Теорія суспільного добробуту національної економіки

 

Варіант № 6

 

Теорія  суспільного добробуту національної економіки

 

План

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Економічна теорія добробуту. Суспільний добробут і справедливість…4

2. Критерії оптимальності суспільного добробуту…………………………..8

3. Суспільний добробут та проблеми його кількісного визначення. Показник

чистого економічного добробуту (ЧЕД)………………………………………11

Висновки…………………………………………………………………………15

Практичне завдання……………………………………………………………...16

Літературні джерела…………………………………………………………….19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Теорія добробуту була завжди популярною, інколи вона зводилась у ранг соціальної політики урядів, але ніколи не була абсолютно визначеною й до цього  часу потребує ґрунтовних досліджень, які б дозволили: чітко встановити параметри і умови досягнення добробуту; пов'язати між собою  проблеми та цілі економічного зростання  й добробуту суспільства; показати шляхи реалізації цілей через  конкретні господарські механізми; визначити перспективи вирішення  цих проблем в умовах глобалізації.

Історія розвитку економічної теорії одночасно є історією розвитку науки  про багатство, добробут і шляхи  їх досягнення. Ці проблеми об'єктивно  вивчали найвідоміші економісти всіх часів. Однак аналіз процесів розвитку економічної теорії добробуту та методології дослідження цих  проблем показує, що, незважаючи на значний її прогрес у другій половині XX століття й інтенсивний розвиток процесів соціалізації економіки в ряді країн, вона все ж перебуває у кризовому стані, бо так і не змогли вчені знайти ефективні шляхи вирішення соціальних проблем у більшості країн. Цей факт, зокрема, підкреслювали відомі економісти, аналізуючи історію розвитку і сучасні проблеми економічної теорії в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Економічна теорія добробуту. Суспільний добробут і справедливість

 

 

Теорія добробуту стосується вивчення методів організації господарської  діяльності, спрямованих на максимізацію багатства. Її прийнято відносити до нормативної економіки, бо істинність цього поняття важко перевірити емпіричними методами. Як правило, поняття "нормативна економіка" і "економіка  добробуту" ототожнюються, коли аналіз стосується конкретних щодо оцінення привабливості урядових рішень. За допомогою нормативної економіки  оцінюють ефективність різних рішень і пропонують нові, які краще відповідають певним цілям. Головна проблема - вивчити  критерії добробуту та визначити, хто  має приймати рішення, що впливають  на добробут. У теоріях добробуту  часто виникали суперечності через  неспроможність у повному обсязі простежити наслідки урядових програм, а також через розбіжності  в поглядах на природу економіки, цінності й цілі.

А. Сміт (1723-1790) розглядав добробут залежно від продуктивності суспільної праці та її пропорційності потребам споживачів, вважаючи джерелом добробуту зарплату, прибутки, ренту, а їх величину вважав залежною від загальних умов життя суспільства, від його багатства або бідності, процвітання, застою або занепаду, особливостей природи, того або іншого застосування праці або капіталу. На думку Дж. Бентама (1748-1832), добробут визначається щастям найбільшої кількості людей. У його концепції людина є виключно споживачем, причому спрямованим на негайне задоволення потреб. Чим більше щасливих людей, тим вище добробут. Така "арифметика щастя" була основана на положенні про те, що всі люди мають ідентичні функції корисності доходу.

Теорія Бентама не сприймалася його сучасниками. Однак бентамівський універсальний споживач стає центральною фігурою маржиналістського аналізу. Г. Госсен (1810-1858) вперше сформулював закон спадної граничної корисності (закон насичення потреб), використавши філософію утилітаризму з її принципами розумного егоїзму, суб'єктивного зіставлення вигод і втрат, задоволення і страждань. Представники австрійської школи маржиналізму К. Мєнгер (18401921), Ф. Візер (1851-1926), Е. Бем-Баверк (1851-1919) великого значення надавали індивідуальним оцінкам корисності, зіставленням вигод і втрат, споживчим очікуванням, розробили способи обчислення загальної корисності. К. Мєнгер структурував блага, які задовольняють потреби людей, виділивши блага нижчого й вищого порядку як комплементи й субститути, економічні й неекономічні, товари й послуги. Він побудував шкалу корисності на основі ранжирування благ за їх цінністю та дійшов висновку, що "цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі".

Представники неокласичної кембріджської  школи А. Маршалл (1842-1924), Ф. Еджуорт (1845-1924), А. Пігу (1877-1959) вивчали структуру благ (матеріальних і нематеріальних), вважаючи, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, а й у сфері послуг. А. Маршалл пов'язував суспільний добробут з механізмом розподілу ресурсів і дійшов висновку, що рівновага попиту й пропозиції на ринку означає максимізацію загальної вигоди, яку отримують покупці й продавці. Економічний добробут вимірюється за допомогою надлишку споживача, тобто суми, яку споживачі готові заплатити за товар, мінус суму, яку вони дійсно платять. Цей надлишок визначає вигоду, яку покупці отримують від використання продукту, таку, яку вони самі собі уявляють.

А. Пігу у праці "Економічна теорія добробуту" (1932) вперше використав поняття показників суспільного (економічного) добробуту. У поняття індивідуального добробуту він увів показники якості життя - умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Він вважав, що оптимум добробуту є можливим лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів (оскільки вирівнювання доходів максимізує суму корисності в суспільстві) й підкреслював, що економічний добробут жодною мірою не є рівнозначним загальному добробуту, оскільки він не містить такі елементи, як навколишнє середовище, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. А. Пігу приділяв значну увагу перерозподілу доходів від багатих до бідних - трансферту доходів.

Відомий англійський інституціоналіст Дж. А. Гобсон (1858-1940) суть добробуту бачив в індивідуальному здоров'ї, гармонії фізичної й духовної діяльності. Дж. М. Кейнс (1883-1946) був упевнений, що рівень добробуту визначає держава, впливаючи на рівень зайнятості ресурсів і розмір національного доходу.

Отже, всі названі вчені розглядали добробут як суму кількісних, таких, що піддаються виміру, корисностей для  всіх індивідів і суспільства. Відповідно, оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, який максимізував добробут. Вони ігнорували проблему порівняння корисності для різних людей, а також не вивчали питання про порівняння різних оптимумів, пов'язаних з різним розподілом доходів.

Існувала також проблема рівності - справедливості розподілу благ між різними групами покупців і продавців. По суті, вигоди ринкової торгівлі визначають як пиріг, який треба поділити між суб'єктами ринку. Питання ефективності полягає у розмірах пирога, а питання рівності - у справедливості розподілу його частин. Оцінювання рівності виявляється більш складним, ніж оцінювання ефективності. Вивчаючи вплив оподаткування на економічний добробут, А. Маршалл дійшов висновку, що введення податку означає збільшення ціни для покупців і зменшення ціни для виробників, що веде до скорочення випуску й споживання продуктів, тобто розмір ринку стає меншим за оптимальний. Податки не дозволяють покупцям і продавцям отримувати вигоду з торгівлі - це джерело безповоротних втрат суспільства. Отже, вплив податків на стимули призводе до зниження ефективності розподілу ресурсів. "Податки дорого коштують суб'єктам ринку не лише тому, що відбувається переміщення необхідних їм ресурсів до уряду, а й тому, що оподаткування змінює мотиви людей і викривлює результати функціонування ринку", - зауважував Г. Менкью. Ф.Т. Еджуорт вивчав поняття узагальненої функції корисності. Він підійшов до аналізу споживчої поведінки з точки зору ординалістської теорії, запропонував використання кривих байдужості, за допомогою графічної побудови проаналізував двосторонній конкурентний обмін та оптимальність розміщення двох обмежених за обсягом благ (ресурсів) між двома індивідами (фірмами) й дійшов висновку, що розподіл продуктів тоді є ефективним, коли весь обсяг продукції поділяється між споживачами так, що неможливо поліпшити стан одного, не погіршивши стан іншого. А. Бергсон у 1938 році розробив функцію загального добробуту, дотримуючись думки, що вона формується вищим авторитарним органом. А. Бергсон і П. Самуельсон (1915) запропонували функцію добробуту, за якою суспільний добробут визначається добробутом окремих членів суспільства. Вони вважали, що слід розраховувати внесок кожної індивідуальної функції корисності у суспільну корисність, тобто порівнювати корисності, отримані різними особами. На думку багатьох економістів, ця проблема у П. Самуельсона залишилась невирішеною через відсутність чіткого теоретичного формулювання.

Отже, як справедливо помітив В. Полтерович, "найбільш загальні теоретичні результати мають у певному розумінні негативний характер - це висновки, які в явному чи неявному вигляді підтверджують, що в теоріях, які розглядаються, не вистачає постулатів для того, щоб отримати відповіді на порушені питання". Проблема добробуту завжди пов'язувалась з проблемою справедливості, а проблема справедливості - з розподілом і перерозподілом доходів. Але, як пише М. Блауг, "віра в те, що "ефективність" і "справедливість" можуть бути певним чином розділеними, являє собою одну з найдавніших ілюзій економічної науки". Більше того, вони завжди ставились в основу економічної політики держави.

 

 

 

2. Критерії оптимальності суспільного добробуту

 

За якими  критеріями можна судити про добробут суспільства і хто має ухвалювати рішення, що впливають на суспільний добробут?  
Найбільш відомим є критерій І. Бентама, згідно з яким добробут визначається щастям найбільшого числа людей, тобто, підсумовуючи задоволення членів суспільства і максимізуючи цю суму, ми отримаємо найбільше добробут. У зв'язку з використанням цього критерію виникають проблеми як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру. До першої групи проблем відноситься те, що різні люди по-різному оцінюють одні і ті ж явища життя: що для одного добре, то для іншого погано. Об'єктивною ж проблемою є розбіжність у становищі різних членів суспільства при одних і тих же економічних умовах. Відповідно, всяка зміна по-різному впливає на різних людей. У силу цих міркувань ставиться питання, хто повинен вирішувати питання, що впливають на добробут суспільства: диктатор, більшість членів товариства або та його частина, інтенсивність переваг якої є найбільшою. Відповіді на ці питання вимагають вирішення ключової для даної галузі дослідження проблеми, а саме, міжособистісного порівняння корисності і індивідуальних переваг. «Оскільки корисність - це суб'єктивно пережите задоволення, поступово економісти визнали, що питання про міжособистісному порівнянні корисності є, по суті, нерозв'язною проблемою. З тієї ж причини стає неможливим і агрегування індивідуальних переваг».

Економістам довелося шукати можливість розвитку теорії добробуту

на основі більш м'яких припущень. Новий підхід був розвинений італійсько-швейцарським економістом В. Парето, який у своєму "Підручнику політичної економії" (1906) не тільки відхиляв кількісну корисність, а й обмежував свій аналіз жорсткими умовами, вважаючи, що єдиними змінами, які можуть оцінюватися, є ті, які роблять усім або добре, або зле, або ті, які роблять краще хоч би одній людині, не роблячи гірше будь-кому іншому. Поліпшення чийогось добробуту за рахунок когось іншого не може оцінюватися в кількісних одиницях корисності. В. Парето сформулював принцип, відповідно до якого максимум добробуту досягається при оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не збільшує корисності в суспільстві. Поліпшення за Парето - це розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується. В. Парето розумів, що загальний суспільний добробут не може залежати тільки від обсягу матеріальних благ, доступних завдяки раціональному егоїзму і особистому інтересу, без їх розподілу на основі гуманістичної етики. Він шукав джерела добробуту суспільства у сфері державних фінансів, вважаючи, що через бюджетно-податкову політику держава має забезпечувати реалізацію демократично визначених етичних ідеалів. Поліпшення за В. Парето є можливим стосовно забезпечуваних державою благ і послуг неринкового походження завдяки їхній неподільності й неконкурентності споживання.

Оптимальний, або ефективний, розподіл за В. Парето - теоретичний варіант, оскільки реально суспільство через  електоральні та парламентські процедури  може віддати перевагу менш економічно ефективному, але більш соціально  справедливому або політично  прийнятному розподілу, що зазвичай і є причиною державного втручання  в економічні й розподільні процеси. Вважається, що за критерієм В. Парето виправдана тільки та фінансово-економічна політика, котра нікому не наносить шкоди. Отже, така умова накладає серйозні обмеження на практичне застосування даного підходу. Н. Калдор (1908 -1986) і Дж. Хікс (1904-1989) запропонували принцип компенсації, відповідно до якого зміна економічних умов збільшує суспільний добробут у тому разі, коли індивіди, що отримали певний виграш, можуть компенсувати збиток тим, хто його зазнав, але при цьому залишитись у виграші. У такому разі можливість компенсації розглядається як умова, достатня для того, щоб розглядати економічні зміни як зростання багатства суспільства. Оскільки збільшення корисності одних перевищує збитки інших, то це означає зростання сумарної суспільної корисності, що є суттю цього критерію.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Суспільний добробут та проблеми його кількісного визначення. Показник

чистого економічного добробуту  (ЧЕД)

 

ВВП на душу населення є дуже поширеним показником рівня еконо-

мічного розвитку та добробуту. Як правило, в країнах  з високим ВВП на душу населення  вищими є і показники рівня  особистого споживання, освіти, тривалості життя, охорони здоров'я, вільного часу тощо. Однак застосування ВВП на душу населення як показника економічного добробуту дещо обмежене з таких причин: ВВП включає вартісну оцінку негативних чинників, пов'язаних з виробництвом кінцевої продукції (наприклад, забруднення навколишнього середовища). Тому для оцінки добробуту від вартості ВВП треба віднімати вартість соціальних збитків від забруднення навколишнього середовища або від інших негативних чинників; 
добробут (рівень життя) також залежить не тільки від обсягу ВВП на душу населення, а й від рівня цін; показник ВВП на душу населення не враховує ступінь нерівності в доходах у країні, а тому перекручує справжній рівень економічного добробуту; ВВП не включає вартість неринкових операцій, які водночас є економічно доцільними; на добробут впливає зміна якості товарів, збільшення вільного часу тощо, але все це не відображується у ВВП.

Саме  тому американські вчені Дж. Тобін і В. Нордгауз в 1972 р. здійснили експериментальні розрахунки показника чистого економічного добробуту (ЧЕД). Вони звернули увагу на те, що кінцева мета економічної діяльності — споживання, але валовий внутрішній продукт характеризує виробництво. Показник ЧЕД розраховувався в певній послідовності: