Інституціональні чинники розвитку національної економіки

Тема 4. Інституціональні чинники розвитку національної економіки  

1. Історичний  та теоретичний аспект.
2. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища.
3. Зміна інститутів у перехідній економіці.
4. Інституціональна школа про типологію держав.

      У попередніх темах вже кілька разів згадувалася проблематика інститутів.

1. Пригадайте реформи, що увійшли в історію під назвою «Вашингтонський консенсус». Перехід до так званого «Пост-вашингтонського консенсусу» стався під гаслом: «найважливішим чинником прогресу мають стати інституційні перетворення».
2. Серед теорій, що складають основу курсу, був названий наприкінці серед інших, інституціоналізм.

      Неоінституціональна теорія всерйоз претендує стати сучасним мейнстрімом економічної науки. Саме вона дуже добре пояснює ті проблеми, на які хворіє наша країна та наша економіка (адже дурні та дороги – це біди не лише Росії).

      До  речі, «п’ять елементів» модернізації Росії, що покликані оздоровити політичний та економічний курс країни на період до 2020 р., - це інститути, інфраструктура, інвестиції, інновації, інтелект. Вперше в історії сучасної Росії свобода названа головним ресурсом нації, а інститути – першим та найважливішим елементом модернізації. 

1. Історичний  та теоретичний аспект

      Інституціональна  економіка народилася в США. Її засновником був Торнстейн Веблен, який помер у красномовному 1929 р. і його вчення на той час практично нікого не зацікавило.

      Новаторство Веблена полягало передусім у  тому, що він перший звернув увагу  економістів на вивчення не співвідношення попиту та пропозиції, а саме правил, за якими ведеться гра. Свою книгу він присвятив правилам, які керують людьми зсередини (за його словами, інстинктами): піклування про дітей, звички, бажання придбати дещо корисне, цікавість тощо (зараз цей набір в межах неоінституціональної теорії значно розширений). Основною діяльності людей та організацій в економіці є правила. Для того, щоб правильно розуміти економіку, треба вивчати правила, за якими вона функціонує.

      Але самих правил недостатньо, потрібні ще й механізми примусу до виконання цих правил. Ці механізми можуть бути різноманітними

     Навколо багатьох явищ суспільного життя  зазвичай виникають цілі групи правил, які регулюють більш-менш однорідні  відносини.

     Таким чином, можна записати як формулу:

     інститут  = правила + способи примусу до їх виконання або санкції.

     Ви  пам’ятаєте, що, на думку Карла Маркса, основне протиріччя капіталістичного світу - між пролетаріатом та буржуазією. Т.Веблен ставив проблему дещо інакше. На його думку, головні проблеми витікають  з протиріччя між двома основними класами - бізнесменів та промисловців. Перші націлені на те, щоб робити гроші, переливаючи їх з одного сектору в інший, другі – на те, щоб робити гроші, створюючи блага; перші працюють в сфері обігу капіталу, другі – в сфері виробництва. Безумовно, прогресивну роль грають другі (тут можна провести паралель із сучасними закликами українського уряду про нагальну потребу створення реального сектору економіки).

     Виходом з цього протиріччя, за Вебленом, може бути створення мозкового центру, свого роду генерального штабу з представників наукової інтелігенції – фахівців в різних галузях науки (і в першу чергу, економічної), які б спостерігали за дотриманням балансу між сферою бізнесу і сферою промисловості, використовуючи політичну владу.

     Негативне ставлення Веблена до бізнесу  посилювалося ще тією обставиною, що він  породжує людей, які націлені на максимальне  споживання – взяти від життя  все. Це, за його словами, бездіяльний (рос.: праздный) клас – головний тягар  суспільства. Цей клас дивиться більше на престиж товарів, ніж на їхню корисність, а ціну вважає індикатором престижу, тож погоджується сплачувати набагато більше за об’єктивну цінність товару («парадокс Веблена»).

     У цілому, перше визнання до інституціоналістів прийшло у часи Великої депрессії - тоді багато представників цієї теорії були запрошені в уряд США в якості експертів для надання допомоги при формуванні "нового курсу" Рузвельта. Але після того, як криза пішла на спад, інституціоналізм був фактично забутий і відродився вже в іншій формі - неоінституціональної теорії. Головний послідовник Т.Веблена, Дж.Коммонс ввів категорію «трансакції» - одне з найважливіших понять теорії.

     Трансакція  – це угода, тобто  передача певних прав. Всі економічні операції можна умовно поділити на трансформації та трансакції. Трансформація – це будь-яка операція, що змінює форму, властивості речовини для того, щоб отримати певний товар. Пекар замішує тісто, металург переплавляє метал, - все це приклади трансформацій. Кожна з них пов’язана з певними витратами (праця, земля, капітал). Як вони розподіляються, як впливають на ціну, як товар приносить прибуток – все це вивчається у неокласичній економічній теорії.

     Інша  справа -   неоінституціональна  теорія. Вона досліджує саме трансакції і все, що з ними пов’язане, у тому числі трансакційні витрати (пригадати визначення та структуру!). Кеннет Ерроу дуже мітко порівняв трансакційні витрати з тертям. Якби не вони, економічні ресурси автоматично спрямовувалися б найефективнішим чином – туди, де вони найбільш потрібні.

      Старий  інституціоналізм був наукою про  інститути економіки. Традиціонним економістам він здавався чимось занадто голослівним: ніяких формул, графиків, математичних методів. Неоінституціональна теорія почала будувати економічну теорію самих інститутів, причому робить це на основі неоклассичної економіки, тобто всіляко використовуючи математику.  

2. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища

      Категорія інститутів є базовою для національної економіки, оскільки згідно з неоінституціональним підходом:

1. соціальні інститути мають ключове значення в економічних процесах;
2. їх можна піддавати аналізу за допомогою стандартного інструментарію неокласиків.

      Традиційний науковий аналіз визнавав функціонування інститутів: державних, політичних, монетарних та інших, але їхній вплив на господарське життя вважався мінімальним, а найчастіше – ігнорувався. На противагу – інституціоналісти впевнені, що інститути є важливою економічною реальністю та впливають на стимули і поведінку підприємств та домогосподарств.

      Визначень сутності інститутів дуже багато.

      Під інститутами розуміються численні організації, правила, традиції – сталі  формальні та неформальні норми: від загальнолюдських норм до звичок окремої людини. (Підручник з політекономії).

      Інститути – система норм, що детально прописує дії економічних агентів за допомогою формальних та неформальних обмежень та можливості застосування санкцій у разі відхилення від них. (Р.Ріхтер)

      Інститути зменшують невизначеність за допомогою  структуризації повсякденного життя та слугують дороговказом для людської взаємодії, визначають та обмежують сукупність варіантів вибору індивіда. Обмеження бувають як офіційні, так і неписані – звичаї, кодекси поведінки, що лежать в основі офіційних та доповнюють їх. (Д.Норт)

      Сутність діяльності будь-якого уряду полягає у виборі соціальних інститутів, які виконують функції економічної системи. Наприклад, влада націоналізує або приватизує галузі, запроваджує ліцензійний режим, змінює закони тощо. (Р.Коуз)

      Інститути мають 3-рівневу структуру в залежності від їхньої ваги у життєдіяльності суспільства (Б.Шаванс):

1. мова, етика, релігія, сім’я, гроші, власність;
2. соціальні умови, звичаї, правові норми, контракти, суспільні устрої, конституції;
3. ієрархії, асоціації, фірми, профспілки, церкви, університети, держави, політичні партії, уряди, міжнародні організації та угоди.

      Російські та українські інституціоналісти з  поміж всіх соціально-економічних  інститутів вирізняють три: власність, владу та управління, вони вважаються базисними.

      Для становлення і розвитку трансформаційних економік необхідно створення відповідного інституційного середовища, тобто тих правил і традицій, які дозволяють ефективно використовувати наявний потенціал країни.

      ДЗ: Які ідеї Т.Веблена не втратили актуальності і сьогодні? 

3. Зміна інститутів у перехідній економіці

      Взагалі інститути повинні знижувати  трансакційні витрати за рахунок  впевненості під час обміну правами  власності та створення стабільного  інституційного середовища. Але подібні  правила гри в Україні за часів перехідного періоду були відсутні, інституційна структура була нестабільна та нестійка. Час на пошук партнерів, ресурсів, переговори, захист контрактних зобов’язань, перевірки партнерів на опортуністичну поведінку (особливо!) збільшувався, збільшуючи трансакційні витрати.

      Поступово створені ринкові інститути призводили до нового інституційного середовища, але їх було замало, щоб гарантувати  сталий економічний розвиток. В першу  чергу проблема стосувалася головного  інституту – держави, адже правила  гри (закони, кодекси) є наслідком дій влади. Експлуатуючи недосконалість інституційного середовища, влада може отримувати чималу економічну ренту.

      Підтвердженням  є численні лобіювання потенційно корупційних  нормативно-правових актів. Загальносвітова  практика свідчить, що різноманітні інститути громадянського суспільства: асоціації, об’єднання, профспілки не дозволяють прийняти рішення урядом або парламентом на шкоду загальному розвитку бізнесу. Навпаки, інституції влади координують та узгоджують свої рішення з лобістами та широкими колами підприємців. В Україні багато законопроектів було прийнято в інтересах окремих комерційних структур, що прагнуть отримати ренту.

      Як  свідчить вітчизняний досвід парламентаризму, до першочергових інтересів законотворців  та державних службовців можна віднести лобіювання таких законопроектів:

• про стимулювання окремих галузей промисловості; про особливості приватизації стратегічно важливих для економіки України підприємств (наприклад, «Укррудпром», «Криворіжсталь», «Укртелеком»);
• про надання різноманітних пільг окремим територія, підприємствам, комерційним структурам;
• про надання кредитів;
• про механізм поліпшення інвестиційного клімату окремих регіонів.

      За  неофіційними даними, лобіювання необхідного  компанії законопроекту у середньому коштує від 1 до 15 млн. дол., що стосується приватизаційних рішень законодавців, то вони коштують набагато дорожче. Тому не викликає здивування, що рівень корупції в Україні залишається одним з найвищих у світі.¹

      До  теперішнього часу надмірні трансакційні витрати в Україні пояснюються не стільки відсутністю в економічних агентів досвіду функціонування в ринкових умовах, скільки значними регулятивними бар’єрами та владою бюрократії, що зацікавлена у збереженні власної ренти, а не у прозорому і стабільному інституціональному середовищі.

      Ще  одним ключовим моментом аналізу  функціонування інститутів в Україні  є інститут приватної власності. Приватна власність – це не тільки приватизація, а й створення інших  інститутів, що є похідними від  неї (інститути підприємництва, визначення чітких формальних правил щодо їх створення та функціонування, запровадження конкурентних засад, захист державою контрактних відносин).

      В Україні у перехідний період не були створені відповідні умови для становлення  цивілізаційного підприємництва та стимулів, що дозволило б з’явитися значній кількості приватних підприємців. Уряди приймали рішення не на користь підприємництва, а концентрували зусилля на перерозподілі державної власності, на відтворенні бюрократичного механізму протидії бізнесу.

      Тим паче, що ситуація з розвитком вітчизняного підприємництва загостювалася тим, що з часів соціалізму у суспільстві  укорінилися патерналістські цінності, соціалістичний колективізм та зрівнялівка, які стали підґрунтям для неформальних норм і правил, що суперечили ринковим інститутам.