Лібералізм та неолібералізм

     Логіка  та методологія. [3]В скарбницю соціально-економічної науки ім'я Ойкена увійшло завдяки аналізу соціально-економічних устроїв, названих "порядками". Центральна категорія усієї конструкції Ойкена - теорія "господарчого порядку", який би гарантував людині права, свободи, гідність в суспільстві, вільному від тоталітаризму. Отже, "господарчий порядок" - це не тільки соціально-економічна конструкція, але особливий світогляд, особлива ідеологія вільної та відповідальної поведінки людини, яка визнає закони і правила, зумовлені реальним життям. 
          За логікою Ойкена, в основі різноманітних соціально-економічних систем лежить обмежена кількість т.зв. "чистих форм". Усю їхню різноманітність можна звести до двох "ідеальних типів" - "центрально-керованого господарства" та "вільногоринкового (конкурентного) господарства". В основі розмежування названих типів лежать способи управління господарським процесом, форми координації діяльності окремих господарських одиниць. "Ринкове господарство" управляється ринком, це - господарювання на основі обміну ("мінова економіка"), а центрально-кероване виключає "вільний ринковий обмін", управляється центральним керуючим органом. 
          В центрально-керованих господарствах усі господарчі зв'язки між економічними суб'єктами підміняються адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Форми такого централізовано-керованого господарювання можуть бути різними: вони мали місце у стародавньому світі, а в новітні часи - в країнах "соціалізму", зокрема в СРСР, а також у фашистській Німеччині напередодні II світової війни. Ойкен вважав, що "надцентралізація" суперечить самій природі економіки, і це, кінець-кінцем, призводить до її руйнації. 
          Вільне ринкове господарство, побудоване на основі конкуренції та приватній власності, є природною основою "соціально-економічного порядку". Принцип, "економічної свободи" - основоположний: споживачеві надає право вільного вибору благ, виробнику - право вільного вибору своєї діяльності. [3] Вирішальний чинник соціально-економічного розвитку - це потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробників. Останні мають бути зацікавлені в тому, щоб задовольняти будь-які потреби споживача. Така зацікавленість створюється отримуваним прибутком та вільним ним розпорядженням. Саме це забезпечує підприємницьку ініціативу, соціальний та економічний прогрес і постійне відновлення рівноваги на основі діяння конкурентних сил. Саме конкуренція розв'язує проблему визначення необхідних обсягів виробництва, структури та рівня цін на усі вироблювані блага. 
          Водночас Ойкен більш помірковано ставиться до абсолютизації принципу свободи, що може призвести до анархії, над-монополізації, соціальних потрясінь. Тому багато зусиль він доклав для поєднання цих суперечливих принципів - "конкуренції" та "соціалізації". Раціональний господарський лад він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. На його думку, розв'язання проблеми оптимального поєднання форм двох "ідеальних типів" має взяти на себе держава. 
          В цілому методологія Ойкена близька до "неокласичної традиції", але на відміну від "неокласиків", він завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, але й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою. Це не означає розвитку за встановленими зверху планами: "конкурентний порядок" формується під впливом внутрішніх потенцій. Мистецтво економічної і соціальної політики полягає в тому, щоб сприяти розвитку найбільш раціональних, таких що відповідають конкретним умовам і потребам, "порядків". 
          В роботі "Основні принципи економічної політики" Ойкен формулює "політику порядків", суть якої полягає у створенні умов для розвитку країни: формування конкурентного середовища, обмеження економічної влади монополістичних угруповань, інтеграція у світове господарство, антициклічні заходи, проведення активної грошової політики, збереження інститутів приватної власності. 
          "Теорія порядків" В.Ойкена розвинула ідеї німецького лібералізму, заклала підвалини та стала методологічною основою "соціального ринкового господарства", втіленого в життя у повоєнній Німеччині. Ці методологічні підходи активно розроблялися його численними прибічниками і послідовниками. [4] 
          в) Суть " соціального   ринкового господарства"  (А.Мюллер-Армак,  В. Репке, О. Рюстов) 
          В контексті розвитку "лівого крила" неоліберальної теорії не можна обминути ім'я А.Мюллера-Армака (соратника і продовжувача ідей В. Ойкена), який історично першим сформулював ідею "соціальної ринкової економіки". Саме в його роботі "Регулювання економіки і ринкове господарство" вперше /1947 p./ з'явився термін "соціальнеринкове господарство", під чим автор розумів соціально-економічну систему в межах якої "принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної компенсації". Сама назва його роботи вказує на те, що він вже цілковито поділяє ідеї державного регулювання економіки, тобто проведення соціально-економічної політики, яка має бути спрямована на збереження конкуренції та вирівнювання соціальної нерівності державними заходами.      Мюллер-Армак вказує, що під соціально-ринковим господарством він розуміє не впровадження "спонтанного порядку", тобто абсолютизацію ринкових відносин, а цілеспрямований свідомий "синтез", коли досягнення ринкової економіки з усіма її перевагами стають надбанням усіх членів суспільства. Неодмінними складовими "соціального ринкового господарства" Мюллер-Армак вважав поєднання двох провідних сил - конкурентної ринкової економіки на основі приватної власності та держави, яка з допомогою притаманних їй механізмів впливає на розподіл і перерозподіл національного доходу з метою забезпечення соціальної справедливості. 
          Ідеї "соціально-орієнтованого ринкового господарства" ще з 20-х років підтримували австро-німецькі економісти В.Репке та О.Рюстов.   Усвідомлюючи неможливість автоматичного (спонтанного) функціонування "вільного ринкового господарства", ці економісти визнавали за потрібне протиставити анархії виробництва певні заходи державного втручання, які б забезпечили синтез між "вільним" і "соціально обов'язковим суспільним устроєм". В такому ладі роль держави, за їхнім образним порівнянням, нагадує роль футбольного арбітра, який суворо спостерігає за діями футбольних команд на полі згідно правил, але сам безпосередньо участі у грі не бере. В.Репке і О.Рюстов намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій "класичного лібералізму", ідей "природного економічного порядку" та провідної ролі держави у розв'язанні соціальних проблем. Іншими словами, держава потрібна для підтримання умов існування "соціального ринкового господарства", тобто дотримання "правил" вільної конкуренції, "чесної гри", контролю за умовами ціноутворення. Вона має перешкоджати спробам встановлення монопольних цін, гарантувати охорону та пріоритетне значення приватної власності. 
          Теорія "соціального ринкового господарства" з самого початку і в подальших її розробках базувалася на постулаті протиставлення "ринкового порядку" усім видам "тоталітарного порядку", особливо заснованим на суспільній власності на засоби виробництва. 
Практичне втілення ідей "ордолібералізму" у поєднанні з концепцією "соціального ринкового господарства" було здійснене у повоєнній Німеччині проведенням радикальних соціально-економічних перетворень, що пізніше отримали назву "німецького економічного дива". Головною діючою особою і "архітектором" цього "дива" по праву вважають Л.Ерхарда. 
          г) Людвиг Ерхард (1897-1977р.р.) — теоретик і практик "соціального ринкового господарства " 
          Видатний економіст, громадський діяч, міністр економіки ФРН з 1949 по 1963 роки, віце-канцлер і канцлер з 1957 по 1967 p.p. Людвіг Ерхард увійшов в історію як теоретик і практик "соціального ринкового господарства". 
          Роль цієї видатної постаті XX сторіччя у відродженні повоєнної Німеччини та його впливу на долі інших народів світу важко переоцінити. Його основний і фундаментальний твір "Добробут для всіх" багатократно перевидавався практично усіма провідними мовами світу. 
          Оскільки значення цього всесвітньо відомого вченого і громадського діяча полягало у поєднанні теорії і практики, ми повернемося до постаті Л. Ерхарда у заключному розділі книги. [4] 

Висновок

     Розглянувши тему ««Лібералізм, неолібералізм» – методологічна основа «соціальної економіки»» зацікавило питання  , чи стосується це теперішньої України?!

     Унаслідок несповнення мрій 1991 року сьогодні постало запитання — чи правильно було обрано курс на неолібералізацію? Чому в одних країнах цей курс призвів до катастрофи, в інших не приніс такого руйнівного ефекту, а в третіх навіть спричинив дуже позитивні наслідки? Серед іншого постають питання про роль держави. Цілковито ошельмована на початку 90-х, вона і зараз сприймається багатьма як головний винуватець всього, що було, і всього, що відбувається тепер.

     “Домінування  олігархії в економіці тримається на силі держави”, — ось думка  багатьох аналітиків. Їхня логіка така: держава створює для підприємств олігархів монопольні умови, з одного боку надаючи їм виключні права розпорядження і власності, а з другого — ускладнюючи іншим економічним суб’єктам вихід на ринок (бюрократичною тяганиною) і можливість утриматися на ньому (несправедливими податками). Отож якщо усунути державу (бюрократів) з економічного життя, то в умовах вільного ринку “імперії” олігархів швидко перейшли б у руки справді ділових, вмілих людей, що змогли б налагодити виробництво. Наслідок з цього подвійний: по-перше, економіка швидко пішла б угору, а по-друге, була б встановлена справедливість — власністю володили б ті, хто найбільше того заслужив своїм вмінням налагоджувати виробництво і приносити найбільшу користь країні та нації. Але нерозкритим залишається інше питання. Якщо усунути державу, то чи зможуть в умовах вільного ринку зростати дрібні підприємства і чи зможуть їх власники зрештою подолати олігархів

     Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело  до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Неуспіх поширення ліберальних ідей в Україні зумовлений обмеженням прав та свобод у Російській імперії, придушенням будь-яких проявів національного життя. Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст. [3]

     Лібералізм  як суспільно-політичний рух та ідеологія  поширені і в сучасній Україні, на їх основі діють ряд політичних партій, зокрема, Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) — «Захищена Особистість», «Приватне – понад усе», Християнсько - ліберальна партія України (ХЛПУ), Ліберальна партія України (оновлена) (ЛПУ(о)) та інші. Однак, є в Україні й критики ліберальних ідей.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Використана література: 

1. «Соціальна економіка» 2003р , Єременко

2. http://uk.wikipedia.org

3. Історія економічних вчень - конспект лекцій

4. Соціальна економіка, навч.посіб./Кол.авт.О.О.Бєляєв, М.І.Диба, В.І.Кириленко та ін.- К.: КНЕУ,2005.

5. Бібліотека BukLib.net

6. Лібералізм і неолібералізм. Підручник Політологія (Бабкіна О.В., Горбатенко В.П.)