Еколого-економічні проблеми сільськогосподарського землекористування та шляхи їх розв’язання

І насамкінець, слід зважати  на те, що саме набір культур в  сівозмінах визначає рівень інтенсивності  використання земельних ресурсів ( норми добрив, пестицидів, кількість  механічних обробітків тощо). При  цьому  відповідні показники повинні встановлюватися  з урахуванням даних агрохімічної паспортизації земель і передбачати  визначення сільськогосподарських  культур, вирощування яких обмежується  або забороняється, а також технологій та окремих агротехнічних операцій щодо їх вирощування  [6]. Зокрема, на схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур,чорного пару тощо. Показники інтенсивності використання земель сільськогосподарського призначення використовуються в процесі складання проектно-технологічної документації на вирощування сільськогосподарських культур.

Перелічені негативні  аспекти носять комплексний характер ( адже торкаються екологічної, економічної  та соціальної сфер життєдіяльності  сільського населення), а тому й заходи щодо їх подолання повинні носити системний комплексний характер. Виходячи з цього, для оптимізації  структури посівних площ як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях необхідно  враховувати не тільки кон’юктуру ринку (економічний чинник), а соціальні та екологічні фактори. Реальним втіленям цього принципу є планування площ сільськогосподарських культур з врахуванням класу придатності орних земель до їх вирощування. Оцінка грунтового покриву орних земель Київської області представлена в таблиці 2.

Таблиця 2

Придатність грунтів Київської області до вирощування сільськогосподарських культур

Наведені дані підтверджують  високий адаптивний потенціал вирощування  картоплі, льону, озимого жита (ІІ клас придатності) в поліських районах  на дерново-підзолистих і опідзолених грунтах. Ці культури толерантні до кислої реакції грунтового середовища. Дослідження, проведені у Київському агроґрунтовому районі, показують, що урожай зеленої маси люпина на дерново-підзолистих супіщаних грунтах становить від 334  ц/га за природної родючості до 449 ц/га при сумісному застосуванні добрив та вапна, зерна озимого жита – відповідно 27 і 38, бульб картоплі – 79  і 225 ц/га.

На солонцевих комплексах у лісостепових районах найбільш адаптованими є солонцестійкі культури, зокрема, сорго, просо, буркун. Для поліпшення фізичних властивостей таких грунтів небхідно висівати конюшину та люцерну, які маючи глибоку корневу систему, переносять з нижніх шарів грунту і материнської породи кальцій і нагромаджують його в орному шарі. Важливим для збереження та відтворення родючості грунтів в умовах підвищеної ерозійної небезпеки є розширення посівів багаторічних трав, які є основою ґрунтозахисних сівозмін на схилах 3 – 5 градусів.

ВИСНОВКИ

Сучасна структура посвних площ як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях, яка сформувалася в трансформаційний період, не відповідає принципам раціонального природокористування: значна частка просапних культур обумовлює високий рівень технологічного навантаження на грунтовий покрив, який майже завжди перевищує його буферну здатність ( екологічну стійкість), що матиме в майбутньому не тільки екологічні, а й економічні негаразди. В ринкових умовах незаперечною є необхідність удосконалення структури посівних площ на основі адаптивно-ландшафтних підходів до організації території агроформувань з обов’язковим урахуванням ресурсного забезпечення суб’єктів і грунтово-кліматичних особливостей певних регіонів.

В умовах Киівського регіону принципам адаптивно-ландшафтного землекористування відповідатиме розширення посівних площ озимого жита, картоплі, льону, люпину в поліських районах і відмова від вирощування озимої пшениці та ячменю на середньо- та сильно кислих грунтах. Особливо надійного наукового обґрунтування потребує розширення посівних площ соняшнику, ріпаку, сої, частка яких в структурі посіві лісостепових районів не повинна перевищувати 10 – 15%, адже на сьогодні екологічні наслідки збільшення частки цих, без сумніву, високорентабельних культур, як для довкілля, так і земельних ресурсів досконало не вивчені. Подальші дослідження в цьому напрямку повинні носити комплексний характер із ззалученням фахівців землевпорядного, ґрунтознавчого, агрономічного профілів. 

Список використаної літератури

1. Кисель В. И. Биологическое земледелие в Украине: проблемы и перспективы / В.И. Кисель. – Харьков: Штрих, 2000. – 162 с.
2. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року 1389-ХІV // Офіційний вісник України. – 2001. - №46. – С.20-38.
3. Закон України «Про землеустрій» ( 22 травня 2003 року, № 858-ІV // Земельне законодавство України: Збірник нормативно-правових актів. – Київ: Істина, 2007. – С.134-157.
4. Греков В.О. Місце сівозміни у збереженні родючості грунтів / В.О. Греков, Л.В. Дацько, В.М. Панасенко // Вісник аграрної науки причорномор’я. – 2008. – Вип.3 (46). – Т.2. – С. 74-79.
5. Патика В.П. Мікроорганізми і альтернативне землеробство / В. П. Патика, І.А. Тихонович, І.Д. Філіп’єв та ін. – Київ: Урожай, 1993. – 174 с.
6. Закон України «Про охорону земель» ( 19 червня 2003 року, № 962 ІV) // Земельне законодавство України: Збірник нормативно-правових актів. – Київ: Істина, 2007. – С.174-197.
7. Журнал «Землевпорядний вісник» №5 2013. – С.48-55