Еколого-економічні проблеми сільськогосподарського землекористування та шляхи їх розв’язання

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………….

1.     Сучасний стан земельних ресурсів України……………….

2. Еколого-економічні проблеми сільськогосподарського землекористування та шляхи їх розв’язання………….......

Висновок……………………………………………………...........

Список використаної літератури…………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Сучасні світові тенденції  розвитку сільськогосподарського  землекористування засвідчують  необхідність вирішення поряд із завданням забезпечення населення  продуктами харчування проблеми захисту  довкілля, збереження біорізноманіття, відтворення родючості грунтів. Через це формуються такі системи використання земельних угідь, які пріоритетним напрямком визначають не максимальну продуктивність культур, а збереження функціональних зв’язків між природними елементами довкілля. Цим напрямкам в повній мірі відповідають адаптивно-ландшафтні системи землекористування, основними принципами яких є екологічність, адаптивність, наукоємність та біогенність [1].  Такі принципи дають можливість перейти від концепції тотальної інтенсифікації земельних ресурсів, наслідком якої є деградація грунтового покриву і всього довкілля, до концепції природоохоронного адаптивно-ландшафтного землекористування і екологічно збалансованих агроекосистем.

Безумовно, важливим кроком на шляху до формуванняя адаптивно-ландшафтниих систем землекористування є раціоналізація структури посівів з врахуванням геоморфологічних, грунтових та господарських умов конкретних регіонів. Оптимізація структури посівних площ є основним, найбільш дешевим і екологічним засобом підвищення продуктивності агроекосистем, забезпечення більш повного використання біокліматичного потенціалу територій.Однак, радикальні перетворення в аграрній сфері нашої країни, обумовлені , в основному, кон’юктурою ринку без врахування вимог екологічної безпеки, призвели до значного зростання частки високорентабельних технічних культур і зменшення площі культур кормової групи, зокрема, багаторічних трав, які складають основу ґрунтозахисних сівозмін. Науково необґрунтоване розширення площ інтенсивних культур, як засвідчує практика попереднього періоду і сьогодення, обумовлює посилення деградаційних процесів: на силових територіях розвивається ерозія, на рівнинних – дегуміфікація та виснаження на поживні речовини, оскільки суб’экти господарювання на землі, в переважній більшості, не мають змоги компенсувати винесені з грунту з урожаєм сільськогосподарських культур елементи живлення за рахунок органічних і мінеральних добрив. Загострення перелічених екологічних проблем сьогодні може призвести до ще більших економічних збитків та соціальних негараздів в майбутньому, пов’язаних з продовольчою безпекою країни і нормативним станом довкілля.

Тому для забезпечення високоефективного, екологічно безпечного використання земельних ресурсів необхідно  оптимізувати структуру посівних площ з врахуванням нових адаптивно-ландшафтних  підходів до організації території  і природно-господарських умов відповідних  регіонів, адже саме структура посівних площ визначає не тільки рівень економічної  ефективності галузі рослинництва, а  рівень технологічного навантаження на сільськогосподарські угіддя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.     Сучасний  стан земельних ресурсів України

Україна володіє потужним землересурсним потенціалом. Проте недосконалі технології землеробства, екстенсивних характер сільськогосподарського виробництва, недбале ставлення до земельних ресурсів, що знаходяться у розпорядженні суб’єктів економічної діяльності, призводять до суттєвого погіршення якості земельних ресурсів та посилення проблем техногенного характеру. Щороку в Україні відбувається утворення більше однієї тисячі гектарів порушених земель, що втратили свою господарську та екологічну цінність через порушення грунтового покриву внаслідок виробничої діяльності людини або дії природних чинників.

З урахуванням цього в  якості індикаторів можна було б  використати зміни стану земельних  ресурсів, зокрема:

• Рівень розораності земель ( % );
• Рівень деградації земель ( % до загальної площі);
• Частка природних кормових угідь у загальній площі сільськогосподарських угідь ( % );
• Частка рекультивованих земель ( % від загалної площі порушених земель).

Сучасне використання земельних  ресурсів України не відповідає вимогам  раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно  впливає на стійкість агроландшафту. За площею лісів та запасами древесини Україна є державою з дефіцитом лісових ресурсів.

Структурна незбалансованість  земельного фонду погіршує ефективність використання та охорону земель. Сільськогосподарська освоєність земель перевищує екологічно обґрунтовані норми. Розораність земель в Україні є найвищою в світі і досягла 56 відсотків території країни і 78 відсотків сільськогосподарських угідь. Надмірна розораність території призводить до збільшення площі еродованих сільськогосподарських угідь, яких в Україні близько 15 млн га. Щороку їх площа збільшується, що призводить до втрати родючого шару грунту.

Незважаючи на те, що грунтовий покрив України представлений на 60% чорноземами, які вважаються найбільш родючими від природи, у дійсності вони не забезпечують високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. Враховуючи, що рівень застосування органічних і мінеральних добрив на сучасному етапі дуже низький, а врожай формується переважно за рахунок природної родючості грунтів, відбуваються деградаційні процеси – збіднення їх на рухомі поживні речовини, баланс яких від’ємний за всіма елементами живлення.

Великі площі займають кислі грунти – орієнтовно 8,5 млн га орних земель (дані «Центрдержродючості»). За іншими даними (Держземагенство), кислі грунти поширені на площі близько 5,5 млн га. Розбіжності різних джерел інформації щодо площ, які займають кислі грунти, свідчать про недосконалість існуючої системи моніторингу грунтів.

За даними Державного земельного кадастру, в Україні нараховується 2,8 млн га солонцевих грунтів. Вони малопродуктивні і використання їх у ріллі часто виявляється економічно недоцільним.

За даними Держземагенства, площі солонцюватих зрошуваних земель в Україні становлять 684 тис га.

Внаслідок техногенних викидів, аварій, застосування неякісних меліорантів, поливних вод відбувається забруднення грунтів важкими металами та радіонуклідами. Техногенно забрудненими є землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров’я людей ( стаття 169 Земельного кодексу). До таких земель відносять радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені важкими металами та іншими хімічними елементами. Згідно ст. 172 Земельного кодексу, техногенно забруднені землі, на яких неможливо одержати екологічно чисту продукцію, підлягають консервації, порядок якої встановлюється законодавством України.

У результаті катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції найбільшого радіаційного забруднення, серед інших природних об’єктів, зазнали грунти і грунтовий покрив.

 

2. Еколого-економічні проблеми сільськогосподарського землекористування та шляхи їх розв’язання

Загальновизнано,  що вирішення  сучасних економічних, екологічних  та соціальних проблем в аграрному  секторі економіки можливе лише через землеустрій, метою якого  є створення сприятливого екологічного середовища та поліпшення природних ландшафтів [2]. Саме землеустрій забезпечує організацію території сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з метою створення просторових умов для еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекростуванням, удосконалення структури і розміщення  земельних угідь посівних площ, системи сівозміни, сінокосо- і пасовище-зміни [3].

Аналіз структури посівних площ сільськогосподарських культур за період 1990-2011 років засвідчує, що її трансформація в період радикального реформування аграрного сектора економіки, зміни форм власності на землю і майно відбувалася переважно під впливом кон’юктури ринку: значно зросли площі технічних культур (зокрема, соняшнику з рівнем рентабельності 236% у 1990 р. і 57% у 2011 р., що є одним з найвищих серед основних видів продукції сільського господарства) і суттєво зменшилися площі кормових культур (табл.1).

 

 

Таблиця 1

Структура посівних площ на національному та регіональному  рівнях (%)

Сільськогосподар-ські культури	1990	1995	2000	2005	2010	2011
Україна
Вся посівна площа, тис. га / %	32406/100	30963/100	27173/100	26044/100	26952/100	27670/100
Зернові культури	45,00	45,71	50,22	57,61	55,99	56,83
Технічні культури	11,57	12,10	15,41	20,20	27,07	26,89
Картопля і овоче-баштанні культури	6,40	6,99	8,38	7,84	7,30	7,33
Кормові культури	37,03	35,20	25,99	14,35	9,64	8,95
Киівська область
Вся посівна площа, тис. га / %	1423,6/100	1341,1/100	1217,4/100	1156,9/100	1106,2/100	1131,9/100
Зернові культури	41,69	41,44	48,24	58,72	55,34	54,79
Технічні культури	9,45	9,34	7,96	11,37	22,73	24,31
Картопля і овоче-баштанні культури	8,73	9,42	10,30	10,13	10,80	11,10
Кормові культури	40,12	39,81	33,50	19,79	11,11	9,78

Вирощування інтенсивних  енергонасичених культур (соняшнику, ріпаку,кукурудзи) потребує значних затрат матеріальних і енергетичних ресурсів (застосування підвищених норм органічних та мінеральних добрив, пестицидів, неодноразовий міжрядний обробіток грунту тощо). А якщо отримання врожаю цих культур здійснюється за рахунок реалізації потенційної родючості грунтів, що нерідко спостерігається в практиці сільськогосподарського виробництва, то розвивається де гуміфікація, агрохімічна деградація, посилюються прояви ерозійних та посушливих явищ [4]. Виходячи з нормативів повернення соняшнику на попереднє місце вирощування (через 9-7 років), його частка в структурі посівів не може перевищувати 10-15% ( на загальнодержавному рівні  цей показник перевершено в 2003 році). Це ж стосується і інших технічних культур, площі яких за 20 – річний період зросли на 3,7 млн. га (або на 98%) без належного наукового обґрунтування.

Порушенню науково-обгрунтованого чергування культур в сівозмінах сприяла парцеляція земель сільськогосподарського призначення в результаті реформування земельних відносин ( майже 85% фермерів господарюють на земельних ділянках розміром до 100 га), тоді як ефективне ведення сільськогосподарської діяльності в ринкових умовах у більшості випадків може забезпечити самекрупнотоварне виробництво. Проте, концентрація агрохолдингами великих земельних наділів у одній місцевостіі не тільки створює загрози регіонального монополізму для економіки галузі та  соціального розвитку сільських територій, а й обумовлює подальше зниження родючості грунтів внаслідок вирощування високорентабельних, експортоорієнтованих сільськогосподарських культур (зернової та олійної груп), що значно виснажують землю.

Зменшення у структурі  посівних площ більшості господарств  частки культур кормової групи погіршило  якісний склад попередників для  озимої пшениці і підірвало кормову  базу для тваринництва, що ускладнило і без того недостатнє виробництво  органічних добрив для оптимізації  агрохімічних властивостей грунтів. За дороговизни енергоносіїв і добрив саме багаторічні бобові трави могли бути найдешевшим засобом відновлення родючості грунту через те, що вони залишають після себе 70-80 ц/га рослинних решток, з яких утворюється 1,7 – 2,1 т/га гумусу. Саме завдяки їм забезпечується інтенсифікація біологічного фактора у підвищенні продуктивності сільськогосподарських угідь, поліпшуються фізичні властивості грунтів, зростає їх протиерозійна стійкість.

У землеробстві Украхни спостерігаються значні втрати енергії зернобобових культур, що супроводжується вилученням з кругообігу тисяч тонн біологічного азоту, який дозвволяє  з найменшими затратами розв’язати питання підвищення родючості грунтів. Біологічна азотфіксація здійснюється за  рахунок енергії Сонця і є найресурсощаднішим джерелом надходження атмосферного азоту в агроекосистему [5]. Незважаючи на це, як показує статистичний аналіз трансформації посівних площ зернобобових, їхні площі за досліджуваний період різко зменшилися ( на 995 тис.га), і цей процес наразі продовжується.