюджетних надходжень тільки до певного рівня. Після того як підвищення ставки податку на доходи переходить за максимальну точку, починається  зменшення надходжень у бюджет. За А. Лаффером, такою точкою є ставка прибуткового податку, яка дорівнює 50 %. Якщо податок на дохід менший за 50 %, то в цілому це стимулює трудову  і ділову активність. Якщо ж він  більший за цю позначку, то активність буде спадати, а капітал прагнутиме перейти з легальної економіки  в "тіньову".

     Застосовувати на практиці ефект Лаффера дуже важко, бо нелегко визначити для кожної країни і для кожного моменту  зі своїми особливостями ту точку, за якою зниження ставок оподаткування  привело б до економічного пожвавлення. Заведено вважати, що коли країна переходить від завищених ставок оподаткування  до оптимальних, то в короткостроковому  періоді надходження в бюджет тимчасово скорочуються, а в довгостроковому  — збільшуються, оскільки зростає  економічна активність і значно підвищуються доходи населення, які обкладаються податком. Зокрема, коли США за президентства  Р. Рейгана намагалися скористатись ефектом Лаффера, то потрапили в  скрутне становище. Зменшення ставок оподаткування хоч і спричинило економічне пожвавлення, але цим  не компенсувало відповідне зменшення  бюджетних надходжень.

     Ефектом Лаффера треба послуговуватися  з огляду на характерні ознаки певної країни й ураховувати національні, культурні та психологічні особливості  населення. Наприклад, економіка Швеції вважається однією з найрозвинутіших, хоч за такої ставки податку, як там (75 %), у США ніхто законним бізнесом займатися не буде. Рівень оподаткування  у Швеції можна проілюструвати таким  прикладом.

     Державний дефіцит

     Різні джерела надходжень до державного бюджету  мають забезпечити фінансування всіх його видатків. Однак за сучасних умов від 10 до 30 % державних видатків не покриваються податками та іншими доходами, у зв'язку з чим виникає  дефіцит державного бюджету, тобто  перевищення в ньому витрат над  доходами. Так, наприкінці 80-х років  бюджетний дефіцит становив у  ВИД таку питому вагу: в Бельгії— 25,1 %, в Італії - 25,2 %, в Японії — 15,6 %, у ФРН — 14 %, у США — 11,6 %.

     Причинами дефіциту державного бюджету можуть бути: а) випуск в обіг "зайвих" грошей; б) падіння обсягів суспільного  виробництва; в) надмірно "роздуті" соціальні програми; г) мілітаризація  економіки; д) підвищення граничних  витрат суспільного виробництва; е) висока питома вага "тіньової" економіки.

     Для покриття бюджетного дефіциту використовуються державні позики, які перетворилися  на постійне джерело доходів бюджету. Своєю чергою, випуск позики спричинює  державний борг, обсяг котрого  в західних країнах сягає величезних сум. Так, у США він перевищує 4,5 трлн доларів, у Франції— понад 1 трлн франків, у ФРН — 500 млрд. марок, у  Великобританії — більше ніж 200 млрд. фунтів стерлінгів.

     Державні  позики призводять до збільшення податків. Вони є аниципованими, тобто начебто  достроково отриманими податками. Зростання  державного боргу в поєднанні  з високими відсотковими платежами  за ним зробили його погашення  найбільш динамічною статтею витрат державного бюджету. Разом зі збільшенням  податків державні позики ведуть до вилучення  з ринку позичкового капіталу значних коштів. У США ця сума сягає майже 50 %. У зв'язку з таким  становищем уряди західних країн  намагаються скоротити дефіцит  державного бюджету й довести  його до задовільних показників.

     Концепції та методи бюджетної  політики

     Бюджетна  політика урядів країн з ринковою системою може виходити з різних уявлень  про взаємозв'язки економічних процесів, а тому базуватись на різних концепціях. Зокрема, існує три концепції  бюджетної ПОЛІТИКИ.

     Згідно  з першою концепцією бюджет щороку має бути збалансованим. Повна щорічна  збалансованість бюджету деякий час була головною метою фінансової політики. Проте згодом стало очевидним, що такий підхід обмежує можливості уряду проводити анти циклічну політику, боротися з інфляцією, тримати курс на довгострокове зростання. Так, за умов кризових явищ зростає безробіття і скорочуються доходи населення, а  отже, падають доходи бюджету. Якщо уряд намагатиметься збалансувати бюджет, то він повинен або підвищити  ставки податків, або скоротити державні видатки, або поєднати те і друге. Однак результатом такої політики стане зменшення обсягу сукупного  попиту й активізація кризових явищ.

     Друга концепція зводиться до визнання потреби збалансування бюджету  за економічний цикл, а не за кожний рік. Правомірність цієї концепції  обґрунтовується такою логікою  економічних залежностей. Коли, наприклад, у країні має місце спад виробництва, то для протидії йому уряд збільшує державні видатки і зменшує податки. Це підвищує сукупний попит, а значить, зростає і виробництво. Щоправда, збільшується також і бюджетний  дефіцит. Якщо вжиті заходи спрацьовують і настає економічне пожвавлення, то уряд скорочує державні видатки й  підвищує податки. У результаті виникає  позитивне сальдо державного бюджету, яке використовується на покриття дефіциту в попередній фазі циклу. Така політика уряду має анти циклічний характер і спрямована на досягнення балансу  бюджету за певний цикл.

     Однак в економічній реальності з'являються  такі зв'язки, що не вкладаються у  схему, описану цією концепцією. Так, якщо економічний спад тривалий, а  пожвавлення короткочасне, то дефіцит, що нагромадився за період спаду, не перекривається позитивним сальдо балансу, наявним  у період піднесення виробництва. За такого розвитку подій збалансувати бюджет не вдасться, що спричинює циклічний бюджетний дефіцит.

     Третя концепція розвиває ідею функціональних фінансів, згідно з якою метою фінансового  регулювання є збалансованість  економіки, а не суто бюджету. При  цьому макроекономічна рівновага  може супроводжуватись як стійким позитивним сальдо державного бюджету, так і  стійким його дефіцитом.

     Підлеглість бюджетної збалансованості макроекономічним пропорціям пояснюється тим, що, по-перше, макроекономічна рівновага сприяє економічному піднесенню, а за таких  умов автоматично збільшуються податкові  надходження до бюджету і тим  самим знімається проблема бюджетного дефіциту. По-друге, за економічного процвітання  державний борг не є серйозною  проблемою. По-третє, уряд має у своєму розпорядженні необмежені можливості для покриття бюджетного дефіциту як за рахунок емісії грошей, так і  за рахунок підвищення податків.

     Методи  бюджетної політики. У фіскальній практиці, пов'язаній з мобілізацією грошових надходжень до бюджету та їх використанням, економічна політика уряду спирається на два методи—  дискреційний та автоматичний (умонтованих  стабілізаторів). Дискреційний метод (чи політика) полягає у свідомому  регулюванні оподаткування та видатків держави з метою впливу на макроекономічні  процеси: обсяг ВНП, зайнятість, інфляцію, довготривале зростання суспільного  виробництва. Автоматичний метод (умонтованих  стабілізаторів) полягає в тому, що в економічному механізмі є  такі процеси й показники, що автоматично  реагують на зміну економічної ситуації в потрібному напрямі без спеціального втручання уряду.

     Дискреційна політика уряду залежить від фази економічного циклу. У період спаду  вона має стимулювальний характер.

     Стимулювальна дискреційна політика включає:

     1) зниження ставки оподаткування;

     2) збільшення державних витрат;

     3) поєднання збільшення податків  зі зменшенням державних витрат. Проведення стримувальної фіскальної  політики орієнтується на позитивне  сальдо державного бюджету.

     Звичайно, на практиці дії уряду мають складніший характер, оскільки економічна ситуація містить різноспрямовані тенденції, і разом з головними силами, що діють в одному напрямі, треба  враховувати протилежні. Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори включають: зміну податкових надходжень залежно  від величини доходів; скорочення чи повну ліквідацію бюджетного дефіциту внаслідок збільшення надходжень у  періоди економічного піднесення; систему  допомоги безробітним; систему соціальних виплат; програми підтримки бідних верств населення і т. п. Дію автоматичних стабілізаторів можна проілюструвати таким прикладом. Відомо, що сума податків залежить від обсягу доходів. Коли в  країні спостерігається економічний  спад, то доходи, природно, зменшуються. А це означає, що зменшуються й  відрахування в бюджет, і відносно більша частина доходів залишається  у фізичних та юридичних осіб. Оскільки сукупний попит скорочується меншою мірою, ніж обсяг ВНП, то це стримує  падіння виробництва й узагалі  кризові явища. І навпаки, якщо економіка  перебуває на піднесенні, то податкові  надходження за прогресивною шкалою автоматично зростають, що стримує  зростання сукупного попиту. Завдяки  цьому економіка захищена від  надмірного зростання, тобто від "перегріву".