Лібералізм та неолібералізм

ПЛАН

1. Вступ…………………………………………………………………………….3

2.Особливості  лібералізму та неолібералізму ………………………………….5

3. Методологія неолібералізму…………………………………………………...5

     3.1. «праве крило» неолібералізму…………………………………..……6

     3.2. Методологія Ф.фон Хайєка …………………………………………10

      3.3. «ліве крило» неолібералізму ……………………………………..…17

4. Висновок………………………………………………………………………24

Використана література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     Лібералізм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економіч-ного ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя. [2]

     Лібералізм  проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й  політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

     Лібералізм  почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половинуXIX століття.

     Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

     До  сучасних ліберальних доктрин належать, зокрема і неолібералізм.

     Неолібералізм (від давньогрец. νέος neos «новий»,та лат. liberalis «вільний») — варіант ідеології лібералізму. Як термін, фр. néo-liberalisme, вперше використаний 1938 р. французьким економістом Бернаром Лаверне (фр. Bernard Lavergne)^], і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов (нім. Alexander Rüstow) для протиставлення ідейкласичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології.

     Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Особливості лібералізму та неолібералізму.

а) Людвіг Едлер фон МІЗЕС (1881 -1973р.р.) 
Видатного представника австрійської школи "неолібералізму" Л. фон Мізеса по праву вважають засновником і захисником цього напрямку в його "крайніх формах". 
          За своє довге наукове життя він надрукував чимало робіт, найголовніші з яких "Всевладна держава" (1944 p.), "Антикапіталістичний менталітет" (1956 p.), "Теорія та історія" (1957 p.), "Лібералізм в класичній традиції" (1922 p.), "Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз" (1922 p.), "Основні начала економічної науки" (1962p.) [3] . 
          У всіх цих роботах Л.Мізес значне місце відводить "праксіології", науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Усе своє життя він доводив, що існує лише один принциповий вибір - між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством. Оскільки соціалізм як соціально-економічний устрій уособлює собою тоталітарну систему пригнічення свободи, індивідуальності, а будь-яке втручання держави обмежує простір людської свободи, Л.Мізес усе своє життя послідовно критикував бюрократичні системи і пропагував "вільне підприємництво". 
          Він доводив, що усі надії пом'якшити тоталітарні, бюрократичні системи - марні, що вони мають бути зруйновані, що пошуки "третього шляху" - ілюзія. Централізоване планування в будь-якій формі не може бути ефективним в принципі з-за відсутності "сформованих ринком цін". 
Л.Мізесу належить також власна "теорія циклів", згідно із якою піднесення можна досягти кредитною експансією банків. 
          Уся величезна наукова спадщина Л.Мізеса - це спроби розробити універсальні принципи людського вибору поза історичного контексту, існуючої соціально-економічної структури суспільства, характеру і культури. Таке абстрагування від конкретики фактично означає ігнорування вирішальних факторів та умов, які такий вибір визначають. Водночас усі його дослідження спрямовані на обґрунтування вільного підприємництва. 
          Необхідно підкреслити, що Л.Мізес особливу увагу надавав логіці як такій, вважаючи, що саме вона здатна забезпечити справжній науковий результат, в той час як інші методи досліджень - історичний, емпіричний, тощо, - перешкоджають та утруднюють логічно послідовний підхід до соціально-економічних явищ, а це позначається негативно на результатах аналізу. [1] 
          Послідовна критика Л.МІзесом соціалізму як соціально-економічного устрою та будь-якого втручання держави в економіку була підтримана і продовжена його колегою Фрідріхом фон Хайєком. Обидва усю свою творчість присвятили боротьбі з соціалізмом, "інтервенціонізмом" та "дирижизмом". Саме вони започаткували праву "неоліберальну хвилю".

          б) Фрідріх Август фон ХАЙЄК (1899 -1992р.р.) 
Ф. фон Хайєка вважають найбільш впливовим теоретиком лібералізму XX століття. Австрієць за походженням, він невдовзі переїжджає до Лондону і очолює "Лондонську школу" неолібералізму. Тому англійці з повним на те правом вважають його видатним британським економістом. Будучи енциклопедично освіченою людиною і працюючи усе своє довге життя в галузі філософії, економіки, права, соціології, політології, антропології та історії науки, Ф.Хайєк отримує Нобелівську премію (1974 р.) за "піонерні роботи в галузі теорії грошей та економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних та інституціональ-них явищ". Тому представники "інституціоналізму" також з повною на те підставою вважають його своїм теоретиком, а представники числених галузей знань, які він не обминув своєю допитливою увагою, також мали "види" на цього блискучого вченого. 
          З певною часткою умовності можна твердити, що основні наукові інтереси Ф.Хайєка все ж зосереджувалися навколо економічних, філософських, правових та політичних проблем ринкової економіки, ліберальні цінності якої він відстоював усе своє довге життя, і послідовній критиці соціалізму як устрою, який пригнічує людину і веде ії до рабства (одна з кращих його праць так і називається "Дорога до рабства", 1944 р.) 
Багатотомний науковий доробок видатного вченого XX століття охопити просто неможливо, але короткий огляд лише деяких праць в контексті нашої розмови - зробити необхідно. 
          В цьому сенсі не можна обминути суттєвий внесок Ф.Хайєка в історію соціально-економічної науки: "Дослідження по філософії, політиці, економіці та історії ідей" (І том - в 1967 p., II том - в 1978 р.) узагальнює уявлення Ф. Хайєка щодо філософських та методололгічних аспектів процесу пізнання. 
          Як видатний теоретик "лібералізму" та "неолібералізму" Хайєк заявив про себе такими всесвітньо відомими творами як "Дорога до рабства" (1944 р.) і "Основний закон свободи" (1960 р.) (в перекладі на деякі мови "Конституція свободи"). Вже в цих роботах було викладене свого роду кредо автора щодо правових засад суспільства, заснованого на ідеалах лібералізму. Подальші його твори, присвячені цим проблемам були об'єднані у тритомне видання під назвою "Право, законодавство і свобода" (видавалися в 1973, 1976 та 1979 p.p.). В цьому тритомнику автор оцінює правові та політичні основи західної демократії, показує, в чому вони суперечать ідеалам справжнього лібералізму, накреслює шляхи і заходи, які б наблизили їх до ідеалів. [3] 
          Остання з видатних праць Хайєка - "Згубна самовпевненість: помилки соціалізму" (1988 р.) фактично підводила підсумок 65-річній плідній науково-публіцистичній діяльності вченого, громадянина й демократа, занепокоєного долею людства. Написана надзвичайно жваво і доступно, ця книга являє собою свого роду Маніфест прибічників "лібералізму" проти адептів "соціалізму". Видана в 1992 р. російською мовою ця книжка разом із "Дорогою до рабства" являє собою особливий інтерес для нашої країни, зокрема в плані подій, які сталися невдовзі і повністю підтвердили правоту вченого. Кожний неупереджений читач знайде чимало цікавого в цих та інших творах - від походження свободи, власності, справедливості до ролі релігії, моралі і традицій в розвитку суспільств, помилок тоталітарних режимів, боротьбі з якими Хайєк присвятив своє життя. 
          Методологічний суб'єктивізм та індивідуалізм Хайєка зумовив ще одну характерну рису - мікроекономічну спрямованість його доктрини і заперечення ним макроекономічного підходу як такого. На його думку, усі ті, хто оперує макроекономічними залежностями (кейнсіанці, марксисти, монетариста та інші) - далекі від реальної дійсності, оскільки в основі реального господарювання лежать індивідуально-психологічні оцінки й мотиви господарюючих суб'єктів. З цих методологічних засад Хайєк і усі представники "неоавстрійської школи" виступають проти неокласичної "теорії рівноваги". Вони вважають, що "загальної рівноваги" на макрорівні не може бути в принципі. 
          Чи не провідне місце в усій методологічній конструкції Хайєка займає його "теорія порядків ". Останню можна вважати водночас і одним з головних методологічних принципів і центральною ланкою усієї концепції лібералізму Ф.ф.Хайєка. Категорія "порядку" (від німецького "ordo" - порядок, лад, устрій) при аналізі типів досліджуваних соціально-економічних систем набуває справді ключового значення: ідея "спонтанного порядку ", "розширений порядок людського співробітництва", "тотальний порядок" тощо. Ці основоположні категорії в подальшому увійшли до арсеналу усіх теоретиків "соціальної ринкової економіки" ("соціального ринкового господарства" в німецькому варіанті). [3] 
          Ключова ідея Хайєка - концепція "спонтанного порядку", який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку "традиційних і моральних практик". "Спонтанний порядок" за Хайєком, як це не дивно, переважає за усіма своїми характеристиками, й насамперед, за "справедливістю та ефективністю" будь - які інші "соціально-економічні порядки" . За логікою Хайєка, історія людської цивілізації ніщо інше, як "спонтанне" виникнення (на основі традицій, моралі, права, звичок, настанов) певних форм соціальної та економічної організації. Ці форми не залежать від людини, виробляються "спонтанно", часто є наслідком збігу обставин. 
За логікою Хайєка, ринкова економіка, "природна" в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. [4] 
          Методологія Ф.фон Хайєка. Методологія цього видатного мислителя заслуговує не тільки прискіпливого вивчення, але детального розгляду з точки зору новітніх підходів до розв'язання найскладніших процесів соціально-економічного буття людства. Ця методологія, найперше, характеризується свого роду соціологічним підходом до аналізу громадських, в тому числі й економічних явищ. В коло досліджуваних ним проблем одразу включаються не тільки суто економічні проблеми, але пов'язані з ними соціальні, політичні та етичні аспекти життя суспільства. При цьому власне економічний зміст названих явищ, як правило, підпорядковується діянню і впливу інших складових. На думку Хайєка, економічні явища в принципі не можуть бути виражені "об'єктивно", оскільки вони відбивають лише суб'єктивні уявлення людей. Звідси Хайєк робить заключения про докорінну відмінність методології суспільних та природничих наук, в яких "об'єктивні" категорії цілком відповідають природі об'єкту, що вивчається. 
          Розглянута риса методології Хайєка органічно пов'язана з іншою 
- індивідуалізмом та суб'єктивізмом. Ця друга особливість методології Хайєка споріднена з "неокантіанством" (проповідь про обмеженість людського розуму) і ґрунтується на уявленні про відсутність об'єктивних критеріїв істини при аналізі соціально-економічних процесів, оскільки кожний дослідник вносить у процес дослідження власний світогляд і власні помилки. Тому завдання суспільних наук взагалі, "соціальної економіки" зокрема, полягає не в тому, щоб виявити об'єктивні закони соціально-економічного розвитку, а в тому, щоб відшукати межі пізнання соціально-економічного розвитку. На думку Хайєка, пізнавальні можливості людини обмежені, і не слід вимагати від науки нічого, окрім суб'єктивно-психологічних оцінок соціально-економічних явищ. Звідси Хайєк робить висновок про принципову неможливість математизації соціально-економічної науки. [6] 
          Методологічний суб'єктивізм Хайєка фактично означає визнання "непізнаваємості" економічних явищ, оскільки теоретична модель економіки, на його думку, будується дослідником на суб'єктивному і довільному виборі окремих елементів дійсності. Отже, така модель не може дати справді наукового знання про економіку, незалежного від суб'єктивного досвіду дослідника.[6] 
          Це зовсім не означає, що люди не можуть цілеспрямовано впливати на характер її формування. Справа в тому, що ринкова економіка розвивається за своєю внутрішньою логікою, зумовленою повсякденною людською практикою, що складається з практичних навичок, знань, звичок, традицій. Переважно це "неявне знання", воно не усвідомлюється його носіями, не може бути відокремлено від них, формалізовано, узагальнено в яких-небудь теоріях, а, тим більше, покладене в основу цілеспрямованої політики. Таке знання являє собою "розсіяну" і "скороминущу" продукцію, інформацію про конкретні умови і події, інформацію, яка "застаріває" в процесі її виникнення. Лише "спонтанний" за своїм характером "ринковий порядок", методом спроб і помилок, може "переварити" і пропустити через себе цей гігантський потік інформації. Тому самий характер знання, що лежить в основі еволюції "ринкового порядку", цілковито виключає, на думку Хайєка, саму можливість будь-якого втручання в цей процес без загрози його руйнації. Він твердить, що знання про "ринковий порядок" докорінно відрізняються від знань про природні чи технологічні об'єкти та системи. Останні у вигляді конкретних даних, формул, графіків легко піддаються формалізації і можуть бути використані для свідомого управління такими об'єктами та системами. 
Хайєк вважає, що саме "спонтанний" ринковий механізм через систему цін, зміни співвідношень попиту і пропозиції, рекламу та інші засоби, систематично інформує усіх агентів соціально-економічної системи про те, що, де, як і коли виробляти, купувати й продавати, і, тим самим, забезпечує координацію дій учасників ринку. Отже, окрім іншого, ринок він розглядає як своєрідний інформаційний механізм, що забезпечує отримання не випадкового, а системного знання про "соціальну економіку", без якого неможлива ефективна господарча діяльність. З цих методологічних позицій Хайєк полемізує не тільки з адептами соціалізму, але й з представниками "кейнсіанства" та "неокласицизму", які вважали, що ринок являє собою соціально-економічний механізм, який призначений розподіляти обмежений та певний обсяг ресурсів відповідно до обсягу і структури потреб споживачів. Якби проблема полягала у такому розподілі, твердить Хайєк, то ринок з притаманною йому конкуренцією взагалі був би непотрібний. З таким завданням найкраще впоралась би система планового розподілу продуктів з єдиного центру. Ринок же, твердить Хайєк, має ту незаперечну перевагу, що він здатний ефективно розподіляти ті ресурси, які раніше не були і не могли бути виявлені, на господарчі цілі, які раніше не були і не могли бути враховані. Конкуренція, пише Хайєк, це ефективний спосіб спрямування невідомих раніше ресурсів, які постійно залучаються у виробництво, на невідомі цілі, які постійно виникають. Хайєк зазначає, що тільки ринок здатний виявити, розповсюдити та ефективно використати раніше невідомі дані про потреби, ресурси та технології, які постійно змінюються. Хайєк доводить, що будь-яке зовнішнє втручання в "спонтанний порядок" ринку може лише підірвати його механізм і зашкодити економіці в цілому. Більше того, будь-який свідомий контроль над господарчим життям, будь-яка соціально-економічна політика (чи то антикризова, антициклічна політика, чи політика "повної зайнятості", чи економічного зростання, чи регулювання грошової маси, чи боротьби з інфляцією) в принципі неможлива, оскільки вона нездатна врахувати та використати той масив знань та інформації, який потрібний для її успішної реалізації. Такі ж руйнівні наслідки для економіки, на його думку, матимуть будь-які спроби реформування чи вдосконалення "ринкового порядку" незалежно від того, якими намірами керуються особи чи уряди, що посягають на цей "порядок". Хайєк навіть посилює цю думку, доводячи, що "ринковий порядок" не має аж нічого спільного з морально-етичними нормами, які відстоюють представники тих чи інших соціальних верств, класів, партій, що вимагають більшої справедливості, більшої рівності в розподілі доходів, майна, добробуту тощо. В цьому контексті він приділяє значну увагу проблемі обмеження принципу "природної свободи" на користь зростаючим груповим інтересам, які завдають шкоди всьому суспільству та кожному індивіду зокрема. Він закликав обмежити владу парламенту та уряду, з одного боку, "етичним кодексом", а з іншого - повсюдним впровадженням конкуренції в іхню діяльність. Досить цікавою була його пропозиція не тільки якомога більшого поділу влади (на три - п'ять незалежних гілок), які б контролювали одна одну і конкурували одна з одною, але впровадити конкурентне середовище у такі галузі державного суверенітету, як, приміром, формування пропозиції грошей. [4] 
          Гроші, на думку Хайєка, взагалі не повинні виступати в ролі інструменту економічної політики держави, яка має на меті забезпечення постійного темпу приросту грошової маси в обігу відповідно з попитом на гроші (як пропонують "монетариста"). На думку Хайєка, це суперечить самій природі даного явища. Стабільність грошової системи, вважає Хайєк, досягається лише на шляху її лібералізації, що передбачає відміну урядової монополії на емісію грошей та заміну її конкуренцією приватних емітентів.   Це можна здійснити шляхом надання права емісії одразу кільком банкам. Ринок сам вирішить, чия грошова політика - найкраща. А центральний банк назавжди втратить можливість емітувати надлишкову кількість грошей для покриття бюджетних дефіцитів, викликаючи тим самим інфляцію і дестабілізацію економічної системи в цілому. Така позиція спрямована як проти колег "лібералів" (монетаристів), так і проти їхніх головних опонентів "кейнсіанців", які вважали гроші основним інструментом державного впливу на економіку. 
          "Кейнсіанство" взагалі є головним об'єктом критики Хайєка. Теорії Кейнса він протиставляє свою методологію не тільки в цілому, але й по окремим позиціям доктрини. Для "мікроекономіста" Хайєка неприйнятним взагалі є "макропідхід" Кейнса до аналізу явищ ринкової економіки. На думку Хайєка, такий підхід в принципі неадекватний і неприйнятний для реальної дійсності, де всі економічні рішення приймаються лише індивідами і тільки на основі їхніх суб'єктивних оцінок та уподобань. [6] 
          Кейнсіанську концепцію "сукупного попиту" Хайєк вважає необґрунтованою через неврахування співвідношень у структурі попиту і структурі пропозиції. При певному розходженні таких структур, зазначає Хайєк, товари не будуть реалізовані незалежно від загального обсягу сукупного попиту. 
          Під вогонь критики Хайєка підпадає і пояснення Кейнсом причин безробіття. Воно тісно пов'язане з теорією "ділового циклу" Хайєка. Логіка Хайєка така: під час піднесення ціни на товари зростають швидше, ніж заробітна плата, у зв'язку з чим реальна заробітна плата може навіть зменшуватися. Це створює умови для зростання зайнятості робочої сили, але зменшує попит з боку підприємців на інвестиційні ресурси, що кінець-кінцем призводить до спаду виробництва. Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати може зростати (номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж зменшуються ціни), попит на робочу силу спадає, але з часом зростає інвестиційна активність. 
          Ще одна причина безробіття, на думку Хайєка,- надмірні вимоги профспілок. Безробіття пов'язане не з недостатнім рівнем ефективного попиту, як вважав Кейнс, а з високим рівнем зарплати внаслідок надмірних вимог профспілок. Це призводить до скорочення прибутків підприємців, що змушує їх зменшувати попит на працю. За логікою Хайєка, оскільки саме профспілки з їхніми вимогами є причиною безробіття, не слід покладати відповідальність за безробіття на уряд, а уряд не повинний нічого робити для її усунення. 
          Під цим же кутом зору Хайєк піддає критиці і кейнсіанську концепцію регульованої грошової маси. Хайєк твердить, що використання поміркованої інфляції як засіб боротьби із безробіттям насправді лише посилює безробіття та ще й доповнює її інфляційним процесом. Справа в тому, пояснює він, що це призводить до нерівномірного зростання цін, а з цієї причини - і до нераціонального використання ресурсів. Вони спрямовуються в галузі із штучно високою кон'юнктурою, викликаною зростанням цін. Для підтримання такої "штучної" кон'юнктури держава має робити все нові грошово-кредитні ін'єкції. Це посилює інфляційний процес, внаслідок чого виникають структурні диспропорції, які ведуть до зростання безробіття. "Криву Філіпса" Хайєк вважає "міфом", а розв'язання усіх соціально-економічних проблем радить шукати не "штучними" засобами, а на шляху розвитку "вільної ринкової економіки". 
          В усій творчості Хайєка величезне місце відводиться протиставленню "природних, спонтанних" процесів та "неприродних, штучних". З цих методологічних засад він веде і свою критику соціалізму, як такого, що підриває "природний хід" суспільно-історичного процесу, позбавляючи його внутрішніх рушійних сил розвитку. 
          Ф.Хайєк протиставляє "природний" за своїм характером "ринковий порядок" штучно створеному "тоталітарному порядку" соціалізму. Капіталізм він називає "розширеним порядком людського співробітництва", який виник "природним шляхом" внаслідок відбору певних моральних норм, а "соціалізм" є "штучно" сконструйованою соціально-економічною системою. За "ринковий порядок" (капіталізм) він ратує тому, що "спонтанно", природним шляхом виникаюча система завжди досконаліша за "штучно створену". Не випадково, зазначає він, за "ринкового порядку" виробляється та нагромаджується більше знань та багатства, ніж це можливо в "планово-керованій економіці". Концентрація економічної влади в руках планових органів вкрай негативно позначається на всіх сторонах життєдіяльності суспільства. Централізована планова економіка, на думку Хайєка, позбавлена тих механізмів компенсації помилок господарюючих суб'єктів, які діють в "ринковому порядку". За такого порядку господарчі рішення приймаються усіма суб'єктами економіки. Тому помилки одних неминуче компенсуються успішним господарюванням інших.         "Централізована економіка" припущені помилки помічає і виправляє лише "заднім числом" - після того, як економіці завдано непоправної шкоди. Хайєк пише, що "ринковий порядок" має найвищу здатність використовувати "розпорошене, неявне знання" завдяки властивій йому ринковій конкуренції, яка є єдиним відомим людству засобом інформування для господарюючих суб'єктів. Планова система нездатна ані використати "неявне знання", ані замінити його чимось адекватним. Така система ліквідує економічну свободу громадян і перетворює їх з активних діючих суб'єктів господарювання на пасивні об'єкти централізованого планування. 
          Протиставляючи капіталізм і соціалізм, Хайєк розрізняє два типи регулювання відносин між людьми. З одного боку, це "інстинкти", які відображають біологічну природу людини, а з другого правила "розширеного порядку людського співробітництва" як системи людської поведінки у суспільстві, "особливо щодо чеснот, угод, приватної власності, конкуренції, прибутку і приватного життя".1 Правила "розширеного порядку", на відміну від "інстинктів" (що передаються біологічним шляхом) розповсюджуються завдяки традиціям, навчанню та наслідуванню. Людська спільнота живе в двох системах правил, які перебувають у конфлікті одне з одним, оскільки правила "розширеного порядку" примушують людину утримуватися від вчинків, до яких їх штовхають їхні інстинкти (приміром захоплення й привласнення чужого майна, порушення угод, тощо). 
          Надзвичайно негативно Хайєк ставиться також до самої ідеї "соціальної справедливості", яку він також пов'язує з "колективістським інстинктом" соціалізму. Т.зв. "соціальну справедливість" можна впроваджувати лише за умов "адміністративного деспотизму", який об'єктивно порушує "природний соціальний порядок". Але це торує шлях свавіллю, бюрократизму, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали. Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільне життя, тим більша кількість людей користується привілеями гарантованого доходу, що призводить, кінець-кінцем, до зміни суспільних цінностей. Суспільний статус людини починає залежати не від її працьовитості чи здібностей, а від "категорії" забезпечення. Таким чином, підриваються стимули активної економічної діяльності. Людина повинна сама дбати про свій матеріальний та соціальний добробут. Держава має перебрати на себе лише функції пенсійного забезпечення, допомогу по безробіттю, дещо в галузі охорони здоров'я та освіти. 
Неоліберальна спрямованість доктрини Хайєка полягає в тому, що він пропонує обмежити роль держави виконанням "інституціональних" функцій, тобто підтримкою діяння "ринкового порядку". Соціальні проблеми держава може розв'язувати лише в межах витратної частини бюджету. Працездатні члени суспільства отримують лише зароблені гроші, і не отримують допомоги від суспільства. "Соціальна нерівність", вважає Хайєк, - явище закономірне і сприяє розвитку суспільства. Справедливою є така форма розподілу, яка сприяє розвитку виробництва. 
         Головний твір Хайєка, спрямований проти соціалізму - "Згубна самовпевненість: помилки соціалізму". Його головна ідея полягає в тому, що будь-які "штучні реформатори, найперше соціалісти", мають "згубну самовпевненість" втручатися у "спонтанний порядок" суспільно-економічної еволюції. Базовими інститутами, які пройшли випробування часом (так би мовити, "природний відбір"), Хайєк вважає конкуренцію, свободу і приватну власність. Саме ці інститути сформували сучасне високорозвинене суспільство і зробили "природний відбір" систем. 
          З його точки зору, єдино можливий шлях розвитку людства - "ринковий порядок". Тому проблему вибору між "ринковим порядком" і "тоталітарним порядком" він трактує як питання про саме існування людської цивілізації. Він зазначає: "Суперечка про "ринковий порядок" і "соціалізм" - є суперечка про виживання - ані більше, ані менше. Наслідування соціалістичної моралі призвело б до знищення більшої частки сучасного людства та знедолення основної маси тих, хто лишилися".[6] 
          Дуже скептично Хайєк ставиться до діяльності всіх і всіляких реформаторів, як демократичних так і соціалістичних. 
Діяльність реформаторів, які намагаються внести в процес суспільного розвитку "свідоме переслідування певних цілей" він трактує як "пережиток інстинктивної етики малого стада". "Згубну самовпевненість" реформаторів, насамперед соціалістів різних ґатунків, він вбачає у перебільшенні ними розуму в цивілізаційному процесі, що дає їм підстави втручатися в "спонтанний хід" суспільно-економічної еволюції. Хайєк різко засуджує цю "згубну самовпевненість", за якою людина нібито може "ліпити" навколишній світ за своїми уявленнями. "Моральні норми і традиції, а не інтелект та розважливий розум дозволили людям піднятися над рівнем дикунів", - зазначає вчений. Будь-яке "соціальне реформаторство" він вважає неприпустимим волюнтаризмом. 
          Упродовж тривалого часу уся соціально-економічна філософія Хайєка, як і усієї "англо-австрійської" школи з її "доктриною невтручання", вважалася пережитком крайнього і старомодного лібералізму. Однак криза "кейнсіанства" у 70-і роки, і крах "марксизму" у 80-90-і роки, змусив по-іншому поглянути на цю впливову течію, особливо у її новітніх проявах, зокрема представників т.зв. "лівого крила".[5]

     а) загальна характеристика "фрайбурзької школи " 
На відміну від щойно розглянутих поглядів "ультра"- чи вкрай "правих лібералів", тобто "правого флангу чи крила" лібералізму, представленого Мізесом та Хайєком, прибічників "лівого крила", які згрупувалися у Фрайбурзі навколо одного з провідних засновників цієї школи Вальтера Ойкена (викладав в університеті цього міста з 1927 р.) називали "фрайбурзь-кою школою". її ідеї з часом розвивали такі видатні вчені як В.Репке, А.Рюстов, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард, Х.Раш, Ф.Бем та інші. 
Головна лінія розмежування "правих" та "лівих" пролягала у поглядах на роль держави в усій сукупності суспільно-політичних та економічних процесів. Представники т.зв. "лівого крила" дотримувалися суттєво більш поміркованих поглядів на проблему державного втручання. Як і будь-які ліберали, вони, безперечно, виступали проти безпосереднього втручання держави в соціально-економічні процеси, але вплив держави на розподіл та перерозподіл не тільки припускався, але й вітався. Метою цього втручання було, надання "спонтанній ринковій економіці" більшої соціальної орієнтованості. 
          Соціально-економічний зміст "фрайбурзької школи" становить "ордоліберальне вчення". Якщо для "вкрай - правих" лібералів поняття "конкуренція" та "порядок" мають чи не протилежний зміст, то для представників "лівого крила", зокрема "фрайбурзької школи" ці поняття мають нейтральний зміст: може бути "тоталітарний порядок", а може бути і "конкурентний порядок". Німецька соціально-економічна та політична думка з її традиційним педантизмом та пунктуальністю завжди вважала встановлення "порядку" основним завданням держави. Представники австро-німецької думки завжди намагалися поєднати у своїх пошуках такі суперечливі концепції як "лад конкуренції" та "соціально орієнтоване господарювання". На зміну беззастережному економічному "лібералізму" прийшли численні різновиди т.зв. "ордолібералізму" (впорядкованого лібералізму), які були докладно представлені у працях представників "фрайбурзької школи".[4] 
          На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати "конкурентний порядок". А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. Зміст "ордоліберального вчення" зводиться до того, що "держава по суті обмежується формуванням економічного ладу, тоді як саме по собі регулювання й хід господарчого процесу відбувається спонтанно", - зазначає історик економічної думки Х.Шахтшабель. 
          Отже, "ордолібералізм" являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарчий і соціальний "порядок", що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі. [1] ."Фрайбурзький імператив" неолібералів проголошував: "Державне планування господарчих форм - да, державне планування й регулювання господарчого процесу - ні". "Ордоліберали" виділяли два основні напрямки державної економічної політики - формування господарчого ладу (Ordungspolitik) та вплив на процес відтворення (Ablaufspolitik). [5] Зміст першого напрямку становить державне регулювання таких явищ як монополія та конкуренція, співвідношення приватної і державної власності, прямих та опосередкованих форм втручання в економіку, встановлення правових норм господарювання. До другого - відноситься весь комплекс державних заходів, що регулюють економічне зростання. Усі форми державного втручання в економіку мали назву "політики впорядкування" або "політики господарчого порядку" (Ordnungspolitic). Центральне місце в концепції ор-долібералів відводилося створенню "функціонально спроможної системи цін досконалої конкуренції", яку, на їхню думку, "треба зробити важливим критерієм кожного заходу державної політики". Конкуренція характеризувалася як засадничий державний інститут, який треба постійно оберігати від зазіхань монополій. 
Уся повоєнна (II половина XX ст.) економічна, політична і соціальна історія розвинених країн являє собою безперервну боротьбу між різними школами, течіями і теоріями. Це були безперервні дискусії між кейнсіанцями, та лібералами (неолібералами) "правого та лівого" флангів, "центристського монетаризму" та іншими течіями соціально-економічної думки. Суперечки здебільшого точилися навколо меж т.зв. "глобального регулювання". Під ним розуміли політику, яка поєднує традиційні заходи і державне втручання у макроеко-номічні процеси, найперше важелями кредитно-фінансової політики. 
          Більш докладно ідеі цієї досить суперечливої системи поглядів можуть бути розглянуті через уявлення конкретних представників "лівого крила". 
          б) "Теорія порядків " Вальтера Ойкена (1891-1950 pp.) 
В.Ойкена, видатного німецького вченого - економіста, філософа, соціального мислителя - по праву вважають главою "фрайбурзького гуртка" або "школи", як було позначено вище. З його ім'ям пов'язують також створення фундаментальної "теорії порядків", яка дозволила вченому обґрунтувати соціально-економічний устрій майбутнього суспільства, побудованого на принципах свободи та гідного людини економічного, соціального та морального добробуту. Неоціненну роль творча спадщина цього видатного вченого справила на подальший розвиток Німеччини, особливо для її повоєнного відродження і практичного втілення в життя теорії "соціального ринкового господарства" (хоча самий термін належить не йому). 
          Найголовнішою працею Ойкена вважають "Основанія національної економії", яка вперше вийшла в 1940 р. і отримала 9 перевидань. Вже після його смерті /1952 p./ виходить робота "Основні принципи економічної політики", у якій сформульовано більшість положень організації "соціального ринкового господарства".[4]