Державні фінанси зарубіжних країн ХХ ст.

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Вінницький  торговельно-економічний інститут

Київського  національного торговельно-економічного університету 

Дисципліна  «Фінанси» 
 
 
 
 

Реферат

на тему:  «Державні фінанси зарубіжних країн ХХ ст.» 
 
 
 
 

Виконала:

студентка групи ДФ-22

денної  форми навчання

Панченко  Ю.І. 
 

Перевірила:

Британська  Н.Н. 
 
 
 
 
 
 

Вінниця 2011 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….3

1. Державне регулювання економіки……………………………………..4
2. Податки як джерело надходжень………………………………………8
3. Застосування ефекту Лаффера…………………………………………12
4. Державний дефіцит……………………………………………………..13
5. Концепції та методи бюджетної політики…………………………….14
6. Переломні періоди в питаннях втручання держави в

економічне  життя……………………………………………………….17

Висновок……………………………………………………………………….20

Список використаної літератури……………………………………………..21 
 

 

Вступ

     Державні  фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади.

     Державні  фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

     Фінансові відносини, що виникають у держави  з іншими суб’єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов’язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні — тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну — плата за державні послуги.

 

     Державне  регулювання економіки

     Частина фінансової політики, спрямована на стабілізацію економіки, за англо-американською традицією називається фіскальною політикою. Проте слід зауважити, що в традиційному розумінні під фіскальною політикою розуміють стягування податків. Разом з тим державний бюджет, що є одним із головних інструментів фінансової політики, включає складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії і, зрештою, використання бюджетних коштів у цілому. Тому бюджетна політика включає як податкову, так і витратну складові. Вона проводиться за допомогою законів та інших правових актів і має директивний характер. Проте бюджетна політика держави далеко не завжди може бути результативною, бо трапляються випадки, котрі гальмують економічну стабілізацію. Це може бути амбіційність політиків, перенапруження бюджетних видатків та ін., що породжує фінансову нестабільність.

     До  головних інструментів фінансової політики, у т. ч. бюджетної, відносять бюджет, ставки оподаткування різних видів  доходів, цільове використання бюджетних  коштів, дефіцит або профіцит бюджету, державний борг та способи його покриття, автоматичні регулятори, дискретна  політика, а також деякі інші.

     Державний бюджет — це головний фінансовий фонд країни. У країнах з розвинутою ринковою системою він зосереджує до 40 % національного доходу. Тому діяльність, спрямована на формування державного бюджету та його використання, є  основним елементом фінансової політики.

     Відомо, що у XX ст. державні бюджети всіх економічно розвинутих країн мали тенденцію  до зростання, обумовлену збільшенням  державних видатків. У країнах, де панують зрілі ринкові відносини, видатки державного бюджету можна  віднести до таких п'яти груп:

     • військові;

     • втручання в економіку;

     • соціальні цілі;

     • утримання державного апарату управління;

     • надання кредитів та субсидій іншим  країнам.

     Переважна частина видатків державного бюджету  припадає на економічне регулювання, соціальні  заходи та військові цілі.

     Державне  регулювання економіки бере свій початок з Першої світової війни 1914—1918 рр., а систематичне втручання  держави— з часів Великої депресії 1929—1932 рр. Питома вага видатків державного бюджету на економічне регулювання  зросла з 15—17% у середині 1950-х рр. до 20 % у середині 1960-х рр. і 22—25 % у 1980—1990-х рр. Видатки на регулювання  економічних процесів протягом останніх сорока років зростали досить високими темпами, причому зростання в  абсолютних величинах випереджало  аналогічний показник у питомій  вазі. Однак тепер переважає тенденція  до стабілізації таких видатків, оскільки в 1980-х рр. у більшості західних країн до влади прийшли праві  партії. їхня економічна політика характеризується використанням неоліберальних концепцій, згідно з якими держава має  обмежити своє втручання в економічні процеси. А ми знаємо, що неоліберальні  теорії рекомендують мінімізувати економічні функції держави та скоротити  її видатки.

     Економічна  політика, яка проводилась в Україні  на першому етапі реформ у 1991—1994 рр. належить саме до ліберальної моделі. Цікаво, що з-поміж економістів немає  згоди стосовно того, чи вважати  цю політику монетаристською. Між тим  дана теоретична проблема має актуальне  значення, бо від офіційної думки  залежатиме напрямок економічної політики, який обирає й реалізовує уряд. Тому коротко розгляньмо це питання.

     Найдинамічніша  частина бюджетних видатків західних країн — видатки на соціальні  цілі. Вони включають фінансування освіти, охорони здоров'я, соціальне  страхування і забезпечення. У  західноєвропейських країнах питома вага соціальних видатків у державному бюджеті зросла з 18% у середині 1950-х  років до 20 %— у середині 1960-х  і до 30—35 % у 1980-х— на початку 1990-х років. До речі, велика частина коштів на соціальне страхування надходить у бюджет за особисті кошти громадян.

     Слід  зазначити, що видатки на соціально-культурні  цілі також мають економічний  характер. Культурно-освітній рівень населення, професійна підготовка громадян та можливість перекваліфікації, здоров'я нації  і т. п. безпосередньо впливають  на обсяг національного доходу, валового внутрішнього продукту, рівень продуктивності праці та інші економічні показники. До цього варто додати, що від  розмірів соціально-культурних видатків значною мірою залежать соціальна  стабільність суспільства, соціальний мир між різними верствами  населення. Зокрема, деякі західні  економісти вважають це особливим товаром, за який суспільство має платити  певну ціну, якою є соціальні витрати.

     За  сучасних умов видатки держави на соціальні цілі посідають провідне місце у формуванні людського  капіталу. Категорія людського капіталу з'явилась у 60-ті роки XX ст. її виникнення обумовлено зростанням ролі людини в  економічному розвитку, а точніше, таких  її характеристик, як загальна та професійна освіта, здоров'я, мобільність і т. ін. У розвинутих країнах за рахунок  державного бюджету на формування людського  капіталу спрямовуються найбільші  інвестиції. Так, у США щороку виділяється  на ці потреби близько 750 млрд. дол. Видатки  на людські ресурси зростають  найбільш динамічно. Слід зауважити, що сумарні соціальні витрати в  США у кілька разів перевищують  інвестиції у виробничу сферу. Наприклад, якщо 1990 року виробничі капіталовкладення  взяти за 1, то соціальні витрати  становили 3,18.

     Велика  частина державного бюджету витрачається на військові цілі. У західних країнах  ці видатки становлять від 20 до 40 % загальної  суми витрат. Проте відомо, що фінансування мілітаристських програм стримує  економічний розвиток країн. Не випадково  серед причин високого повоєнного розвитку Німеччини та Японії економісти на одне з перших місць ставлять низький  рівень видатків на оборону. Мілітаризація  економіки спричиняє хронічний дефіцит державного бюджету, що призводить до значних ускладнень економічного розвитку.

     Видатки на утримання державного апарату  управління становлять приблизно 4—5 % бюджетних видатків загалом. Це досить значна сума, а тому уряди намагаються  не роздувати штати управлінського апарату, хоч це не завжди вдається. Прихід до влади правих партій, які  стоять на позиції згортання державних  функцій, означає проголошення політики скорочення всіх державних видатків, у тому числі на утримання апарату  управління.

 

     Податки як джерело надходжень

     Основним  джерелом надходження коштів до державного бюджету є податки. Податки являють  собою обов'язкові платежі юридичних  та фізичних осіб, які надходять  державі в заздалегідь установлених законом обсягах і в певні  строки. Платниками податків є підприємці, робітники, фермери, службовці, дрібні власники, фірми, монополії і т. п.

     Розширення  державних функцій, зростання видатків на економічне регулювання, соціальні  цілі й мілітаризацію економіки  спричинили підвищення питомої ваги податків у національному доході в середньому з 18 % напередодні Другої світової війни до 30—50 % у 80—90-х роках. А з особистих доходів громадян нині податки "вимивають" до 40 % проти 12—20 % перед Другою світовою війною.

     У країнах з розвинутою ринковою системою використовуються найрізноманітніші  податки. Але головними з них, що поповнюють основну дохідну частину  бюджету, є такі: прибутковий податок, податок на додану вартість та внески на соціальне страхування.

     За  своєю величиною прибутковий  податок у більшості розвинутих країн стоїть на першому місці. Переростання цього податку в масовий відбулось  у період Другої світової війни, а  тепер ним охоплено майже все  працездатне населення. Ставки прибуткового податку, як водиться, прогресивні, бо засновані на принципі складної прогресії. Це означає, що підвищені ставки застосовуються не до всього доходу, а тільки до тієї його частини, на яку збільшився дохід.

     Ставки  прибуткового податку в перші  повоєнні роки були надто високі. Так, у США наприкінці 50-х — у  першій половині 60-х років максимальна  ставка прибуткового податку з населення  становила 91 %. Потім вона знизилася  до 70 % у 1965—1980 рр. ідо 50% у 1981—1986рр. З 1988р. після закінчення реформи податкової системи стали застосовуватися  тільки дві ставки податку — 15 % і 28 %.

     Особливістю фіскальної політики урядів західних країн в останні десятиліття  є тенденція до зниження питомої  ваги надходжень від податку на прибуток корпорацій. Так, у США напередодні  Другої світової війни надходження  від цього податку становили  майже 50 % всіх податкових доходів федерального бюджету, а 1955 року— вже тільки 30%, 1969 р.— 20%, 1975 р. — 15 %, 1980 р. — 13 %, 1993 р. — 9 %. Зниження питомої ваги податку  на прибуток корпорацій пояснюється  двома причинами. По-перше, значно знизилися  ставки цього податку. Так, у Великобританії ставка скоротилася з 52 до 35 %, а в  США — із 46 до 34 %. По-друге, постійно розширюються податкові пільги як засіб  підтримки та стимулювання підприємництва. Головними серед них є прискорена амортизація, інвестиційний податковий кредит і знижка на виснаження надр. За деякими даними, у США на пільги Йде близько 20 % податкових надходжень, в Англії — 25 %, Німеччині — 16 %.